Побожність. Інструкція до препарату

«Кожна епоха, також і наша, повинна ‘побожніти’ по‑своєму, тобто наново прийняти дар Господа». Теологія Бенедикта XVI вказує шлях духовності, на якому є радість і краса — але також згода на біль із любові й заради правди.

Хоча Бенедикт XVI відступив у тінь уже десятиліття тому, — його думка надалі захоплює тих, хто скуштував її бодай трохи. Сумно, що геній цього вчителя віри заглушили медіарозумники. Але чи ми, католики, мусимо з цим миритися? Чи ми можемо дозволити, щоб на смітник історії легковажно викинули величезний дар учення папи, який був водночас найвидатнішим теологом наших часів?

Отець Єжи Шимік написав тритомник «Теологія Бенедикта». У першій частині показав критично гострі думки папи Бенедикта, скеровані проти сучасних форм безбожності. Друга частина присвячена побожності, тобто показанню доріг виходу з країни пихи, які провадять до життя щасливого, до католицької духовності, тобто до дихання повнотою віри, надії та любові.

З чого складається добре християнське життя? Які його необхідні елементи? Дозвольмо попровадити себе папі, для якого теологія ніколи не була академічною вправою із жонглювання складними поняттями, але, подібно до його вчителя — св. Августина, була передусім навчанням віри, школою християнської мудрості, наукою життя по-Божому, свідченням зв’язку з Богом.

Радість, а не лоскоти

Марія, отримуючи Добру Новину про те, що була вибрана на Матір Спасителя, чує від ангела насамперед слово «haire» — «радій». Де Бог вступає в дію, там з’являється радість — а принаймні, її обітниця. Немає глибшого джерела повної радості, ніж сам Бог. Бенедикт XVI, якого медіа розславили у світі як суворого й понурого професора, підкреслює, що «постійно пробуджувати до радування Богом, радування Божим об’явленням — ось пріоритетне завдання Церкви у новому тисячолітті». До цього, по суті, зводиться мета нової євангелізації: пробудити в людях втрачений смак радості, насолодження Богом, погідного життя, збудованого на Євангелії. Повна радість — це перша риса духовності, збудованої на теології Ратцінґера.

«Радість є тоді, коли мене зустрічає любов, що сягає глибоко в моє життя, яка дає мені змогу упевнитися, що я не самотній, що я прийнятий, надійно і назавжди». Жодна людина не здатна дати таку досконалу любов. Тому вона інтуїтивно шукає Любові, тієї що з великої літери. А правду про те, що така Любов є, нам приносить віра. Ми потребуємо «пра-довіри», пише Бенедикт, тобто якогось основоположного акту уповання на те, «що світ в принципі добрий, що Бог є і шо Він добрий, що жити — добре, бути людиною — добре. Завдяки цій ‘пра-довірі’ ми маємо відвагу радіти».

Бо «якщо Бога нема — світ пустіє, все стає нудним, усього замало». Тому у «пост-Божому світі» виникла індустрія розваг, яка завалює нас короткочасними радощами, «лоскотами». Коли екрани гаснуть — сум і пустка повертаються, не раз із подвоєною силою. Ратцінґер підкреслює, що поставою християнина не є якесь наївне заперечення суму. Є реальні підстави сумувати, нагадує він. Віра приносить розраду, яка не є заплющуванням очей на труднощі, біль. Одначе віра робить так, що наш сум стає сумом утішеним, подоланим не завдяки дешевому оптимізму, а завдяки надії, покладеній в Бозі.

Цікавий напрямок думки Бенедикта — пов’язування радості з Євхаристією. Папа Ратцінґер підкреслює, що Свята Меса уприсутнює Пасху Ісуса, який подолав смерть любов’ю. А «тільки тоді, коли є відповідь на смерть, людина має причину для радості». В Євхаристії присутність правди про смерть і воскресіння Христа дає нам причину для радості. Десь тут лежить і сенс процесій Божого Тіла — це хоровод «євхаристійної радості», тріумф переможної любові, яку проголошують світові.

Католицьке сонце

Мені згадується вислів Гілера Беллока: «Повсюди, де сяє католицьке сонце, — там завжди є сміх і добре червоне вино». Я не знаю думки Бенедикта стосовно вина; але він безсумнівно високо цінував добрий гумор, жарт, веселість. «Добрий гумор християн, який має джерело у визвольній впевненості, що вони — люблені, якраз і має бути прихованим способом сяяння на щодень євангельською радістю у світі техніки, позбавленому гумору», — зауважував він. Буває, що з християн ллється смуток, якийсь вид тяжкої, занудної серйозності. Ліками від цього щонайменше не є читання Ніцше, який обвинувачував християнство у браку радості життя й заохочував до язичницьких оргій. Ліки є тільки одні: навернення і «стрибок довіри» до Бога. «Церква покликана нести світові радість істинну й тривалу». Хіба ж такої істинної радості віри не видно в рухах віднови Церкви, що динамічно розвиваються? Чи не променять нею Всесвітні дні молоді?

Католицька літера

Надзвичайно цікаві речі папа Ратцінґер говорить про марійність. Він вважає, що прив’язаність до Марії становить велику силу католицизму. Марія — досконалий образ побожної людини. В Її житті видно як першість Божої благодаті (то Бог Її вибрав, покликав, приготував), так і силу Її рішення. Її вільного «так» Богові. Її свідомої, особистої, вистражданої довіри Слову, яке в Ній стало тілом. Тим, що для Бенедикта XVI найцінніше в маріології та марійній побожності, є поєднання розуму й серця. «Постать Марії особливим чином зворушує людські серця (…) Маріологія зродила християнську сердечність. Саме тут християнство об’являється як релігія уповання і втішання. А ті первісні, прості молитви, які уклала людська побожність і які ніколи не втрачали свіжості, підтримують християн у їхній вірі, бо завдяки Матері вони почуваються так близько до Бога, що релігія для них уже не тягар, а втішенн, додання сил і допомога в житті». Сердечність, тепло, ніжність — це риси марійності, які допомагають укоренити віру глибоко в серці. Що ніяк не означає легковаження розумом! Католицька літера — це «і». Розум і серце! Вони взаємно доповнюються і зовсім не мусять одне з одним боротися.

Нічні лови

Ще одна тема «Теології Бенедикта» — взаємопов’язаність віри, надії та любові. Папа Ратцінер присвятив цим трьом основоположним чеснотам три енцикліки. Він розпочав від любові («Deus caritas est»), і через надію («Spe salvi») дійшов до віри («Lumen fidei», яку підписав Франциск, але текст йому фактично повністю залишив попередник). У певному розумінні, Бенедикт XVI «перевернув» традиційний порядок. Отець Шимік викладає єдність цих трьох цінностей у короткій формулі: «Віра — це надія на любов». Ні, це не гра слів.

Як це розуміти? Насамперед, тим, чого людина шукає і чого найглибше потребує, безсумнівно є любов. Людина прагне бути любленою і хоче любити: не фліртами та інтрижками, а любов’ю безумовною, тривалою, вірною, непроминущою. Цю любов знайти нелегко, але ми не втрачаємо надії, що вона існує і що ми її знайдемо. Отож надія каже нам шукати, не піддаватися розпачу.

Наша основна надія — це надія на любов. Віра вказує напрямок шукань: такою любов’ю є Бог і тільки Він; на Нього треба відкритися. Віра в якомусь сенсі «лікує» людську любов від її зацикленості на земному. Віра скеровує наші руки, простягнені по любов, у напрямку Бога. «Віра наявна в любові, й тільки вона її рятує, бо ж інакше нашої власної любові виявилося б замало, вона була би відкритою долонею, простягненою в пустку», — писав папа. Додаймо, що тут ідеться не про перекреслення людської любові, а про усвідомлення, що тільки Бог спроможний уберегти людську любов від даремності, гріха, вигоряння. Ця Божа любов стала для нас людською, відчутною, видимою і чутною в Христі.

«Всю ніч ловили» — це назва наступного розділу книжки. Автор видобуває з текстів Ратцінґера ті фрагменти, які підкреслюють доконечність витривалості, терпеливості, відваги тривання при Христі, також тоді, коли це виглядає безглуздим і надаремним. Чудо щедрого улову Петра і його товаришів настає після цілої ночі безплідної праці. Але, може, ці безплідні, даремні ночі теж якось потрібні?… «Бог нас спасе, — пише о. Шимік, — здійснить свої чуда, великі улови. Але наша цілонічна праця, з виду надаремна, якимось чином тісно пов’язана з Його чудами, якось має (повинна?) їм передувати. Отож у співпраці нашої свободи з Його благодаттю це суттєвий момент: щоб ми терпляче, витривало, мужньо, смиренно — ловили. Ніч за ніччю».

Вочевидь остаточно в житті йдеться про любов (ніщо її не замінить); але без терпеливості, згоди на біль, вірного відважного тривання попри все — любов не є можливою. Серцевиною чеснот «бігуна на довгі дистанції» є згода страждати з любові й заради правди. Любов завжди дорого коштує, а правда викликає в людських серцях опір. Тривання в любові й у правді — вимогливе. Однак хто дезертирує від страху перед труднощами, той впадає в пустку абиякого життя. У нього «все буде добре» — але любові не буде.

Уста в уста

Складно говорити про побожність без молитви. Бенедикт XVI вважає: молитва потрібна для того, щоб ми навчилися жити з Богом, перебувати у близькості з Ним. Завдяки цьому ми стаємо людьми, які мислять і живуть по‑Божому.

Велике значення папа Ратцінґер надає адорації. Вона для нього становить квінтесенцію молитви. Латинське слово «адорація» — це грецьке «proskynesis», тобто буквально «падати ниць». Тому адорація це «жест підданості, визнання Бога нашою єдиною істинною мірою, норм якої ми погоджуємося дотримуватись. Це означає, що свобода — то не розкошування земним життям, вважаючи себе повністю незалежними, але керування мірою правди і добра, щоб таким чином самому стати правдивим і добрим». Це значення доповнене іншим поясненням: «Латинське слово це ad‑oratio — контакт ‘уста в уста’, поцілунок, обійми, а отже — любов. Підкорення стає єдністю, оскільки Той, кому ми підкорюємося, — це сама Любов. Так це підкорення набирає сенсу, бо не нав’язує нам чогось чужого, але визволяє нас у зв’язку з найглибшою правдою нашого існування», — навчає Бенедикт XVI.

Це здається дещо складним, але сенс — геніальний! У молитві йдеться про поєднання двох постав: підкорення Богу (згода на залежність, якнайглибша повага) і водночас любов. Тобто я поклоняюся Тому, хто є не якимсь абсолютним холодним володарем, а найсильніше коханою Особою, абсолютною любов’ю. Плодом саме такої любові є свобода дитини Божої.

Взірцем молитви для нас залишається молитва Ісуса. Зокрема в моменти болю вона не має бути (ба навіть просто не повинна бути!) ввічливим отченашем. «Перед лицем найтяжчих і найбільш болісних ситуацій, коли здається, що Бог не чує, ми не повинні боятися ввірити Йому весь тягар, який носимо в серці, не повинні страхатися викричати Йому все наше страждання. Ми маємо бути переконані, що Бог є близько, навіть коли Він мовчить». Такі речення можуть просвітлити не одну темряву… Коли ми разом із Господом Ісусом кажемо до Бога «Авва, Татусю» — тоді ми вчимося Ісусового «так» Богові, у Ньому стаємо синами й доньками Всевишнього.

Вірити і жити пристрасно

Наступним елементом духовності, будованої на теології Бенедикта XVI, є вірність сумлінню.

Тема сумління нині перебуває на передовій фронту битви за людину. Суперечки про його розуміння, про межі його зобов’язань, про стосунок до морального вчення Церкви — серед найважливіших дебатів. Якби я мав вибрати речення, яке найкраще показує напрямок ратцінґерового мислення, то я би вибрав оце: «Сумління — у правильному розумінні — це не апофеоз суб’єктивізму, непідвладного оспорюванню; це усвідомлення кожною людиною, що у своєму існуванні вона покладається на Бога». Сумління служить слуханню Бога, і цьому служить також і Церква — вона допомагає людині слухати Бога.

Як сумління, так і Церква служать правді (задумані так, щоб служити правді). Тому розв’язанням напружень між сумлінням окремої людини та Церквою є відважне запитання про правду. Сумління може помилятися, тому поттібно контролювати його чутливість. Досвідчені гірняки знають, як обманювати датчики метану в шахтах; але такий розрегульований датчик стає смертельною небезпекою. Сумління — це наш датчик. Якщо його показники будуть сфальшовані, це може допровадити до життєвої трагедії. І від цього нас застерігає Бенедикт XVI.

Життя по-Божому зрештою формується в паломництво, в дорогу, яку можна назвати царською. Немає нічого важливішого, ніж «ходіння з Ісусом, слухання і бачення Його, відчування Його способу буття і мислення». Рука в руку з Господом. Життя, яке так проживають, стає захопливим. Це і є суть: крокування шляхом віри це пристрасть. У двох сенсах. Це насамперед противага нудьзі, абиякості, літеплості: це життя, сповнене задіяних емоцій, розуму, тіла, всієї людини. Це просто-таки круте життя! «Воістину, в людині повинен бути вогонь, людині не написано на роду марне і нудне животіння: людина створена для того, щоб бути подібною до Бога, — однак цей вогонь спасіння приносить не титан, який применшує нам Бога, а Син, який віддається вогню любові, руйнує мури ворожості й через це чинить вогонь силою переміни, любові та нового світу. Християнство — це вогонь. Це означає, що воно зовсім не є нудним заняттям, якоюсь формою побожності, завдяки якій ми можемо сісти в будь-який транспорт і поїхати з іншими. Християнство вимагає від нас віри з пристрастю, яка виходить із гарячох любові до Ісуса Христа, і з цього натхнення оновлює світ».

Такі слова збивають з ніг…

Пристрасть також пов’язана зі «страстями» як стражданням. Доконечним є подивитися на Ісуса, на Його Страсті, на хрест. Його людське існування було пристрастю, бо Він нас любив і, більше того, був готовий страждати заради цієї любові. Тому «вчитися жити це також вчитися страждати». Я підкреслюю, що тут не йдеться про стражденництво чи мазохізм. Ідеться про любов, яка ніколи не каже «з мене вже досить» або «ти хочеш забагато». «Хто хотів би усунути страждання, мусив би спершу усунути любов, яка не є можливою без страждання, оскільки завжди вимагає самозречення… Сама любов має в собі щось із муки, страждання. Любов мене ощасливлює. З нішого боку, однак, я втрачаю свій комфортний спокій, мушу дати себе переобразити. (…) Ми повинні розглядати любов як пристрасть, яку мусимо бути готові зносити як страсті».

Любов це екстаз — однак у розумінні не як коротке сп’яніння, але як вихід поза себе на шляху до інших, до Іншого. Це найпрекрасніша з людських доріг. Так це показав Господь Ісус.

Переклад CREDO за: о. Томаш Яклевіч, Gość Niedzielny