Пожадливість: чому ми постійно «збиваємося з курсу»?

Механік повідомив засмученому власникові авто, що колеса його транспортного засобу викривлені.

Механік спитав, чи водій останнім часом потрапляв у вибоїну, чи, може врізався у бордюр. Він пояснив, що цього може бути достатньо, щоб колеса вийшли з ладу. Все, що знав водій — це те, що йому дуже важко їхати прямо по шосе, бо без постійної пильності та контролю автомобіль увесь час зносить убік. «Це могла бути одна велика яма, — повідомив механік спантеличеному водієві. — а після цього майже неможливо їхати прямо без постійної корекції».

Те, що стосується автомобіля, у цьому сенсі стосується і людської душі.

Теологи давно намагаються пояснити схильність людства «відхилятися від курсу»: один великий гріх (гріх наших прабатьків в Едемському саду) — і ми вже не здатні йти прямо без постійного виправлення. Пам’ятаючи, що новозавітне слово для позначення гріха — «hamartia», грецьке слово, яке буквально означає «не помітити ціль» або «збитися з курсу», можна сказати, що після первородного гріха практично неможливо залишатися на прямому й вузькому шляху.

Теологи називають цю схильність до гріха «пожадливістю». Слово «пожадливість» визначається як сильне бажання, схильність або потяг, що зазвичай виникає через хіть або чуттєві бажання. З точки зору моралі, це схильність «збиватися з курсу».

Пожадливість розуміють як наслідок первородного гріха, що залишається після хрещення. Вода хрещення очищає нас від самого первородного гріха, але пожадливість залишається як тривалий ефект. Катехизм Католицької Церкви навчає: «Все ж таки, в охрещеному залишаються деякі тимчасові наслідки гріха, такі, як терпіння, хвороба, смерть чи слабості, внутрішньо притаманні життю, як-от слабкість характеру і т.п. або і схильність до гріха, яку Традиція називає похіттю/пожадливістю, чи, висловлюючись метафорою, “вогнищем гріха” (fomes peccati); похіть, залишена нам, щоб ми її поборювали, не має сили зашкодити тим, хто не піддається їй, а мужньо опираються з допомогою благодаті Христа. Мало того, “хто законно бореться, отримує вінець”» (ККЦ, 1264).

Користуючись іншою аналогією, можна сказати: медичні дослідження свідчать, що сильний сонячний опік у ранньому віці робить людину більш схильною до раку шкіри протягом усього життя. Цей ранній сонячний опік може досить швидко загоїтися, але його наслідки залишаються, підвищуючи вразливість до хвороби, а тому необхідно вживати запобіжних заходів, щоб захистити шкіру від шкідливого впливу сонячного випромінювання.

Первородний гріх

Первородний гріх, який передавався з покоління у покоління, приніс нашим прабатькам відчуження від раю, а разом з цим і всі наслідки смертного життя: біль, хвороби, страждання, старіння, смерть і тлінність.

Первородний гріх призвів до розриву гармонії між тілом і душею, яка була частиною Божого творіння. У первісній невинності наших прабатьків була досконала гармонія: з Богом, з довколишнім світом, з самими собою. Рішення відійти від Божої волі порушило початкову гармонію у творінні, і це породило протистояння.

Перші 11 розділів Книги Буття показують зростання напруженості та розбрату: спочатку досконала гармонія саду, потім перший гріх, потім гріх брата проти брата — і, зрештою, все закінчується Вавилонською вежею, крапкою в історії людства, коли жодна людина не могла порозумітися з іншою.

У первісній невинності нашої людської природи була ідеальна гармонія між тілом і душею. Оскільки смерть увійшла в світ після гріхопадіння, то відокремлення душі від тіла при смерті є наслідком первородного гріха. Ми сповідуємо нашу віру у воскресіння плоті, коли душа і тіло відновляться до стану ідеальної гармонії, як було до первородного гріха. Пожадливість — це симптом дисгармонії між душею та тілом, оскільки тіло з його апетитами і бажаннями прагне тягнути нас своїм шляхом, а душа — чіплятися за вищі речі, за Бога та благодать.

На небі відновиться гармонія між тілом і душею, як і гармонія з Богом і навколишнім світом. Гріха більше не буде.

Таїнство Хрещення змиває первородний гріх, але наслідки первородного гріха залишаються. Один із них— це вроджена вразливість до спокус, схильність до гріха і до бажань, які не шанують Божу благодать.

Тридентський собор (1545-1563) навчав, що пожадливість «походить від гріха і спонукає до гріха». Проте пожадливість сама по собі не є гріхом. Пожадливість робить нас вразливими до гріха, але чутливість до спокус — не гріх. Правильність чи неправильність, тобто грішність, визначається тим, як ми діємо у відповідь на спокусу. З постійною увагою та прийняттям виливу Божої благодаті людська особа може вберегтися від тенденції відхилятися від курсу.

Водій, який уважно стежить за дорогою, може постійно коригувати зміщення передньої частини автомобіля, продовжуючи рух до мети. Справді, Тридентський Собор зазначив, що пожадливість «не має сили зашкодити тим, хто не піддається їй, а мужньо опирається за допомогою благодаті Христа». Це попереджувальна благодать, яка передує нашим думкам і вчинкам, очікуючи на нас, коли пожадливість спокушає нас відхилитися від курсу. З цією благодаттю Бог дає нам змогу протистояти схильності до гріха і натомість залишатися на морально правильному шляху.

Як ми реагуємо?

Святий Тома Аквінський чітко вчив, що пожадливість є наслідком первородного гріха. Як тільки люди ухвалили рішення звільнитися від Божої волі, гармонія в людській природі також вивільнилася. Бажання й апетити більше не перебували у гармонії з інтелектом чи розумом, і тому вони — прагнення й розум — почали боротися одне проти одного.

Святий Павло розумів це і описав у своєму Посланні до Римлян: «Але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах.» (Рим 7, 23). Про наслідок цього він писав так: «бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу» (Рим 7, 19). Навіть Ісус спостерігав пожадливість у дії, коли сказав: «Дух бадьорий, але тіло немічне» (Мт 26, 41).

Пророки Старого Завіту розуміли цю внутрішню напругу. Єремія поставив пронизливе питання: «Лукаве над усе у світі серце людське — і ледаче! Хто його збагнути може?» (Єр 17, 9). Єремія розумів людську природу і часто говорив про впертість злих сердець, лихі думки і непокірне людське серце.

Псалми Давида виражають плач через скоєні гріхи, а також проникливе розуміння дихотомії між слабкістю та благодаттю, пожаданнями плоті та прагненням святості. «Гріх нашіптує грішникові в його серці; немає Божого страху перед очима в нього» (Пс 36, 2). У жалібному благанні про Боже милосердя псалмоспівець визнає, що в ньому є суперечливі бажання, і визнає: «Я безталанний, і конаю змалку; я перебув страх Твій — умліваю» (Пс 88, 16).

Залишаючись на шляху

Протистояння між добром і злом добре відоме від найдавніших роздумів про стосунки з Богом — Книги Буття — до наших днів. Незалежно від того, чи це описане як боротьба між життям і смертю у псалмах, чи як комічна розмова з ангелом на одному плечі та чортом на іншому, мова йде про те, що всі ми відчуваємо пожадливість щодня.

Чи помічали ви, що спокуса з’їсти м’ясо є найсильнішою у п’ятницю Великого посту? Це пожадливість у дії, війна тіла з душею, де кожен тягне у своєму напрямку; бажання плоті не згодні з бажаннями душі.

Хоча ми не можемо подолати пожадливість у цьому житті, ми можемо відкрити своє життя Божій благодаті, яка дає силу протистояти слабкості нашої грішної природи.

Незважаючи на вибір наших прабатьків «скинути ярмо Божої волі», як це описав святий Тома Аквінський, сьогодні ми можемо вибрати взяти на себе «ярмо любе і тягар легкий» (Мт 11, 30). Попереджувальна благодать, що йде попереду нас, передбачаючи нашу слабкість, буде нашою, якщо ми відкриємося їй, коли пожадливість збиватиме нас із пантелику.

Сучасні автомагістралі допомагають водіям триматися курсу завдяки накресленим лініям і шумовим смугам. У моральному житті попереджувальна благодать і наша вільна воля робити те, що правильно, виконують для нас ту саму функцію, і якщо ми відхилимося від курсу, шум сумління м’яко штовхне нас назад.

Переклад CREDO за: Монс. Вільям Дж. Кінг, Simply Catholic