Інтерв’ю

Про війну, добробати і тил. Розмова з Назарієм Чепком

17 Червня 2022, 18:37 1272

Наша країна має дуже багато героїв. Але, на жаль, про багатьох із них ми дізнаємося вже після їхньої смерті. А потрібно пам’ятати й живих: знати їх в обличчя, молитися за них, просити Бога про захист для них.

Один із таких захисників — командир добровольчого батальйону Назарій Чепко. Вісім років тому Назарій, маючи 21 рік, пішов добровольцем захищати Батьківщину, «кіборгом» брав участь у боях за Донецький аеропорт і зараз знову став на захист України.

Як функціонують добровольчі батальйони? Що на фронті допомагає не втратити бойовий дух? Про це та інше — з перших уст від добровольця Назарія Чепка. Відеозапис розмови можна переглянути тут.

 

Звідки береться патріотизм?

«Безумовно, це й гени моїх предків-козаків, і батьківське виховання. Але я не вважаю себе героєм, я простий солдат і не вважаю, що я зробив щось героїчне; я просто доброволець, військовослужбовець української армії»» — вважає Назар.

 

Як функціонують добровольчі батальйони?

«У 2014-1015 роках попередня влада навіть називала їх тоді “організованим злочинним угрупованням”. Є політики, для яких ми невигідні, бо з лінії фронту з’являються правдиві відео й коментарі військовослужбовців про те, що там насправді відбувається, а “згори” розповідають, як там все добре.

Багато хто не розуміє, що таке добровольчий батальйон. У добровольчому батальйоні вам нічого не платять, у вас не найкраще забезпечення, тому що воно йде від волонтерів або своє власне, державного забезпечення немає. Це не контракт, коли тобі платять зарплату і всім забезпечують.

Якщо коротко, то це — зібрання однодумців, які хочуть захищати свою країну, незважаючи ні на що».

 

Як побратими вперше переживають обстріли?

На фронті добровольці не раз потрапляли під обстріли. Для Назара це не вперше, але багато інших хлопців раніше ніколи не воювали. Він зазначив, що всі люди різні, й переживають по-різному.

«Коли вперше десь близько біля нас почало “гупати”, я був не біля своїх хлопців, які тоді чергували. Я прибіг до них, бо вважав, що мав бути в той час поруч. Хлопці мають рівнятися на свого керівника, це стабілізує психологічний стан людини і вона легше це переносить. Перед моїм приходом неподалік були фосфорні обстріли — якщо це не по тобі, то виглядає доволі гарно, а якщо по тобі, то не дуже. Дякувати Богу, це було не прицільно по нас, а близько — хлопці побачили це вперше, один із них каже: “Ну все, нам зараз кінець”. Але все обійшлося, один одного підбадьорили. Пізніше вже хлопці знімали на відео.

 

Як це — відпускати командиру побратимів на завдання?

В інтернеті є відео, де Назар дає побратимам наказ: повернутися живими; обіймає їх і каже: «З Богом».

«Я казав їм це не раз. Коли ти приводиш із собою людей, на тобі відповідальність не як побратима, а як того, хто повністю за них відповідає. Молився, щоб вони повернулися живими й здоровими, тому що там, куди я їх тоді відправляв, було дуже гаряче. Я нікого не відправляв примусово. Люблю, хвилююся за них. Я також є головою обласного осередку організації “Сокіл”, і члени мого осередку зараз перебувають у різних куточках фронту: і в ЗСУ, і в Національній гвардії. Тому хвилююся й люблю — не лише тих, що були на відео».

 

Чи правда, що на війні немає невіруючих?

«Це дуже популярна думка, але я не можу цього стверджувати. Можу тільки сказати, що коли по тобі десь прилітає і це близько, то в те, що ти вірив, віра стає значно глибшою й сильнішою. На фронті є різні люди, які сповідують різні релігії; не всі християни, але, гадаю, що у кожного в той час віра безумовно зміцнюється. Колись мій батько казав: “Якби трава щось означала, то і в траву можна почати вірити, коли по тобі стріляють”».

 

Як на фронті виглядає побут?

«Були різні місця й різні умови, але загалом їсти ми готуємо собі самі, за бажанням, хто хоче і що хоче. Проте зазвичай це запарена мівіна і тушонка — це наш основний раціон. Загалом, у побуті ми, як сім’я, але конкретних обов’язків немає: треба готувати — готуємо, треба прибрати — прибираємо; треба відремонтувати машину — береться той, хто вміє, за власним бажанням. До речі, війна — це побут, мабуть, відсотків на 80, а то й 90. Війна не означає, що ти кожну секунду маєш тримати автомат і стріляти. Це, швидше, можна назвати “військовий побут”, де все переплелося».

 

Що допомагає не втратити бойовий дух?

«Напевно, мотивація. Вона у кожного різна, але загалом, — це Батьківщина і нація. Не територія, а саме Батьківщина. Те, що відбувалося в Бучі, Ірпіні, Гостомелі, світ побачив тільки зараз; тільки зараз звернув на це увагу, коли росія відкрито зайшла на українську територію, почала вбивати, і це за дуже короткий час, дуже швидко потрапило в інтернет. Насправді звірства російської армії і так званих ополченців, відбувалися й на Донбасі від 2014 року, але про це не говорили на широкий загал. Просто світ намагався заплющити на це очі, казати, що це внутрішній конфлікт. А зараз все відбулося швидко й доволі масштабно. Тому, мабуть, один із мотиваційних чинників у кожного, чому він пішов на війну, — це, щоб не відбулося в його хаті, на його вулиці, в його місті чи селі те, що робили росіяни.

 

Чому росія — наш ворог?

На жаль, далеко не всі за ці вісім років до кінця зрозуміли, наскільки росія наш ворог, а також, чому не потрібно ходити до московського патріархату.

«Дехто каже, що він поза політикою. Поза політикою залишатися неможливо: починаючи від побуту — послуги на газ, світло й воду — й закінчуючи проїздом у транспорті, освітленням на своїй вулиці чи асфальтним покриттям. Усе це політика. Або ти займешся політикою, або вона займеться тобою і буде тебе використовувати.

Ми давно говорили, що російської церкви треба позбутися. Хтось і зараз, можливо, не розуміє, чому вона така небезпечна. Коли в 2014 р. росія окупувала Крим, саме московська церква, московські попи, освячувала ракети, які зараз стріляють по нас, зокрема по мирних мешканцях. Гроші, які люди дають в цій церкві, — а це такса: за хрещення, за сповідь, за похорон тощо — хто б що не розповідав, усі ці гроші йдуть у Москву, в бюджет РФ, в бюджет армії окупанта. Потім за ці гроші виготовляється зброя й боєприпаси, якими бомблять наші міста й села. Коли рф вторглася на територію суверенної України, були непоодинокі випадки, коли московські попи коригували вогонь, коли в храмах мп знаходили пропагандистську, сепаратистську літературу».

 

Чому частина українських громадян все одно за «рускій мір»?

«Я вперше стикнувся з цим на Донбасі. Ці люди не українці», — каже Назарій. Не тому, що вони мають чи не мають український паспорт. «Колись радянська влада, яка мільйонами вбивала людей, багато тактично працювала на себе, зокрема, переселяла людей, — пояснює він. — Тому у нас зараз багато росіян та їхніх нащадків, які мають український паспорт. І попри роки, що вони прожили в Україні, вони називають себе “рускими”, хоча до росії вже не мають жодного стосунку. Вони так і не змогли асимілюватися. Тому на нашій землі є такі люди, що мають любов до росії. Це у них в генах, так само, як в українців — козацькі гени, любов до свободи. Тому ми зараз маємо такий результат радянського переселення і пожинаємо його плоди.

 

Як російськомовні побратими ставляться до переходу на українську мову?

«У моєму оточенні таких дуже мало і вони ставляться позитивно. Я не зустрів жодного, який би не хотів до українця перейти на українську. Так, незручно. В суспільстві іноді насміхаються з них. Не потрібно насміхатися, а сказати людині “Дякую, ми з тобою живемо на одній землі”. У 2015 р. у добровольчому корпусі, де я був, воював хлопець із росії, з Владивостоку. Він зараз перейшов на українську; хоча й не чисто розмовляє, але це заслуговує поваги».

 

Чи «росія без путіна» може бути нормальною країною?

«Коли цей росіянин приїхав воювати в 2015 р., він казав, що воює за Україну, щоб вона потім допомогла побудувати росію без путіна. А тепер він каже, що не хоче бачити цю країну на карті. Сьогодні близько 80% росіян підтримують путіна. Якщо ми зараз не доведемо цю справу до кінця, то рано чи пізно з цим зустрінуться наші діти або внуки. Росія розуміє тільки мову сили. Російський солдат — це окупант. Вони робили те ж саме в інших країнах: в Чечні, в Грузії, в Сирії».

 

Що демотивує чи ображає захисників у поведінці людей?

«Можу сказати про себе. Коли я вперше повернувся з фронту, мене дратувало, що на війні гинуть молоді люди, а приїжджаєш додому — там танці, гулянки, хлопці призивного віку катають на машинах дівчат, хоча могли б, щонайменше, перерахувати гроші, які витратили на паливо, на ЗСУ, чи, оптимально — це знайти пораненого, або сім’ю загиблого й перерахувати їм кошти.

Демотивують події в тилу. Війна триває вже четвертий місяць. Як можна бути непричетним до нашої спільної перемоги, хоча би якось? Перерахувати хоча б 10 грн. А такі люди, які запитують тебе «А що мені дала Україна?», є. Я тоді запитую у відповідь «А що ти дав їй?»

Дуже демотивувало, коли (я тоді був у Хмельницькому) переселенці з Дніпропетровської, Харківської, з Київської, з Запорізької, з Херсонської областей на базі відпочинку, коли вже йшли бойові дії, дозволяли собі вмикати на повну музику, смажити шашлики й чіплятися до бармена “чому у вас немає нормального дорогого коньяку?” Коли люди на київських номерах на лафетах вивозили по дві дорогі машини, а на третій їхали самі. Ці автомобілі силові структури мали б конфіскувати й передати на фронт. Це демотивує. Коли знаєш, що людина має військову освіту, але має й купу грошей, і їй повістка не приходить. Натомість людям, які й так беруть участь у бойових діях — я зараз маю двох таких побратимів — повістки приходять. Є побратим, який вісім місяців на контракті з ЗСУ, йому вже тричі дзвонили з воєнкомату. Це демотивує: військкомат навіть не знає, що людина воює.

 

Чи війна стосується тільки військових?

«Багато людей думають, що їх це не торкнеться, що війна стосується тільки військових. Вони помиляються, бо росія не терпітиме біля себе таку волелюбну націю, як українці. По-друге, вони бачать, як ми живемо. Ті росіяни, з якими я спілкувався, кажуть: “Ми вам не дозволимо так жити, як ви живете”. “А як ми живемо?”, — запитав я. “У вас асфальт, у вас освітлення на вулиці, у вас два телевізори в хаті…” Їх це зачіпає і вони просто знищують українців, бомблять міста, житлові квартали. Тактика росії — це випалена земля. Тому це геноцид українців».

 

Як потрапити в добровольчий батальйон?

«Зараз уже досить важко. Тому що зараз все стає на такі рейки, як в середині 2015 р., коли армія максимально намагалася підтягнути військовослужбовців у свої лави, зокрема добровольців, для кращої комунікації і контролю військових».

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Україна
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: