15 травня 2022 р. Церква канонізує блаженного Шарля де Фуко, священника-місіонера, який працював у французькому Алжирі трохи більше, ніж століття тому.
Але його шлях до канонізації супроводжувала людська злоба. Критики французької історії в Африці нарікали: «Для нього не може бути німба». На їхню думку, де Фуко був не простим проповідником Євангелія, а колонізатором і розбудовувачем імперії, французьким патріотом, який допомагав військовим свого народу, водночас приводячи душі до Христа.
Згідно з їхньою логікою, спосіб його смерті — зв’язаного й безпорадного, його кинули на землю, приставивши до голови гвинтівку, і застрелили, — був жорстоким, але в цьому була певна похмура справедливість.
Шарль де Фуко — святий чи грішник-імперіаліст? Цікаво, що відповідь на це запитання можна знайти у працях британського критика імперіалізму, який, попри це, ненавидів тих, хто применшував патріотичні почуття і любов до своєї країни.
Але давайте спершу поглянемо на життя де Фуко. Він народився 1858 року в Страсбурзі та сягнув повноліття в епоху, яку важко було назвати побожною. Франція була розбурхана соціальними течіями, надто впізнаваними і у наші дні: дарвіністським агностицизмом, «науковим» атеїзмом і матеріалізмом, ворожим до релігії.
Коли Шарль Фуко був курсантом-кавалеристом військової академії, він втратив цілеспрямованість та віру. Заслужив репутацію шукача насолод, який невпинно поглинав шампанське, непосидючого, нетерплячого і завжди жадібного до розваг.
Першим кроком до того, що він пізніше називав «поверненням» до християнства, стало оголошення джихаду Алжиром. Марабут (вождь дервішів) на ім’я Бу Амама оголосив «священну війну» проти іноземних «невірних». Полк де Фуко відправили до Північної Африки для виконання бойового обов’язку, і тут, на його власний подив, його життя почало набувати сенсу. Йому подобалися стимули у вигляді ризику та небезпеки. Дисципліна пустельних патрулювань заспокоїла його буремні думки. Він навчився дбати про довірених йому солдатів.
Але після придушення повстання військове життя знову почало здаватися йому надто нудним, хоча він і не хотів покидати цю землю. Він звільнився з армії і став дослідником, обравши султанат Марокко за своє королівство пригод.
Його дослідження принесли йому медаль Паризького географічного товариства. Але найбільшою нагородою для нього самого стали знання, які він отримав від африканських мусульман під час своїх подорожей. «Спостереження за їхньою вірою та за душами, що живуть у постійній Божій присутності, дозволило мені побачити щось більше й правдивіше, ніж світські справи», — писав він.
Результатом стало повернення Шарля де Фуко до Франції, нова відданість своїй католицькій вірі і пресвітерські свячення. Після цього він повернувся до Африки — цього разу як капелан солдатів легіону Étrangere, гарнізон якого був на алжирсько-марокканському кордоні.
Його минуле веселе і безтурботне життя залишилося позаду. Тепер він зрозумів мудрість, висловлену К’єркегором: «Чистота серця — це хотіти одного». У випадку де Фуко ця чистота серця виражалася у два способи, що зміцнювали один одного: у поклонінні Богу та служінні іншим.
Тепер він почувався найщасливішим на самоті. Сахара була для нього безмежною молитвою, засипаною піском, і він проводив вільні хвилини у самотній адорації перед Дарохранительницею у своїй пустельній каплиці, спілкуючись із Христом, присутнім тут у Тілі. Але він пробудився і взявся до роботи, щоб допомогти ближнім: не лише французьким легіонерам, а й місцевим мусульманам, які, вражені його побожністю, називали його «християнською святою людиною» й іноді зазирали до каплиці, коли він відправляв Месу.
Шарль де Фуко палко любив Францію. Він підтримував колонізаційну цивілізаційну місію свого народу в Алжирі. Він супроводжував військові «миротворчі операції» та надавав допомогу пораненим французьким солдатам. Я певен, що якби сам де Фуко почув аргументи критиків ХХІ століття, що виступають проти його канонізації, то охоче погодився би з їхніми звинуваченнями.
Але його патріотизм не був сліпим. Хоча французи й заборонили рабство на землях, що перебували під їхньою юрисдикцією, вони вагалися, чи варто протистояти могутнім арабам і туарегам, які нападали на бідних чорношкірих селян південного Алжиру. Саме де Фуко взяв на себе провідну роль у критиці недоліків свого уряду, а також зробив усе можливе, щоб захистити найуразливіших мешканців регіону. Він побудував собі скит у пустелі, викупив рабів і допоміг їм отримати роботу як вільним людям.
Саме тут він загинув у 58 років, убитий джихадистами. Французькі офіцери, які натрапили на розграбований скит через кілька днів, виявили, що монстранція з освяченою Гостією лежала надворі на землі, куди її кинули нападники, — просто біля того місця, де чернець так часто схиляв коліна, щоби спілкуватися з Господом.
Як можна оцінити спадщину блаженного Шарля де Фуко сьогодні, коли минуло вже понад століття? Хоч як дивно, на його захист можна процитувати соціалістичного мислителя ХХ століття, чий світогляд значно відрізнявся від поглядів багатьох інших лівих. Мова про Джорджа Орвелла, який у роки Другої світової війни написав низку спостережень про націоналізм і любов до Батьківщини. (Варто відзначити також, що хоча Орвелл, як і багато хто з його сучасників, був світським діячем, який не дотримувався жодних релігійних переконань, він зберіг ностальгічну прихильність до Англіканської Церкви своєї молодості).
Хоча Орвелл був антиімперіалістом, та відчував велику любов до своєї рідної Англії протягом усього життя. У цьому він вбачав принципову розбіжність між собою і своїми ідеологічними однодумцями.
1944 року він писав: «Я не поділяю ненависті середнього англійського інтелектуала до своєї країни. Ліві інтелектуали не вважають себе націоналістами, бо вони зазвичай переносять свою прихильність на якусь іншу країну, як-от СРСР, або потурають їй у виключно негативний спосіб — у формі ненависті до власної країни».
У 1941 році, озираючись на досвід 30-х років, Орвелл зауважив, що «протягом цих критичних років багато лівих підривали моральний дух Англії, намагаючись поширювати погляди, які іноді були пацифістськими, іноді — жорстко проросійськими, але завжди — антибританськими». Це можна застосувати і до нинішньої ситуації, коли ми бачимо у західному світі, зокрема — у США, дивовижну кількість апологетів автократії — путінської росії чи комуністичного Китаю, які, здається ненавидять власні зірки та смуги [йдеться про державний прапор США].
Орвелл засудив такий підхід, кажучи: «Майже вся західна думка з часів останньої війни, безперечно, вся “прогресивна” думка, мовчки припускала, що люди не бажають нічого, крім легкості, безпеки та уникнення болю. В такому погляді на життя немає місця для патріотизму та військових чеснот. Такий спосіб мислення призводить до катастрофи, бо гедоністичні суспільства не здатні вистояти».
Це повертає нас до блаженного Шарля де Фуко. Колишній гедоніст, він дізнався, що життя, зацікавлене лише у власній безпеці та легкості, приречене на безлад. Він любив свого Бога, він любив свою країну, і він поєднав цю любов у Христовій турботі про найбільш уразливих членів Французької імперії. Що ж до страждань, які тягне за собою таке життя, то вони лише наблизили його до Господа. «Що міцніше ми обіймаємо хрест, — писав він у щоденнику, — то тісніше ми прив’язані до Ісуса».
Переклад CREDO за: Девід Піно, Catholic World Report
фінансово.
Щиро дякуємо!
