Мир потрібен. Але чи кожний мир прийнятний?

Мир — найбажаніша зараз реальність для України. Але самого миру замало. Та й не усякий мир прийнятний. І ми це в українському контексті розуміємо.

«Мир на землі» («Pacem in terris») — енцикліка св. Йоана ХХІІІ про встановлення миру між усіма народами в істині, справедливості, любові та свободі, видана 1963 року. Сама ця, розширена назва документу вказує на риси, згідно з якими мир буде прийнятний для кожної людини і для кожного народу.

Може видатися, що йдеться про щось ідеальне, а відтак нереалістичне. Однак навіть якщо більшості людей хочеться поставити знак рівності між цими поняттями, це не так. Найбільшим реалістом був і залишається Ісус Христос. Досконалий як Бог і досконала Людина тисячоліттями будує з далеко не ідеальних осіб ідеальну спільноту. Ідеальність, досконалість є її метою. «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт 5,48), — вчить Христос і веде нас за собою.

Ця досконалість стосується усього, також і миру. «Мир на землі, що його в усі часи так палко прагнуло все людство, як відомо, можна усталити й укріпити лише свято зберігаючи встановлений Богом лад» (PT 1). Мир на землі бере свій початок із миру в серці окремої людини, з того, наскільки вона готова цей лад визнавати і підтримувати. Сум’яття ж є чимось протилежним до миру, до Божественної гармонії. «Нині ж просто диво, як запекло воює з найкращим ладом всесвіту сум’яття — і окремих людей, і цілих народів, — так, неначе їхні взаємини можуть керуватися лише силою» (РТ 3).

Читайте також:
55 років енцикліці, написаній «на порозі Третьої світової»

Встановивши у вступі те, що є основою справжнього миру, і факт, що людство ще дуже далеке від нього, енцикліка «Pacem in terris» у п’яти розділах детально ці питання розглядає. Умовно можна виділити теми, яких кожен з них стосується: «права і обов’язки людей», «влада як інституція», «міжнародні відносини», «всесвітня влада», «християнські цінності у суспільно-політичному житті».

У такій структурі можна простежити певну концентричність: у центрі перебувають міжнародні відносини — те, де наймасштабніше проявляється брак миру в суспільстві. Вихідною точкою виступає людська особа у взаємодії з іншими, її права та обов’язки. «У всякому людському співжитті, якщо хочемо, щоб воно було добре влаштоване й комфортне, слід покласти за основу той принцип, що кожній людині притаманна особистісність, тобто наділена розумом і вільною волею природа» (РТ 5).

Із цього випливають відповідні права: на життя, на недоторканність, на засоби для гідного життя, на медичне обслуговування, на добре ім’я, на свободу в пошуку істини, на достовірну інформацію, на приватне та публічне сповідування своєї релігії, на вибір стану, на заняття економічною та науковою діяльністю, на приватну власність, на створення спільноти, на осілість у певному місці чи переїзд на інше, на участь у державних справах, на проголошення й оприлюднення власної думки «за умови збереження морального ладу і спільних інтересів усіх» (пор. РТ 6‑13).

Однак «усі досі згадані права людини, що випливають із її природи, у тій-таки людині, якій вони належать, поєднуються з відповідними обов’язками» (РТ 14). Часто людина, домагаючись прав, але нехтуючи обов’язками, вносить сум’яття у світ. «Тих, які, домагаючись своїх прав, або цілковито занедбують свої обов’язки, або не досить добре їх виконують, можна порівняти з тими, що однією рукою будують, а іншою — руйнують» (РТ 15).

Забезпеченню ладу на землі служить інституція влади, якій присвячено другий розділ енцикліки. Влада на різних рівнях гарантує права, стежить за виконанням обов’язків. «Людське суспільство не може бути ні добре влаштованим, ні плідним благами, якщо в ньому не буде тих, які, наділені законною владою, зберігатимуть інституції та докладатимуть стільки труду й старання, скільки треба для блага усіх» (РТ 26).

Папа Йоан ХХІІІ усвідомлював зловживання, яких можуть допуститися можновладці. Тому, стверджуючи услід за апостолом Павлом: «Нема бо влади, що не була б від Бога» (Рим 13,1), додає: «Не варто вважати владу такою, що для неї вже нема жодного указу; навпаки, оскільки вона випливає зі здатності наказувати згідно з правним розумом, то й сама змушена виводити свою зобов’язувальну силу з морального ладу, для якого, своєю чергою, началом і метою є Бог» (РТ 27).

Влада, яка справді спирається на Божий закон, успішно виконуватиме те, до чого покликана: чітко визначатиме обов’язки громадян та захищатиме їхні права, справедливо розподілятиме спільне благо, особливо дбаючи про слабких та по-всякому сприяючи їхньому розвитку. Її компетенція охоплює не лише матеріальний добробут народу — адже «спільне благо стосується всієї людини, тобто потреб і духу, й тіла» (РТ 35). Звідси й заклик «розвивати — мірою розвитку засобів виробництва — найважливіші служби, як-от: будівництво доріг, транспорт, зв’язок, водопостачання, житло, профілактика захворювань, доступ до сповідування релігії; нарешті, розважальні заклади» (РТ 39).

Влада, законно й свідомо обрана, яка тісно комунікує зі своїми громадянами, в якій є чіткий поділ на законодавчу, виконавчу та судову гілки, представники яких належним чином і належними засобами розв’язують посталі перед ними проблеми залежно від своїх функцій та наявного становища в державі (пор. РТ 42), сприяє розвитку ввіреного їй народу. А народ, який активно бере участь в управлінні державою, що випливає з його гідності, сприяє її постійному оновленню.

Як для держави, так і для міжнародної спільноти, природний закон, цінності «істини, справедливості, солідарності й свободи» (РТ 47) є основоположними, про що розповідає третій розділ «Pacem in terris». Бачимо, скільки лиха трапляється між державами, коли котрась із них відмовляється керуватися правдою. «А правда вимагає, щоб у цьому ділі не було навіть натяку на расову дискримінацію; тому хай вважається священною та непорушною рівність усіх країн у їхній природній гідності» (РТ 49).

Енцикліка проводить паралель між гідністю особи та гідністю окремого народу. Різниця у певних особливостях чи в рівні розвитку не може бути підставою поневолення одних іншими. Навпаки, ті народи, які культурно, економічно, соціально відстають, заслуговують на підтримку й допомогу міжнародної спільноти.

«Стосунки між країнами слід укладати згідно з нормами справедливості, а це вимагає, щоб усі водночас і взаємні права визнавали, і взаємні обов’язки виконували» (РТ 51). Шануючи правду й справедливість на міжнародному рівні, врегульовуючи суперечності шляхом переговорів, країни можуть ефективно співпрацювати у різних сферах, взаємно від цього збагачуючись.

Не оминає папа Йоан ХХІІІ і проблем трудової міграції та біженців. Адже вони стосуються міжнародної спільноти, особливо тих держав, у яких ці люди шукають притулку чи кращого влаштування свого життя. Понтифік закликає пам’ятати про гідність цих осіб і наголошує, що «обов’язок державного керівництва — приймати прибулих чужинців і тою мірою, якою це не зашкодить благові власної спільноти, сприяти намірам тих, що захочуть увійти до нового суспільства» (РТ 57).

1960-ті роки, коли вийшла енцикліка «Pacem in terris», були позначені нарощуванням озброєння різних країн, створенням арсеналів ядерної зброї нібито задля того, щоб уберегти себе від нападу. Йоан ХХІІІ різко засуджує гонку озброєнь, стверджуючи, що рано чи пізно зброя вистрелить, завдасть масових руйнувань, а поки цього не сталося — людство житиме у напруженні, страху, недовірі. Він закликає до скорочення арсеналів в усіх без винятку країнах, до відмови від ядерної зброї; а колосальними коштами, які вони витрачають на військову промисловість, забезпечити соціальні потреби.

Співпраця між державами потребує врегулювання. Уряди країн, які об’єднуються навколо спільного блага, не мають достатньо інструментів для цього. «Оскільки спільне благо всіх народів нині ставить питання, які стосуються кожного з них; оскільки ці питання може розв’язати лише державна влада з достатньо широкими повноваженнями, структурою і засобами, влада, яка діяла б по всіх краях землі, — то сам моральний лад вимагає таку владу встановити» (РТ 71).

Не насильно — лише за згодою народів, які добровільно делегуватимуть їй повноваження примножувати, зберігати і розподіляти спільні блага. Інакше порушиться баланс між державами: сильніші гнітитимуть слабших, і це лише погіршить ситуацію на міжнародній арені, поглиблюватиме несправедливість і ворожнечу. Відносини між всесвітньою владою та урядами окремих держав повинні будуватися на зразок відносин між державною владою та громадянами.

Великі очікування папа Йоан ХХІІІ покладає на Організацію Об’єднаних Націй, яка на той момент активно розвивалася. Видану нею Загальну декларацію прав людини понтифік вважає кроком уперед на шляху до переосмислення людської гідності й гідності окремих народів, шанування їхнього права на самовизначення, — а відтак до установлення та плекання миру між людьми й етносами.

Людиною енцикліка «Pacem in terris» почалася, людиною і закінчується. Почалася з базових прав та обов’язків, які випливають із людської природи, а закінчується фундаментальними цінностями, без яких мир немислимий. Суспільство потребує цінностей на усіх рівнях: особистісному, державному, міжнародному, всесвітньому. Потребує пошани до людської гідності, правди, справедливості, свободи, взаємної любові та взаємодопомоги. А ними найкраще може забезпечити світ Христове Євангеліє. Тому у п’ятому, завершальному розділі енцикліки «Pacem in terris» св. Йоан ХХІІІ наголошує на потребі християн іти у сфери суспільного управління. Їхня віра повинна поєднуватися з професіоналізмом, і це потрібно враховувати навчальним закладам, які займаються підготовкою фахівців.

До християн як носіїв справжнього миру доєднуватимуться також люди доброї волі, які хоч і не пізнали Христа, проте будують своє життя за природним моральним законом. Виводячи на перший план не партикулярні інтереси, а спільне благо та цінність окремої особи чи народу, вони об’єднаються у побудові досконалого суспільного ладу.