Ми глибоко помиляємось, коли протиставляємо віру розумові, а розум вірі. Коли гадаємо, що достатньо вивчити приписи щодо морального життя і певних ритуалів, щоб, дотримуючись їх, осягнути Царство Небесне. Або навпаки: сторонимось віри як необґрунтованих тверджень, неприйнятних для освіченої людини.
«Віра і розум — ніби два крила, на яких людський дух підноситься до споглядання істини», — пише у своїй енцикліці «Fides et ratio» святий папа Йоан Павло ІІ. Але й задовго до нього християнські мислителі, стикаючись із невтішними реаліями некритичності християн та упередження до них з боку людей невіруючих, намагалися пояснити віру по-філософськи. Також і для того, щоб відбити напади тих, «що зовні» (1 Сол 4, 12; 1 Тим 3, 7), і щоб самим християнам краще пояснити, у що вони вірують.
Святому Юстинові, хоч він і жив у ІІ столітті, доводилось, як і нам, долати безліч міфів та упереджень. Останні несли загрозу навіть фізичного знищення для тих, проти кого були спрямовані. Лише через чутки, стереотипи, неправильну поінформованість, нібито християни — безбожники і канібали, їх у Римській імперії того часу переслідував і гнав імператор Тит Елій Адріан Антонін. Юстин, як знавець античної філософії і на той час очільник філософської школи в Римі, звернувся до імператора своєю «Першою Апологією», щоб розумно пояснити, у що християни вірують і як живуть.
«Фактично лише через саме ім’я не можна судити, що є добре або погане: треба брати до уваги справи, які поєднані з іменем» (IV, 1), — каже Юстин тодішнім урядовцям. Зазвичай свої рішення вони намагалися узгодити з римським правом та любов’ю до мудрості, однак християнам виносили вироки тільки через те, що ті — християни. Ми сьогодні, поінформовані й технічно оснащені, часто теж зазнаємо спокуси поспішних висновків про будь-що і будь-кого. Нам, людям ХХІ століття, чи то в Церкві, чи то поза нею, іноді достатньо самого факту приналежності особи до певної групи, щоб поставити на ній незгладиме тавро. Невіруючі — на віруючих. Віруючі — на невіруючих і водночас на представниках інших конфесій; ба навіть і в межах своєї, якщо хтось ушановує Бога дещо по-іншому. Так шаблони, міфи, упередження ширяться, сіючи ненависть, ворожнечу, поділ.
Однак дуже швидко заходять у глухий кут, коли освітити їх світлом Божественного розуміння. Адже «ті, які переповідають міфи, що їх створили поети (сьогодні ще й журналісти, політики, діячі масової культури або просто неосвічені особи — можна додати), не пропонують жодних доказів молодим людям, що вивчають ці міфи» (LIV, 1). А якщо й пропонують, то такі, що не витримують серйозної критики, і в спосіб, супротивний логічним міркуванням.
Юстин бачить за особами віруючими потенціал розвінчувати міфи, «що їх розповідають заради обману та зведення людського роду діянням фальшивих демонів» (LIV, 1). Однак перш ніж братися за розвінчування, самому потрібно пізнати й осмислити свою віру. Юстин детально описує, чим живуть християни, як моляться, як будують відносини між собою та з державою. Тих, які справді живуть за Христовими заповідями, вважає також законослухняними громадянами, від присутності яких суспільство матиме лише користь.
Поряд із тим Юстин вільний від ілюзій щодо самих християн. У своїх судженнях він послідовний. Він закликає владу дотримуватися принципу «лише через саме ім’я не можна судити» також і тоді, коли доведено причетність до злочину того, хто називає себе християнином. На жаль, як тоді, так і тепер не кожний, хто присвоює собі це ім’я, справді є християнином. Це потрібно пам’ятати і самим християнам, і тим, хто, почувши про такі негативні приклади, формує упередження до них.
Юстин у своїй «Апології» намагається встати понад ними. Він не відбілює представників Церкви і не таврує тих, хто з певних причин Христа не пізнав. Навпаки, називає християнами тих, які жили за добрим сумлінням до Його приходу на землю. «Ми були навчені, що Христос є первородний [Син] Бога, і раніше ми говорили, що Він є Слово, якому причасний весь рід людський. Ті, які жили зі Словом, є християнами, хоч їх і вважають безбожниками, як наприклад, у греків Сократ і Геракліт та їм подібні, а у варварів (тут це — праведники Старого Завіту, яких римляни, щоб відрізнити від себе, називали варварами) — Авраам, Ананія, Азарія, Мисаїл, Ілля та багато інших» (XLVI, 2‑3).
Цим святий вчить і християн наступних поколінь, і всіх людей доброї волі не лінуватися шукати правду, не зупинятися на півдорозі, вдовольняючись спрощеними схемами і поясненнями. «І спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Йн 8, 32), — каже Той, Хто сам є Істина (пор. Йн 14, 6). Він визволить від шаблонів, стереотипів, ярликів і всього брехливого. Дозволить у свободі будувати судження і діяти. Ми «бо, брати, покликані до свободи» (Гал 5, 13).
фінансово.
Щиро дякуємо!
