Деякі священники не повинні сповідати дітей? Безперечно. Але як це організувати? Ліцензія? Іспит? Можливо!
Дитина, молода людина на порозі дорослішання — це найвимогливіший пенітент. Він вимагає твоєї мудрості, делікатності, вразливості, доброзичливості, терпеливості, смирення. І водночас — саме ця група каяників потребує вас найбільше.
Дитина на сповіді
Діти найбільше приходять на сповідь «табунами», зазвичай у перші п’ятниці місяця, або їх можна помітити в недільній черзі до конфесіоналу. А це означає, що найчастіше сповідь дитини триває не більше п’яти хвилин. Інакше мені цього разу не вдасться посповідати людей, що стоять у кінці черги.
Отже, сповідь дитини не перевантажує своєю тривалістю. Насправді, приготування до неї та очікування триває довше, ніж саме таїнство. Тут багато залежить від батьків і катехитів. Якщо в сім’ї сповідь є чимось природним, регулярним і, на додаток, спільним, то дитина переживатиме її абсолютно нормально.
В ідеальній ситуації дитина йде до сповіді разом із батьками, братами і сестрами. Якщо вона спочатку бачить когось із них біля ґраток сповідальні, то сама піде туди зі значно меншим стресом. Але буває по-різному.
Стрес є, але його можна зменшити
Не можна заперечувати, що хоча сповідь дитини триває досить коротко, ці п’ять хвилин є доволі емоційно напруженими, навіть тоді, коли дитина має добрий сімейний «тил». Просто підійти до сповідальні — викликає у нас цілком зрозумілі емоції. У дитини — тим паче.
Тут уже значна частина відповідальності лежить на сповідникові, який має полегшити малолітньому каяникові сповідь, зменшуючи стресові елементи. Це, наприклад, означає, що священник не стане докоряти дитині, якщо вона забула «формулу», а навпаки, допоможе через неї пройти, ставлячи відповідні запитання: коли ти востаннє сповідався? в якому ти класі? скільки тобі років? — тощо.
Це означає, що сповідник уміє керувати своїм голосом і розмовляти з дитиною спокійно та доброзичливо. Так він створить атмосферу спокою і довіри, в якій дитині буде значно легше зосередитися й відкрити серце. Коротше кажучи, не йдеться про щось надзвичайне, лише про те, щоби сповідник не був педагогічно і емоційно неграмотним.
Деякі священники не повинні сповідати дітей? Безперечно. Але як це організувати? Ліцензія? Іспит? Можливо. Так чи інакше, це питання технічне. Дуже важливе, але технічне. Перейдімо до самої сповіді.
Навіщо дитині сповідатися?
Чи це потрібно? Безумовно. Насамперед тому, що кожній людині необхідні милосердя і прощення. Звісно, дитина не приходить на сповідь із тягарем якихось об’єктивно тяжких злочинів. Але це не змінює того, що вона відчуває тягар совісті й переживає це, як і будь-яка людина, а, можливо, ще гостріше через свою дитячу вразливість.
Не можна недооцінювати цей «декомпресивний» вимір сповіді, який — зокрема, для дитини — може бути важливим досвідом чіткого розмежування між скоєним злом і новим шансом.
По-друге (і найважливіше), тому, що Таїнство покаяння та примирення є не лише «зняттям з рахунку» скоєних гріхів. Це таїнство є не лише таїнством прощення, а й такою ж мірою таїнством зміцнення благодаттю, яка надприродним чином дає людині здатність до навернення. До навернення, що розуміється не лише як відвернення від зла і боротьба з ним, а й (а, можливо, насамперед) як зростання в доброму. Немає причини відмовляти дітям у цій надприродній допомозі для розвитку їхньої людяності.
По-третє, Таїнство покаяння і примирення може (і повинно) бути привілейованим місцем формування совісті віруючої людини. Кожної віруючої людини, зокрема, дитини. Звісно, не єдиним місцем. І не першим. Але, безумовно, привілейованим: насамперед, завдяки надприродному характеру сакраментальної дії, а також завдяки специфічним стосункам довіри і правильно зрозумілій приватності сповіді, яку Церква усіма силами та способами намагається гарантувати своїм дітям. Отже, зайве тут повторювати, яка велика відповідальність лежить на сповідникові…
Маєш на це п’ять хвилин
Часто це виглядає так: довга, на пів нави, черга, в ній — схвильовані діти, а черговий малолітній каяник якраз підходить до сповідальні: «В ім’я Отця і Сина…» — формула в тій чи іншій формі — і сама сповідь:
«Я не слухався батьків… Не молився… Обзивав друзів, гнівався на Юрка… Не хотів іти до храму… Вживав погані слова…» — це, можна сказати, дитячий стандарт.
Але, виявляється, що це ще не кінець, бо наш каяник набирає дихання й каже:
«Ііі… ііі… — і якщо сповідник ще не перебуває у вегетативному стані після 30 сповідей, то в цей момент він також набирає в груди повітря, бо чує, відчуває, що в цій маленькій людині точиться якась велика боротьба і тільки Бог знає, що та за мить скаже… Сповідник може заспокоїти, спробувати якось підбадьорити. Аж тут, урешті, чує:
«Ііі… І мучив кота!» (це «чемна» версія. А як вам «засцяв хробака на смерть»?)
Вдалося. Каяник знову набирає повітря… Але лише на мить. У сповідника є буквально доля секунди, щоб опанувати себе і нервово не засміятися. Очікував не знати чого, а тут таке… Що? Дурість?
Може, для вас, — але не для людини за ґратками. Сповідник має добре зрозуміти й оцінити ситуацію та відповідно відреагувати. І має на це ті п’ять хвилин, із яких більша частина вже минула, а попереду ще купа роботи…
«Таємниця зла» в дитячій совісті
По-перше — зрозуміти й оцінити. Ясно, що об’єктивно — злочину не було. Але ти не можеш його проігнорувати, применшити чи будь-яким іншим чином перекреслити те, що почув. Не лише через бідного кота, якого просто потягали за хвіст (і ми не можемо бути впевнені, отримає чи ні кіт у Небесному Царстві відшкодування за зазнані образи).
Цього не можна ігнорувати, применшувати, не можна цим нехтувати, бо те, що відбулося в житті і в сумлінні цієї маленької людини, — дуже важливе. А що такого сталося? Що ж, можливо вперше цей хлопчик пережив те, що св. Павло називає «mysterium iniquitatis» — «таємниця зла», тобто здатність робити зло, повністю усвідомлюючи, що воно є злом заради забави.
Звісно, як дорослий ти знаєш, що це не так просто. Але дитина цього не знає. І не зрозуміє. Вона переживає неймовірно болісний і жахливий переломний момент у пізнанні й розумінні себе. Її дитяче почуття невинності розбите вщент, як крихка ваза. І «найгірше» (з погляду дитини) — що в цьому неможливо звинуватити когось іншого. Дитина знає, що це вона мучила кота.
«Великодній експрес»
Зараз твій хід, сповіднику. Що ти маєш зробити?
1.Підтвердити зло. Підтвердити, що це погано. Твій каяник потребує цього «вердикту», щоби сформувати свою совість і на майбутнє вирішити не повторювати цього зла.
2.Добре було б допомогти дитині побачити різницю між мученням кота і мученням людей. Попри різні сучасні тренди різниця, однак, суттєва.
3.Дати надію. Ці, максимально півтори, хвилини, які тобі залишилися, ти маєш використати на проголошення дитині керигми: Ісус тобі пробачає. Хоч би з чим і хоч би коли ти сюди прийшов, Він завжди тобі пробачить, бо любить тебе. Бо ти дуже важливий/важлива для Нього. Ніщо не може цього змінити.
4.Вказати шлях. Недостатньо допомогти своєму малолітньому каянику декларативно зректися зла. Недостатньо навіть — хоча спочатку це може звучати дивно чи святотатськи, — що ти уділиш йому розрішення. Покажи йому шлях, який веде далі: до можливого добра. Не залишай його в переконанні, що християнське життя — це успішний слалом між гріхами. Дитина має дізнатися від тебе, що є така частина Небесного Царства, яку вона може і здатна збудувати сама.
Ну, і пам’ятай, що тобі залишилося на це хвилина чи дві.
Пояснювати. А розпитувати?
Іноді справді потрібно показати малолітньому каянику, що «мені не хочеться» — це не гріх. Що рахується рішення, вчинок. Що емоції — навіть найважчі, — як погода, і через це ми часто не маємо на них впливу, тому вони не несуть морального заряду. Що він, знову ж таки, пов’язаний із рішеннями.
Знаєте, як просто пояснити це дитині? Спробуйте, спробуйте. Можливо, варто вчитися. Добре, якщо поруч є батьки дітей, члени спільнот, які іноді підкажуть, підкинуть почитати, подивитися, послухати щось змістовне на цю тему.
А що робити, коли малий каже: «Я дивився погані речі, для дорослих»? Розпитування завжди буде важким для дитини. Часто виявляється, що йдеться про якійсь фільм із лайкою (так, тоді ти зітхаєш із полегшенням). Але не раз ідеться про гірші речі. Якщо не розпитати, то залишиш дитину сам-на-сам із порнографією.
Вік, у якому діти вперше стикаються з нею, жахає. Якщо розпитати, то маєш шанс відреагувати і якось допомогти, захистити. Часто саме ти, сповідник, будеш першим і єдиним, хто почує про це. Не раз ти будеш першим і єдиним, хто почує про пробудження сексуальності юнака. Не порушиш тему — залишиш його з цим сам-на-сам. Порушиш? Не без тремтіння (ти ж не імбецил), бо знаєш, яка це тонка струна.
Найвимогливіший каяник
Дитина, молода людина на порозі дорослішання — це найвимогливіший каяник. Він вимагає твоєї мудрості, делікатності, чутливості, доброзичливості, терпеливості, смирення. І водночас — саме ця група пенітентів, можливо, потребує тебе найбільше. Якщо вони мають щораз зріліше входити у справжні стосунки з живим Богом (і для цього ти тут!), то тут, у конфесіоналі, ти, сповідник, можеш зробити для них дуже багато. Доброго або поганого.
Якщо діятимеш неделікатно або нічого не зробиш, окрім покути (вона має бути для дитини простою і легкою для виконання) і розрішення, то невдовзі вони закинуть практику сповіді взагалі або у 30 років сповідатимуться з того, що не слухалися маму і не молилися Розарій, не вважаючи за потрібне, «зізнавшись у крадіжці мотузки», додати, що «до іншого її кінця була прив’язана сусідська корова».
Переклад CREDO за: о. Міхал Любовицький, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
