Монастир Сестер Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Язловці на Тернопільщині, попри своє розташування у дещо відлюдному місці, завжди приваблював і туристів, і паломників.
Туристів приваблюють руїни замку і монастир, який раніше був палацом місцевих аристократів, а паломники приїздять молитися на гробі блаженної Марцеліни Даровської, засновниці Згромадження Сестер Непорочного Зачаття, — а також на реколекції та оази.
Епідемія COVID-19 на довгі місяці ізолювала сестер від активної діяльності, але це затишшя раптово припинилося 24 лютого 2022 року.
Сьогодні у стінах монастиря вирує життя. Тут бігають діти й собаки, жінки садять квіти і клопочуться по господарству, а сестри турбуються, щоб нікому з нових мешканців нічого не бракувало. На перший погляд — наче ідилія. Проте всі ці жінки і діти тут не зовсім на курорті, хоч і почуваються у стінах монастиря затишно та у безпеці. Всі вони опинилися тут через війну. Частина жінок із дітьми — це підопічні сестер-оріоністок із Дому самотньої матері, що був у Коротичах під Харковом. Їхнє життя і раніше не було легким, а війна забрала в них усе. Частина жінок опинилась тут завдяки інформації від знайомих — про можливість евакуації, яку організовували від Церкви, і наважилися виїхати зі своїх міст, рятуючи дітей. У багатьох є досвід життя по бомбосховищах та підвалах під час обстрілів і бомбардувань. Комусь уже нема куди повертатися. Одна жінка втратила чоловіка, батька своїх дітей; інша — обох синів.
Спільнота сестер-непорочниць у Язловці не дуже чисельна. Але ефективність їхнього служіння та якість турботи про монастир і реколекційний дім, який став тимчасовим прихистком для вимушених переселенців, просто вражає. Сестра Шимона Панковська заслужено має титул «золоті руки» язловецького монастиря: вона вміє полагодити все, що зіпсувалося, — від дверної ручки до зливного бачка; розуміється на багатьох технічних речах і легко дає собі раду з «чоловічою» роботою; с. Тетяна Чоп веде катехизи в дітей, дбає про бухгалтерію спільноти, а також робить багато справ по господарству; настоятелька спільноти — с. Юлія Подлєсь вважає, що сестри творять чудову команду, якій допомагають і світські працівники: сестра називає їх продовженням своїх рук.
Сестра Тетяна не приховує, що мріє про збільшення їхньої спільноти:
— Нас трохи замало як для такого великого дому. Маю таку мрію, щоб нас тут було хоча б 10 сестер. Можемо за потреби прийняти в цьому домі до 100 гостей; але бракує рук, щоби про все подбати. Нам, звісно, дуже допомагають наші світські працівники, які працюють у кухні та прибирають, допомагають із господарством; але хочеться, щоб сестер було більше, ніж зараз.
Сестра Юлія згадує час, який майже витіснила з пам’яті війна:
— До війни ми пережили пандемію, і ці два роки для нас були найспокійнішими і найскладнішими водночас. А з початком війни все це ніби залишилось у якомусь іншому житті. Зараз маємо зовсім інші турботи і клопоти. 24 лютого до нас зателефонували сестри-оріоністки і попросили прийняти їх та їхніх підопічних жінок із дітьми. Ми погодились і приготували для них місце. Довго чекали на їхній приїзд, уже навіть хвилювалися, чи все з ними добре, але, на щастя — всі щасливо доїхали. Під час пандемії ми ледь зводили кінці з кінцями, не знали, чи буде за що утримати дім, чи буде з чого платити працівникам; але Бог турбувався про нас. Із початком війни ми почали приймати людей, які втратили свій дім, відкрили для них наш монастир — і побачили, що Бог ще більше почав піклуватися про нас і про людей, які тепер тут живуть.
Потрібно сказати, що сестри дають не лише їжу і дах, але заохочують до молитви, до сповіді, Причастя та участі у Святій Месі, а дітям проводять катехизи. Перед урочистістю Непорочного Зачаття с. Юля запропонувала мешканкам їхнього дому, щоб вони разом із дітьми приєдналися до молитви за мир в Україні. Це був цілодобовий молитовний марафон, який тривав безперервно дев’ять діб. Було складено графік, усі охочі могли собі вибрати відповідний час. І хоча більшість жінок тут православні, але з радістю навчилися молитися Розарій, щоб за посередництвом Діви Марії випрошувати мир для України і заступатися за наших захисників.
Усі жінки, які мешкають у сестер, задіяні у побутові справи та дбають про порядок і чистоту за визначеним графіком. Діти навчаються в школі онлайн, для молодших організували садочок. А щоб діти мали де бавитися на свіжому повітрі, сестри зробили все можливе і трошки неможливого, організувавши дитячий майданчик. Їм у цьому допомогли добродії та волонтери з Польщі: купили та привезли дитячу гірку, гойдалки і карусельки.
Попри те, що мури старого монастиря міцні й надійні, сестри все одно потурбувалися про укриття на випадок гіршого сценарію та обладнали спеціальне місце, куди всі сходяться під час повітряних тривог. Люди, які встигли пожити у підвалі й чули вибухи ракет і снарядів, дуже цінують відчуття безпеки.
Сестра Тетяна Чоп розповідає, як сестри готувалися до всіх можливих ситуацій та як зараз дають собі раду з усіма обов’язками:
— Народ наш переживає велику трагедію і ми вдячні Богові, що маємо тут місце, де можемо приймати людей, які втратили дім. Ми дуже хвилювалися, що наша Генеральна настоятелька захоче нас звідси забрати, а ми мали велике прагнення залишатися і служити, хоча навіть до кінця не знали, як саме. Я навіть думала, що, можливо, відкриємо тут госпіталь. Але наш єпископ Едвард Кава запитав нас напередодні війни, чи в разі необхідності ми зможемо приймати в себе людей. Ми, звісно, сказали так. І вже першого дня війни сестри з Харкова зателефонували і просили нас тримати для них місце на 30 осіб. А приїхало десь 60 чи навіть 70. Поки вони до нас їхали, ми почали приймати людей із Полтави, Вінниці, Запоріжжя, Миколаєва та інших міст. Люди приїжджали втомлені, налякані і їм треба було десь перепочити з важкої дороги, а тоді вирушати далі. Я собі от зараз пригадала ці перші дні, і знаєте, з чого зараз дуже радію? Коли приїхала ця група жінок із дітьми з Харкова, то всі поводилися дуже тихо. Сорок дітей — і тиша. Ми спершу цього і не помітили. А зараз, коли у нас тут голосно і дітей всюди повно, коли їх чути, — то це так радісно! Це знак, що вони відновилися. На початку ми ще не мали тут психолога, але, видно, саме це місце і блаженна Марцеліна зробили свою справу: допомогли діткам повернутися в дитинство. Вони дуже різні, але я намагаюся до кожного знайти підхід. Розмовляю з ними українською, вчу пісень українською — вони швидко схоплюють. І дуже радію, що вони люблять ці наші щотижневі зустрічі на катехизі. Навіть хотіли би, щоб вони були частіше.
Діти і справді радісні та активні. Гасають коридорами; катаються на самокатах і бавляться на майданчику; хтось робить домашнє завдання в кімнаті, хтось «сидить» у телефоні, а хтось на карантині через вітряну віспу — діти є діти. Тим часом мами теж мають свої обов’язки: миють посуд, прибирають, садять квіти і городину, допомагають по господарству і не втомлюються повторювати, які вони вдячні сестрам за цей дім, за турботу, за сердечність і присутність, за можливість почуватися у відносній безпеці й відчувати, що їм тут раді.
Усі ці люди знають, що можуть бути у Язловці стільки, скільки буде необхідно, але їхнє серце сумує за домом, тому їхні молитви про закінчення війни — особливо палкі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
