Від початку повномасштабного вторгнення Львів не припиняє зустрічати, розселяти та надавати допомогу людям, які щодня прибувають з охоплених війною територій.
Уже понад 338 тис. вимушених переселенців знайшли прихисток у Львові та області від 24 лютого.
Свій посильний внесок у допомогу постраждалим від війни робить також і Римо-Католицька Церква в Україні. Починаючи від великих організацій, таких як Релігійна Місія «Карітас-Спес», яка розподіляє гуманітарну допомогу по гарячих точках, — і закінчуючи маленькими парафіяльними спільнотами, які взяли на себе турботу про забезпечення потреб переселенців у своїх місцевостях.
Так, душпастирі, працівники й волонтери львівської митрополичої базиліки Успіння Пресвятої Діви Марії вже два місяці працюють не покладаючи рук на різних ділянках гуманітарного «фронту». Одні годують новоприбулих гостей міста на залізничному вокзалі, інші допомагають облаштувати тимчасові оселі для вимушених переселенців, ще інші приймають і розвантажують гуманітарну допомогу, переправляючи вантажі далі по Україні. Фонд «Даймо Надію», який десять років тому був створений при митрополичій базиліці і весь цей час займався домашнім госпісом для невиліковно хворих дітей та парафіяльною світлицею, сьогодні теж розширив свою діяльність. А приміщення світлиці тепер служить тимчасовим помешканням для сімей із Запоріжжя та Нової Каховки.
Людмила Миколаївна— з Нової Каховки. Два місяці тому вона опинилась у Львові. Того дня, коли почалася війна, жінка ще гостювала у доньки й онуків у Запоріжжі. І звідти вони разом евакуювалися, а згодом до них приєдналася ще одна дочка з чоловіком та дітьми, яким вдалося виїхати з-під окупації.
У Львові, на вокзалі, познайомилися з волонтерами з латинського катедрального собору. Розповіли їм, звідки приїхали, і спитали, до кого можна звернутися стосовно житла у Львові. Так у приміщенні парафіяльної світлиці з’явилися нові мешканці. А у команді волонтерів — додаткові працьовиті руки.
CREDO вдалося поспілкуватися з жінками під час їхнього щоденного приготування канапок і розпитати, як їм живеться у Львові та чим тепер наповнені їхні дні:
— Ми дуже вдячні за те, що нас тут прихистили. Ми всі тепер як одна сім’я: разом із с. Лідією, директоркою світлиці, яка так тепло нас зустріла і допомогла облаштуватися; з отцями, які теж виявилися неймовірно чуйними людьми. Тож ми вирішили, що поки тут живемо, то треба якось допомагати і щось робити. Діти навчаються онлайн, чоловіки спершу допомагали розвантажувати гуманітарні вантажі, а тепер працюють над облаштуванням будиночків на території парафіяльного осередку. Ці будиночки стануть тимчасовим житлом для вимушених переселенців, а ми тим часом робимо канапки і їздимо з отцями роздавати їх на вокзал.
Для Людмили Миколаївни та її доньок бути корисними, віддати борг вдячності тим, хто простягнув їм руку допомоги у скруті, — це внутрішня потреба. Тож завдяки їхній активній допомозі волонтери латинської катедри щодня привозять на вокзал 400 канапок, свіжу випічку від сестер-францисканок, які працюють при парафії, гарячий чай, соки, часом фрукти чи солодощі. Але передусім вони везуть людям тепло й усмішку, доброзичливість і слова підтримки.
Отці Роман та Іван, вікарії митрополичої базиліки, розповіли, як у період Великодня пригощали людей на вокзалі шоколадними зайцями:
— Найбільше нас тішили своїми емоціями діти. Втомлені й засмучені, вони починали усміхатися, коли отримували до рук цього зайчика. Це така дрібниця — а здатна викликати усмішку. Подібна реакція була, коли ми роздавали пасхальних баранчиків, які не були їстівними, але дітям вони дуже подобалися і всі хотіли такого мати. Такі дрібнички стають для багатьох знаком турботи і причиною радості. Нас це теж дуже тішить.
Одна з волонтерок згадує ситуацію, яка її особисто дуже зворушила:
— Якось до нас підійшла жінка зі словами «дякуємо вам за канапки, але…» Ми напружилися, думали, щось не так. А жінка продовжила: «…але особливо дякуємо за солодкий чай». Вона півтора місяці була під окупацією в Херсонській області і про цукор могла тільки мріяти. Цей солодкий чай мав для неї якийсь особливий смак. Ми тоді подумали, як мало цінуємо звичайні речі…
Таких історій багато. Люди вдячні за теплоту й турботу, за усмішку і гостинність. Розгублених і втомлених людей у чужому місті, після важкої дороги і сильних потрясінь, розчулює людяність і солідарність від незнайомців, які дарують їм надію.
фінансово.
Щиро дякуємо!
