Чому ми не вміємо або не хочемо молитись? Дуже часто це випливає з помилкового розуміння молитви, яке не сягає її суті.
Першою і найсерйознішою помилкою є те, коли ми, молячись, забуваємо, що Податель важливіший за уділений дар.
Принципову перешкоду в молитві становить брак розуміння, що вона таке і який її сенс у нашому житті. Якщо хтось прагне, наприклад, збудувати щось прекрасне, але не знає, що це має бути за будівля і для чого вона має служити, то складно припускати, щоб цей задум був насправді добре виконаний. Тільки розуміння сенсу будівлі та її призначення дозволяє правильно сконструювати її та надати відповідну функціональність. Подібно і з молитвою чи будь-яким іншим зусиллям людини. Потрібно почати з визначення мети, щоб наші зусилля мали сенс.
У боротьбі за молитву ми повинні вийти на бій — у нас самих і довкола нас — із помилковими розуміннями молитви. Дехто вбачає в ній звичайний психологічний процес; інші — зусилля зосередження, щоб дійти до «внутрішньої пустки». Ще інші зараховують молитву до ритуалів. Підсвідомо дуже багато християн сприймають молитву як заняття, яке неможливо узгодити з усім тим, що вони повинні зробити й виконати; вони не мають на неї часу. Ті, хто шукають Бога в молитві, швидко знеохочуються, бо ж не бачать, що молитва походить також від Святого Духа, а не від них самих (ККЦ 2726).
Скидається на те, що молитву найчастіше сприймають як засіб для здобування певних благ та випрошення допомоги у житті. Тут варто пригадати важливе висловлювання Катехізису, що міститься у І розділі IV частини: «Ціннішим є Той, Хто дарує, ніж дар, що дається. Він є ‘Скарбом’, і в Ньому перебуває серце Його Сина: дар дається ‘в надлишок’» (ККЦ 2604). Якщо дар стає важливішим, то Податель стає різновидом інституції, і немає мови про особовий зв’язок. При цьому дар цей може мати різні види: конкретна допомога у тяжкій життєвій ситуації, розв’язання проблем між людьми, здобуття психічного втихомирення і спокою, надзвичайні досвіди, духовні пережиття аж по містику включно, відчуття сповненого обов’зку тощо. Завжди є «щось для нас», а не живі стосунки з Кимсь.
Читайте також:
Дві риси злого духа і найважливіший інструмент духовної боротьби
Натомість молитва не є чимось, завдяки чому ми здобуваємо щось для себе; вона є (має бути) живими особовими стосунками, у повноті можливими виключно в Святому Дусі. Саме тому Він — творець молитви. Бо коли ми не вміємо молитись так, як треба, то сам Дух заступається за нас благаннями, які неможливо висловити (пор. Рим 8,26). Молитва це щось набагато глибше, ніж ми усвідомлюємо. Ми тільки входимо в неї і формовані нею.
Також необхідно противитися ментальності «цього світу»; вона в нас влазить, ми нею просочуємося, коли недостатньо чуваємо; наприклад, що правдивим мало би бути лиш те, що перевірене розумом і підтверджене наукою (тоді як молитва це таємниця, що перевищує наше розуміння, свідомість і підсвідомість); важливі продуктивність та ефективність (молитва ж «непродуктивна», а отже — некорисна); світові чуттєвість і комфорт, світові критерії правди, добра і краси (а молитва, «возлюблення добра» — «filokalia», це захоплення славою Бога живого та істинного); протиставляти молитву активізмові, який розцінює її як втечу від реальності. Тим часом же християнська молитва не є відверненням від історії ані втечею від життя (ККЦ 2727).
Вельми часто проблема полягає в тому, що ми бачимо молитву як певний вид діяльності людини і ставимо її нарівні з іншими заняттями, дивлячись від практичного боку, що вона нам дає. Потім, бачивши, що незалежно від того, чи людина молиться, чи ні, в її житті все одно буває різне (досягає успіхів або не уникає поразок та прикрих або взагалі кепських ситуацій), ми доходимо висновку, що краще розслабитися і приємно провести час, аніж молитися, бо це й так нічого не дає. Натомість треба розуміти, що молитва — не з цього світу, вона походить від Святого Духа, вона перевищує природний, земний вимір життя. Вона є участю в іншому вимірі людського життя.
Якщо оцінимо ціле наше життя з погляду сенсу, то здобудемо зовсім інакше перспективу. Всі дії на цьому світі, що приносять нам матеріальні блага, досягнення в суспільному вимірі, славу, значення, владу, нетривалі радощі… — у мить зіткнення зі смертю виявляються порожніми. Не мають цінності. Й залишається Когелетове «марнота над марнотами — все марнота» (1, 2). Натомість молитва, яка є зустріччю з Богом, до якого ми, в кінцевому підсумку, прямуємо і з яким зустрінемося в мить смерті, залишається єдиною надійною цінністю і осмисленим зусиллям, — якщо ми говоримо про справжню молитву, а не про механічне промовляння якихось молитовних формул або невротичне втікання у «надприродний світ» від тяжкої дійсності буднів. У момент смерті розкривається уся правда сказаного: «Ми молимося так, як живемо, оскільки живемо так, як молимося» (ККЦ 2725). Справжня молитва виростає з життя і проблем, із якими ми в цьому житті стикаємося, однак не замикається в земному, але все підносить до Бога і в Бозі знаходить точку опори, бо проминає вид світу цього, а наше життя «з Христом укрите в Бозі» (пор. Кол 3, 3). Це життя для нас — тільки паломництво, школа, в якій ми навчаємося: пізнаємо правду про життя і на практиці вибираємо себе через учинки, які виконуємо. Вони самі проминуть, але залишиться те, ким ми стаємо через те, що робимо. Святий Павло молиться за своїх учнів із Солуні: «Тому молимося за вас повсякчас, щоб Бог наш учинив вас гідними покликання і щоб силою наповнив усю вашу відданість доброті та ділу віри; щоб ім’я Господа нашого Ісуса звеличувалось у вас, а ви в Ньому, за благодаттю Бога нашого і Господа Ісуса Христа» (2 Сол 1, 11-12).
Молитва надає нашому життю потрібного виміру й сенсу через відношення до остаточної мети.
Читайте також:
Молитва — це боротьба за себе, за своє справжнє «я»
Зрештою, наша боротьба повинна противитися тому, що ми відчуваємо як свої неуспіхи в молитві: знеохочення через сухість; смуток, що ми не все даємо Господу, бо маємо «велике майно»; розчарування, що ми не були вислухані відповідно до нашої власної волі; зранена пиха, яка утверджується за рахунок нашого відчуття недостойності, бо ж ми — «останні грішники»; алергія на безкорисливість молитви тощо. Висновок завжди той самий: а навіщо молитися?
Щоби здолати ці перешкоди, треба боротися за смирення, довіру та стійкість (ККЦ 2728).
Катехізис також перелічує різні невдачі в молитві, джерелом яких є вихідна постава, починаючи з егоцентричного очікування якоїсь користі, що випливає з молитви, і закінчуючи почуттям «я грішник недостойний, що не може стати перед Святим Богом». Відмовки — різноманітні, зате висновок один: «Ну то нащо молитися?» Тут, подібно як і в інших вимірах життя, правду ми пізнаємо за плодами, а не за намірами, мотивами, «шляхетним почуттям негідності» тощо. І неважливо, чи думка приходить примітивна і неглибока, чи «шляхетна»: важливе те, що вона провадить до припинення зусиль до зустрічей з Богом, а це означає, що вона походить від Злого. Господь Ісус дуже чітко каже: хто вистоїть до кінця — буде спасенний (Мк 13,13). То не «шляхетність» наміру, а стійкість у молитві, і взагалі в житті, у послусі заповідям Христа приносить нам спасіння. Катехізис називає три чесноти: смирення, довіру і стійкість. Смирення, покора, це підстава молитви (ККЦ 2559). Довіра (уповання) і стійкість (витривалість) показують, наскільки ми справді довірилися Богу і насправді вибрали той шлях життя, який Він нам вказав. Якби нам усе вдавалося і йшло гладенько, то «по-людськи» молитва себе би виправдовувала, а тим самим ми б не мали жодної верифікації справжньості нашого вибору Бога, а не світу. Лише випробування, зазнані невдачі чи біди показують, чи наш вибір істинний. Так, наприклад, «друга пізнають у біді», а не коли все добре.
Стосовно вислухання нашої молитви треба насамперед нагадати ту істину, раніше вже сказану, що в молитві найважливішим є Податель, Він сам є Скарбом. Дар, отриманий у молитві, це тільки «додаток» (ККЦ 2604). Окрім того, варто пам’ятати, що Бог завжди дає за своєю міркою, а не за нашою. На жаль, у наших проханнях ми найчастіше хочемо, щоби щось сталося так, як ми це уявляємо. Однак наша уява обмежена і часто помилкова, а Бог дає за своєю міркою, зовсім інакше. Бог це показує нам на живому прикладі Ісуса. У 5 розділі Послання до євреїв сказано:
«Він за днів свого тілесного життя приніс був молитви й благання з великим голосінням та слізьми до того, який міг його спасти від смерті, і був вислуханий за богобоязність; і хоч був Сином, навчився з того, що витерпів, значення послуху, і, ставши досконалим, спричинився до вічного спасіння всім, які йому слухняні, і Бог назвав його архієреєм за чином Мелхиседека» (Євр 5, 7‑10).
В Оливному саду Ісус молився: «Авва — Отче, усе Тобі можливе: віддали від Мене цю чашу! Та не що Я хочу, а що Ти» (Мк 14,36). Він «із великим голосінням та слізьми» просив, щоб Отець урятував Його від смерті, і «був вислуханий». Але ж Його розіп’яли! Отож «по-людськи» Його молитва не була вислухана. Однак автор Послання вказує, що «був вислуханий за богобоязність». Чому? Бо став причиною вічного спасіння для всіх, які Його слухають, через Його воскресіння. То саме Воскресіння є знаком, що Отець Його вислухав. Бог Отець вислухав цю молитву за своєю міркою, а не за міркою людської уяви в цій ситуації.
Уривок із крижки о. Володимира Заторського OSB «Християнська молитва. Роздуми над IV частиною Катехізису».
фінансово.
Щиро дякуємо!
