Погляд

Перші єресі, відлучення на 900 років і найбільший поділ Церкви

24 Січня 2023, 15:26 1795

Це був перший розкол у Церкві, який призвів до виникнення окремих спільнот.

Навіть короткий опис усіх розколів між християнами значно б перевищив межі цієї статті. Тому коротко нагадаємо про кілька найважливіших суперечок і конфліктів, які призвели до втрати єдності Церкви.

 

Причини церковних поділів

Їхнє походження і причини були дуже різноманітними. Від нерозуміння й незгоди в фундаментальних догматичних питаннях та реальних порушень, які є в Церкві, — до культурних відмінностей і політичних конфліктів.

При цьому варто зазначити, що дуже часто бажання заснувати абсолютно нову церковну організацію чи конфесію не було безпосередньою причиною конкретних розколів. Багато діячів, яких ідентифікують з окремими розколами, і не припускали, що їхні дії призведуть до виникнення окремих церковних спільнот. Найчастіше вони були суб’єктивно і повністю переконані у своїй правді. Вони очікували, радше, що вся Церква зміниться в потрібному їм напрямку.

Помітні вже від самого початку християнства відмінності в обрядах літургії та богослужінь, а також пов’язані з ними традиції, що виникали з регіональної культурної різноманітності Церкви, не були головним мотивом розколів і суперечок. У перші століття християнства було цілком нормальним, що богослужіння в Римі та західній частині Римської імперії відрізнялися від богослужінь на Сході, де домінували грецька та семітська культури.

 

Суперечки та єресі в ранньому християнстві

У перші століття існування Церкви було багато суперечок із найфундаментальніших догматичних і богословських питань.

Євангелія та писання Нового Завіту спочатку не були широко і добре відомими. Крім того, були мовні й культурні відмінності між першими християнами, які походили як із євреїв, так і з греків, римлян та інших народів, що населяли Римську імперію.

Питання про те, повинні християни дотримуватися ритуальних правил Старого Завіту, чи ці правила мають стосуватимуться лише євреїв, які прийняли Христа, викликали різноманітні дискусії та інтерпретації.

Ці суперечки, зокрема щодо обрізання та ритуальної чистоти (споживання окремих видів їжі), описані ще в Діяннях апостолів. У Посланні до Тита апостол Павло вперше вжив грецький термін αἱρετικός , широко відомий сьогодні як «єретик/єресь».

У широкому значенні цей термін означає як того, хто робить певний вибір, обирає певний зміст із ряду інших, так і людину, яка виокремлює себе з якоїсь групи.

 

Перші єресі

У перші століття Церкви головні єресі, які призвели до подальших розколів, стосувалися розуміння природи Божих Осіб та принципу Їхньої дії. У I столітті виник антитринітаризм, який найчастіше заперечував божественність Христа.

Майже в той самий час народжуються спроби синтезу частини християнського вчення з язичницькими віруваннями та елементами грецької філософії, яку ми сьогодні загально називаємо гностицизмом. Вони заперечували християнський погляд на створений світ, визнаючи його творінням іншого, меншого бога, і погляд на людину як на єдність душі й тіла.

Багато гностичних вірувань пізніше набрали форми маніхейства, яке створило вже зовсім окрему релігійну систему, що проповідувала дуалізм добра і зла. З’являлися також такі погляди, як докетизм (що ставив під сумнів факт Втілення й тілесної смерті Христа, приписуючи Божому Сину лише духовний образ), енкратизм (заперечував шлюб і розмноження), пелагіанство (абсолютизувало сили людини та людської природи в боротьбі з гріхом і заперечувало винятковість жертви Христа), монтанізм (близький до песимістичних апокаліптичних поглядів) або донатизм (стверджував, що відступники назавжди втратили можливість спасіння і повернення до Церкви).

Вселенські Собори засуджували перші єресі, вказуючи на правильне (ортодоксальне) тлумачення основних догматів віри. Прихильники єресей часто відокремлювалися від спільноти Церкви, утворюючи секти та менші групи вірних, — які, однак, за певний час зникали, не набуваючи інституційного характеру і не створюючи нових церковних структур.

 

Халкедонський розкол

Першим великим розколом, який призвів до утворення окремих, великих Церков, була суперечка, що спалахнула на Вселенському Соборі 451 р. в Халкедоні. Частина єпископів виступала проти догматичного визначення Христа як Боголюдини (що був Божим Сином, водночас народженим Божою Матір’ю як істинний Бог та істинна людина, тобто в кожному вимірі був Богом і людиною).

Доктрину монофізитизму (єдиної природа Христа) прийняли дієцезії в Сирії, Індії, Єгипті, Ефіопії та на тривалий час — Церква у Вірменії, найдавнішій християнській країні світу. Після Халкедонського Собору постала низка окремих Церков, натхненних доктринами монофізитизму або близького до нього несторіанства.

Нині вони утворюють окрему гілку орієнтальних (Східних) Церков, які не перебувають у Євхаристійній єдності ні з Римо-Католицькою Церквою, ні з православ’ям. Однак інтенсивний екуменічний діалог допоміг визначити, що багато поглядів, які раніше приписувалися цим Церквам, є наслідком богословсько-догматичних та семантичних непорозумінь.

 

Велика схизма 1054 року

Взаємні анафеми, накладені 1054 р. посланником папи Лева IX, кардиналом Гумбертом, і Константинопольським Патріархом Михаїлом, формально скріпили найбільший розкол у Церкві (анафеми були скасовані лише 1965 р.). Він охоплював як східну, так і західну частини колишньої Римської імперії.

Теологічний розкол між Церквою в латинських провінціях і Візантією супроводжувався політичним, дипломатичним та економічним суперництвом між Римським і Константинопольським патріархатами, а також імператорами Візантії — і Заходу, яких коронував Папа.

Цей розкол призвів до розриву Євхаристійної єдності між Римом і Константинополем. Від 1054 року можемо говорити про поділ на Римо-Католицьку Церкву та Православ’я (говорити про розкол на дві Церкви термінологічно неточно, бо, на відміну від РКЦ, православ’я не має видимої єдності структури).

Проте обидві гілки християнства вважають себе прямим і безперервним продовженням Церкви, заснованої Христом.

 

Різниця між Сходом і Заходом

Теологічні відмінності між християнським Сходом і Заходом зростали протягом століть і стосувалися низки питань, пов’язаних з устроєм Церкви та юрисдикцією єпископів. Схід посилається на ранньохристиянську систему рівності всіх єпископів і патріархів із роллю єпископа Рима лише як почесного, «першого серед рівних». Натомість Захід наголошує на універсальній першості юрисдикції папи над усією Церквою.

Схід також не прийняв латинського вчення про Filioque (походження Святого Духа і від Отця, і від Сина), залишаючись на позиції походження святого Духа від Отця. Не прийняв і догматів, ухвалених після VII Вселенського Собору в Нікеї 787 р. (Непорочне Зачаття Пресвятої Діви Марії, універсальна юрисдикційна першість і непомильність папи, Внебовзяття Пресвятої Діви Марії).

 

Спроби повернутися до єдності

Спробами припинити поділи між римським католицизмом і православ’ям були проєкти унії (ліонська, флорентійська, брестська). Але вони тільки допровадили до подальших поділів — цього разу на Сході.

Взаємні екскомуніки Рим і Константинополь відкликали лише 1965 р. під час зустрічі папи Павла VI та екуменічного патріарха Афінагора в Єрусалимі. Від 1980 року обидві Церкви провадять богословський діалог, хоча Євхаристійна єдність усе ще не відновлена.

 

Читайте також:
Екуменічні жести Католицької Церкви

 

Попри це, більшість римо-католицьких і православних богословів визнає важливість таїнств в обох Церквах, які з часів соборних змін називають «Церквами-сестрами».

Православні зберегли традицію, згідно з якою дієцезіяльні священники до свячень можуть одружитися. Целібат є обов’язковим для ченців (із яких найчастіше обирають єпископів) і черниць.

 

Церква Англії

Безпосередньою причиною постання Англіканської Церкви була суперечка між королем Генріхом VIII і папою. Святий Престол не хотів визнати недійсним шлюб монарха з Катериною Арагонською, з якою Генріх не мав потомка чоловічої статі.

1534 року був ухвалений акт про супремацію, який означав розірвання єдності з Римом і визнання за британським монархом титулу земного глави Церкви. Після від’єднання від Римо-Католицької Церкви Англіканська Церква зберегла проміжну позицію між Римом і церковними спільнотами, що постали з руху реформації. Церква Англії зберегла віру в католицькі догмати й таїнства — хоча пізніше, під впливом тенденцій реформації, обмежила в деяких моментах культ Марії та святих.

Крига між Церквами скресла за понтифікату папи Павла VI, який 1966 р., вперше з XVI ст. зустрівся з англіканським архієпископом Кентерберійським Майклом Ремсі. З представниками Церкви Англії також зустрічалися всі наступні папи.

Англіканці сьогодні дуже активні в екуменічному русі. 2009 року папа Бенедикт XVI проголосив Апостольську конституцію «Anglicanorum coetibus», яка дозволила англіканському духовенству й вірним відновити єдність із Католицькою Церквою, зберігаючи при цьому свої літургійні звичаї та традиції.

 

Реформація

Розкол Церкви, пов’язаний із виникненням руху реформації, історично розпочався в XVI ст., коли чернець-августинець Мартін Лютер проголосив у Вітенберзі 95 тез, які вимагали зміни Церкви. Лютер спочатку не хотів створювати нову Церкву і розраховував, що папа та більшість єпископів погодяться з його реформаторським проєктом.

Чернець рішуче критикував практику продажу в Церкві індульгенцій. Він вимагав більшої адміністративної незалежності місцевих Церков від Рима, відправи літургії національними мовами та повного перекладу Біблії мовами, зрозумілими для всіх вірних.

Лютеру були близькі погляди св. Августина, а також те, що віра у спасіння залежить не від учинків, а від Божої благодаті, яка дається даром. Звідси походять кілька головних засад реформації, які пізніше стали провідними принципами Євангельсько-Аугсбурзької Церкви: «sola Scriptura» (тільки Святе Письмо як джерело традиції Церкви), «sola fide» (спасіння тільки через віру), «solus Christus» (Христос — єдиний посередник між Богом і людьми), «sola Dei gloria» (тільки Божа слава: спасіння — це даровий і вільний акт Бога щодо людини).

 

Реформаторський рух

Конфлікт між Лютером і Римом загострився, коли чернець спалив папську буллу, що засуджувала його тези. Римо-Католицька Церква відлучила Лютера, — хоча сьогодні єпископи й теологи роблять спроби скасувати акт папи XVI ст. Євангельсько-Аугсбурзька Церква, створена в результаті реформації, визнає Таїнства хрещення та Господньої Вечері, вірячи, що під час прийняття євхаристійних дарів хліба і вина в них реально присутній Христос зі своїм Тілом і Кров’ю. Але тільки в цей момент, а не постійно, як вшановують Ісуса Євхаристійного католики.

Значною подією у стосунках між Римо-Католицькою Церквою та лютеранами стало підписання 1999 р. «Спільної декларації про доктрину виправдання», яка формулює ключову згоду у вченні Церков про співпрацю Бога з людиною у справі спасіння.

Із реформаторського й англіканського рухів виріс шерег інших церковних спільнот: реформатські євангелісти, методисти, п’ятдесятники, баптисти. За деякий час методисти й реформатські євангелісти приєдналися до «Спільної декларації».

 

Старокатолики

До останнього великого розколу призвели події після Першого Ватиканського Собору (1869-1870). Частина теологів і духовенства, зокрема німецькомовних, відкинула догматичні постанови Собору щодо універсальної юрисдикційної першості папи й непомильності його урочистого навчання у питаннях віри та моралі. Ці постанови містяться в догматичній конституції «Pastor aeternus».

1870 року 12 богословів та понад 30 учених-мирян, зокрема з Австрії, Німеччини та Швейцарії, підписали в Нюрнберзі декларацію, яка визнавала, що догмати Першого Ватиканського Собору про папу суперечать вченню перших семи Соборів неподільної Церкви (від Нікейського Собору 321 р. до Нікейського Собору 787 р.).

Як і в попередніх випадках, теологи не мали наміру створювати нову церковну структуру; але динаміка подій за короткий час призвела до постання кількох автономних Старокатолицьких Церков у західноєвропейських країнах.

Старокатолики — так стали називати нову структуру — перейняли апостольську спадкоємність від єпископів незалежної від Рима Утрехтської Церкви, створеної на початку XVIII ст. Старокатолицькі Церкви зберегли віру в усі догмати, ухвалені першими сімома Вселенськими Соборами неподільної Церкви, запровадили літургію національними мовами (найчастіше на основі перекладу латинського Месалу і класичного Римського обряду), але відмовилися від целібату духовенства.

Старокатолики визнають ті ж самі таїнства, що і католики, православні та англіканці.

Богословський діалог зі Старокатолицькими Церквами Рим провадить із 1970 років.

Переклад CREDO за: Лукаш Кобешко, Aleteia

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: