Перш ніж хтось стане священником, чи братом-ченцем або сестрою-черницею, треба бути християнином, тобто дитям Божим. Це найпрекрасніше і найважливіше покликання, яке ми маємо.
Так стверджує в розмові з Петром Дзюбаком (КАІ) о. Фабіо Розіні — керівник Бюро покликань Римської дієцезії.
— Щойно впишеш у пошуковик слово «покликання» — підтягується дуже багато різних значень і пропозицій.
— Покликання це другий етап певної пригоди, пов’язаної з тим, щоб зустріти Ісуса у своєму житті. Якщо ми почнемо від покликання «до» чогось, то все піде погано. Покликання не є чимсь першорядним у житті. Найважливіше це зустріч із Господом Ісусом. Ставити покликання на початку всього — творить безлад; це будування дому на піску. Головною є потреба пізнати зустріч зі спасінням.
Спасіння має конкретну форму. Ми дуже сильно змішали такі поняття, як «навернення» і «покликання». Чимало пропозицій «відкрити покликання» це, по суті, заклики до віри. Якраз через плутання заклику до віри з покликанням чимало людей із тих, хто вступає до семінарії чи монастиря, кажуть: «Але я не хотів стати священником/черницею, я просто хотів стати християнином».
Із чималою долею наївності ми прийняли за константу, що люди, молодь живуть вірою. Сьогодні не можна виходити з того, що люди в Європі повсюди вірять у Бога. Минулися часи, коли ми зростали у вірі. Культура, що нас оточує, вже повністю чужа християнству. Якщо хтось вступає до семінарії і зовсім не замислюється над своїм рішенням, над його витоками, то така людина збудує своє «покликання» на власній ненаверненій та невідкупленій дійсності.
— Певно, хоч би де використати слово «покликання», всі довкола починають казати: хочу стати священником, монахом, черницею. Покликання це синонім духовно особи?
— Абсолютно ні. Треба відділити покликання від пасхальної таємниці. Ми ідентифікуємо покликання як щось специфічне; натомість фундаментом життя кожного християнина є (має бути) досвід Великодня, пройдення життєвого шляху з Христом.
Погляньмо на це з іншого боку. Проблеми, які нині з’являються в середовищі священників, це проблеми, що випливають зі священства, — чи це «проблеми з хрещенням», тобто просто буття справжнім християнином? Якщо у священників проблеми з єдністю між ними, то це випливає з проблем із хрещенням. Якщо вони мають проблеми з чистотою, целібатом, молитвою, — це теж проблеми з хрещенням, проблеми стосунків із Богом. Перш ніж хтось стане священником або черницею, він чи вона мають бути насамперед християнами, дітьми Божими. Це найперше і найважливіше покликання, яке ми маємо. Треба вміти жити як християни — як діти Бога Живого. На жаль, ми й надалі погано це розуміємо.
— Закінчивши школу, чимало юних запитають себе: може, Бог мене кличе? Може, я маю покликання?
— Треба подивитися, звідки це запитання береться у молодої людини. Його треба ґрунтовно проаналізувати. Тут маємо справу не з процесом самовизначення, немов у якомусь супермаркеті, де є пропозиція вибору: може, стану священником, а може, ні. Дехто гадає, що так розв’яже всі свої життєві проблеми, ефективно дистанціюється від можливості подружжя, бо не впорається з викликом створити сім’ю. Треба на це зважати, бо це дуже небезпечні питання. Нам потрібна не так кількість, як добра якість священників. Ми також мусимо пам’ятати, що це Бог кличе людину до служіння Йому, а не ми «виловлюємо» когось.
— Отче, Ви займаєтеся в Римській дієцезії покликаннями до священницького стану. Що варто було би змінити у процесі розпізнання покликань до священства?
— Передусім треба відкрити Господа. Як Він змінив наше життя, спасаючи нас. Тоді починаємо запитувати, у присутності Ісуса в нашому житті: хто я і що маю робити? Не можна починати від «почуття покликання», треба почати від стосунків із Богом, від спасіння та від звільнення людини з неволі гріха. Людина, покликана Богом, має бути вільною від ідолопоклонницького погляду на світ і позбутися інфантилізмів. Треба навчитися проживати досвід спасіння. Лише потім треба себе запитати, до чого Господь мене кличе. Коли хтось вступає до семінарії чи ордену і чуєш, що він не знає, чи і як виконувати волю Бога, — то це не його місце. Він повинен піти на курс преєвангелізації.
Зважуючись вступити до духовного стану, ми не запитуємо себе, чи нам виконувати волю Бога, але — як це робити. Це означає, що я вже закоханий у виконання Його волі, я вже зрозумів, що Бог це мій Отець і Він мене любить; це стосунки з Богом, це діалог із Ним.
Що означає, що хтось має покликання до священства? Стаючи священником, мусиш розуміти Його волю стосовно себе. Замало «стати» священником; важливо, як ним бути. Мені 60 років, із них 30 років священства, і я постійно мушу розпізнавати волю Бога щодо мене. Я постійно проваджу розпізнання свого покликання.
Передусім ми повинні зайнятися вихованням дітей Бога. Не можна робити «облав» серед молодих чоловіків та дівчат, щоб вони вступили до семінарії чи монастиря. Найважливішою є християнська формація людей. Природним чином із добре сформованого християнина вийдуть нові покликання.
— Ви згадували про незрілість у розпізнаванні покликань…
— Бог кличе конкретних людей. Перш ніж вони свідомо стануть християнами, треба, щоб відкрили в собі людину. Волю Бога виконується у свободі. Щоб віддати Богові своє життя, треба спершу мати це життя повністю своїм. Це дуже важливий процес зростання у зрілості. Дуже часто люди, які не вміють давати себе іншим, не панують над своїм життям. Отож розвиток на загальнолюдському рівні доконечний, щоби потім реалізувати своє покликання.
— Із Вашого досвіду як реформатора в духовній семінарії: які зміни належало би запровадити у вихованні майбутніх священників?
— Людська зрілість це питання особисте, і на нього треба поглянути окремо у випадку кожної людини. Я знаю таких, кому вже за 50, а вона надалі незрілі. Священницьку формацію потрібно проводити після етапу християнської формації. Я згадую свого ректора з семінарії у Колегії Капраніка, який постійно повторював, що коли до нас приходять випускники шкіл, то їх спершу треба сформувати як людей, як чоловіків, потім — як християн, і нарешті — як священників. Беручи до уваги час на етапи згаданої формації, який я маю в розпорядженні, зазвичай мені вдається хіба що розпочати християнську формацію… Це виглядає драматично.
Передусім, до духовної семінарії не повинна вступити людина, яка не мала спасительної зустрічі з Ісусом Христом. Подібно і в подружньому житті. Не можна одружуватися, ментально залишаючись дитиною. Треба оженитися з духовно і ментально зрілою жінкою або вийти заміж за ментально і духовно зрілого чоловіка. Людина з інфантильною ментальністю не повинна вступати до семінарії. Так, як не можна висвятити на священника когось неохрещеного. Насамперед треба такій людина дати релігійне життя через таїнства хрещення, Євхаристії та миропомазання. На жаль, часто людям бракує повноти християнської формації перед духовною семінарією. Може, варто прийняти модель формації, запроваджену архієпископом Парижа, покійним кардиналом Люстіже. Він закрив духовні семінарії і розмістив кліриків по парафіях. Семінаристи мешкали з гідними довіри священниками і так проходили формацію. Їхньою семінарією була парафія. Час від часу вони зустрічалися, щоб ділитися досвідом. На мою думку, це і нині гарна пропозиція.
Підкреслимо, що істинну проблему становить розділення між семінарійною формацією і тим, що таке реальне життя у священстві.
— В якому сенсі?
— Зазвичай вступ до семінарії означає входження до місця, що відділене від світу. Якщо семінарійна формація триває відносно коротко, то так може бути. Але якщо ідеєю для формування священника протягом довгого часу має стати перебування в місці, повністю відірваному від реалій, то після повернення у реальний світ йому важко буде щось сказати людям. Він же не може сказати всім, щоб відмежувалися від світу й тоді стануть добрими християнами! На мою думку, подовження часу семінарійної формації нині не має сенсу. Треба чітко поставити запитання: де народжується і сповнюється священницьке покликання? Воно має зродитися і сповнитися у християнській спільноті, зі щоденного досвіду спасіння.
— Тому роль парафіяльних спільнот така важлива?
— Безумовно так. Парафіяльні спільноти стають місцями, в яких моделюється священницька дійсність. Одинадцять років тому мені довірили Бюро покликань нашої дієцезії. Я займався передусім преєвангелізацією. Старався зміцнити віру людей. Із цього пізніше зробився мій підхід до священницьких покликань. Чоловіки, які раніше набули людську і християнську формацію, а тільки потім — покликаннєву, показують, що це добрий шлях. Я зішлюся на статистику, яка говорить про падіння кількості покликань. Усі кажуть, що маємо дедалі менше покликань. Але це не є насправді так. Якщо поглянемо на відсоток покликань у 1960‑ті у пропорції до кількості вірян, виявиться, що відсоток той самий сьогодні, як і тоді. Коли було дуже багато вірних — було багато покликань. Тепер віруючих набагато менше і менше священників. Але у відсотковому співвідношенні все виглядає так само.
Найбільшим занедбанням із нашого боку є брак формації вірян. Християнське життя ми повинні розвивати на глобальному рівні. Якщо ми займаємося лише принагідним душпастирством або іншими формами побожності, які не розвивають віру в людських душах, — отримуємо такі, а не інакші результати.
Нам потрібно розпалити полум’я віри. Папа в повчанні «Радість Євангелія» написав, що ми повинні розпочинати процеси, а не займати території. Як починаються процеси? Останніми роками я присвятив чимало сил на ініціювання процесів віри у багатьох молодих людей. Серед них пізніше зродилося багато покликань. Якщо хтось мене запитує, чим є покликання, я відповідаю, що життям у правді про себе самого. Тому так важливо, щоб люди насамперед зустріли Ісуса, а потім настане час і на розпізнання покликання.
— Клірики, які виходять із семінарій, є відображенням суспільства?
— Це правда і, на жаль, поганий знак. Це свідчить також про те, що час, проведений у семінарії, не творить нового самовизначення, яке має представляти собою священник. Молоді чоловіки якими вступають до семінарій, такими з них і виходять. Наприклад, якщо вступають прив’язані до соцмереж, то і закінчують семінарію з цією залежністю. Якщо вступають прив’язаними до речей цього світу, до моди, — такими й виходять зі стін семінарії.
Якщо у своїй християнській формації вони старатимуться бути вільними від речей цього світу, то, виходячи з семінарії, вони будуть вільними священниками. Якщо як християни, як священники вони будуть думати не тільки про технологічні новинки, про тікток і так далі, але використовуватимуть усе в євангелізації, це буде правильним мисленням. Ми маємо бути насамперед християнами. Нашим життям маємо показати, хто ми такі і що робимо. Маємо показати, що ми — діти Божі. Зустріч із християнином має означати зустріч із життям вічним, життям, яке перемогло смерть. Ось правильний шлях!
фінансово.
Щиро дякуємо!
