«Через досвід слабкості й хвороби ми можемо навчитися крокувати разом згідно зі стилем Бога, який є близькістю, співчуттям та ніжністю», — написав Папа Франциск у Посланні на ХХХІ Всесвітній день хворих.
Цей день відзначають щороку 11 лютого, а гаслом цьогорічного відзначення стали слова «Попіклуйся про нього. Співчуття як синодальна реалізація зцілення».
Послання Святішого Отця Франциска
на ХХІ Всесвітній день хворих
11 лютого 2023 р.
Попіклуйся про нього.
Співчуття як синодальна реалізація зцілення
Любі браття і сестри!
Хвороба — це частина нашого людського досвіду. Вона, однак, може стати чимсь нелюдським, якщо її не супроводжують турбота і співчуття. Коли ми прямуємо вперед разом, є чимсь нормальним, що хтось може почутися зле, що муситиме затриматися через втому або якусь подію в дорозі. Саме тоді, в такі хвилини, видно, як ми йдемо: чи це насправді спільний рух, а чи ми йдемо однією дорогою, але кожен сам по собі, дбаючи про свої інтереси і дозволяючи, щоб інші «самі собі зарадили». Тому в цей 31 Всесвітній день хворих, у ході нинішнього синодального процесу, я запрошую вас до роздумів над тим, що саме через досвід слабкості й хвороби ми можемо навчитися прямувати разом згідно зі стилем Бога, який є близькістю, співчуттям на ніжністю.
В книзі пророка Єзекиїла, у великому пророцтві, що становить один із головним пунктів усього Об’явлення, Господь мовить так: «Сам я пастиму мої вівці, сам поведу їх на спочинок, — слово Господа Бога. Котре запропастилось, я відшукаю, котре відлучилось, заверну; поранене перев’яжу, недуже підсилю, що жирне й буйне — збережу. Я буду їх пасти по правді» (34, 15-16). Досвід загубленості, хвороби і слабкості вочевидь становить частину нашої дороги: це не виключає нас із Люду Божого, а навпаки, ставить нас у центр уваги Господа, який є Отцем і не хоче втратити по дорозі навіть одне зі своїх дітей. Отже, йдеться про те, щоби вчитись від Нього, як насправді бути спільнотою, яка прямує разом, здатна до того, щоб не дати себе заразити культурою відкинення.
Як ви знаєте, енцикліка «Fratelli tutti» пропонує актуалізоване прочитання притчі про Милосердного самарянина. Я вибрав її як ключовий елемент, як поворотний момент, щоб могти вийти з «тіні замкненого світу» і «думати про створення світу відкритого» (пор. п. 56). Тому що є глибокий зв’язок між цією притчею Ісуса і багатьма способами, якими сьогодні заперечують братерство. Зокрема той факт, що людина побита й обікрадена залишається покинутою при дорозі, показує стан, у якому полишено надто багато наших братів і сестер у ту мить, коли вони найбільше потребують нашої допомоги. Нелегко розрізнити, які атаки на життя та гідність випливають із природних причин, а які викликані несправедливістю й насильством. Фактично, масштаби нерівності й панування інтересів вузького кола осіб зачіпають нині кожне людське середовище такою мірою, що складно визнати хоч яке випробування «природним». Велике страждання відбувається в «культурі» та посеред її суперечностей.
Важливо тут, однак, розпізнати стан самотності, покинутості. Йдеться про жорстокість, яку можна подолати раніше, ніж будь-яку іншу несправедливість, оскільки — як розповідає притча — для її усунення вистачить хвилини уваги, внутрішній порух співчуття. Двоє перехожих, яких вважали людьми релігійними, бачать пораненого й не зупиняються. Однак третя людина, Самарянин, який був об’єктом погорди, зворушений співчуттям і займається цим незнайомцем при дорозі, ставлячись до нього як до брата. Чинячи це, він, навіть сам того не думаючи, змінює самий стан справ, створює більш братерський світ.
Браття, сестри, ми ніколи не буваємо готові до хвороби. А часто навіть до того, щоб зізнатися, що ми старіємо. Ми боїмося беззахисності, а всюдисуща ринкова культура підштовхує нас до того, щоб її заперечувати. Для уразливості немає місця! А зло, вриваючись у наше життя й атакуючи нас, валить нас непритомними на землю. Отож може статися, що інші нас покинуть, або що нам видається, що ми мусимо покинути їх, щоб не відчувати тягаря стосовно них. Так починається самотність, і нас отруює гірке почуття несправедливості, через що навіть Небо видається закритим. Справді, тяжко нам тривати в мирі з Богом, коли руйнуються наші зв’язки з іншими та з самими собою. Тому так важливо, також і стосовно хвороби, щоби вся Церква зіставила себе з євангельським прикладом Милосердного самарянина, щоб їй стати цінним «польовим госпіталем»: тому що її місія, зокрема в історичних обставинах, які зараз переживаємо, виражається у наданні опіки. Ми всі — делікатні й уразливі; ми всі потребуємо цієї співчутливої уваги, яка здатна зупинитися, наблизитися, зцілити й підняти. Ситуація, в якій перебуває хворий, це заклик, що розриває байдужість і сповільнює крок тих, хто йде вперед, немовби у них немає сестер і братів.
Всесвітній день хворих не закликає виключно до молитви та близькості зі стражденними; він також має на меті підвищити чутливість Божого Люду, інституцій охорони здоров’я та громадянського суспільства до нового способу спільного просування вперед. Наведене на початку пророцтво Єзекиїла містить дуже суворий осуд пріоритетів тих, хто виконує над людьми економічну, культурну та виконавчу владу. «Ви пили молоко, одягались у вовну, різали, що було гладке, вівці же не пасли. Слабих овець ви не підсилювали, недужих не гоїли; поранених не перев’язували, розбіглих не завертали, загублених не шукали» (34, 3‑4). Слово Боже — завжди просвітницьке й актуальне. Не тільки в оскаржуванні, але також у тому, що воно пропонує. Закінчення притчі про Милосердного самарянина пропонує нам, яким чином маємо здійснення братерства, започаткованого зустріччю віч-на-віч, може бути поширене до рівня організованої опіки. Заїзд, господар, гроші, обітниця взаємного інформування про стан хворого (див. Лк 10, 34-35): усе це каже нам думати про послугу священників, працю персоналу служби охорони здоров’я та соціальної опіки, залучення членів сімей і волонтерів, завдяки яким щодня, в усіх кінцях світу, добро протиставляється злу.
Роки пандемії збільшили наше почуття вдячності тим, хто на щодень працює на благо здоров’я і обстежень. Але замало вийти з такої масштабної загальної трагедії, просто нагородивши її героїв. Covid-19 виставив на випробування цю велику мережу наших умінь і солідарності, а також показав структурні обмеження наявних систем соціальної опіки. Тому вдячність має супроводжуватися активним шуканням у кожній країні стратегій та засобів, щоб кожна людина мала гарантований доступ до опіки та основоположне право на здоров’я.
«Попіклуйся про нього», — дає доручення господареві заїзду Самарянин. Ісус повторює це кожному з нас, а під кінець нагадує: «Іди й ти чини так само!» Як я підкреслював у «Fratelli tutti», «ця притча показує нам, із допомогою яких ініціатив можна відбудувати спільноту, почавши з чоловіків та жінок, які ототожнюють себе з уразливістю інших, які не дозволяють будувати суспільство виключення, але стають ближніми, підводячи упалих і повертаючи їх у суспільства, щоб благо було спільним» (п.67). Ми насправді «були створені для повноти, яку можна осягнути тільки в любові. Жити байдуже перед лицем страждання — це не один із можливих виборів» (п. 68).
Також 11 лютого 2023 р. дивимося на санктуарій в Лурді як на пророцтво, науку, ввірену Церкві в серці сучасності. Важливо не тільки те, що працює, і не тільки той, хто виробляє. Хворі люди перебувають у центрі Божого Люду, крокуючи разом із ним як пророцтво людства, в якому кожен — цінний, і нікого не можна відкидати.
Заступництву Марії, Зціленню хворих, ввіряю кожного з вас, хто хворіє; вас, хто опікується ними у сім’ї, наукові дослідження і волонтаріат; вас, які включаєтеся у встановлення особових, церковних та громадянських зв’язків братерства. Всім сердечно переказую моє Апостольське благословення.
Рим, у св. Йоана на Латерані, 10 січня 2023 року
Франциск
фінансово.
Щиро дякуємо!
