Чи є сенс постійно сповідатися з одного й того самого? А якщо католик приступає до сповіді, знаючи, що все одно повернеться до своїх гріхів?..
«Щоб не отримати розрішення, треба справді постаратися! Але іноді такі ситуації трапляються. Це історії людей, які не хочуть покинути гріх», — каже о. Павло Ковальський SJ. В інтерв’ю для КАІ єзуїт відповів на запитання про Таїнство покаяння і примирення.
— У Католицькій Церкві Великий Піст — це час приготування до Великодніх свят. Один з елементів цих приготувань — сповідь. Є люди, які роками не приступали до цього таїнства; вони відчувають страх, сором; можливо, бояться, що не отримають відпущення гріхів… Чи часто буває, що священник не дає розрішення?
— Я теж соромлюсь сповідатися! Мені здається, що почуття сорому — природне. Адже сповідь торкається дуже крихких і делікатних для нас речей. З одного боку, важко побачити правду про себе. З іншого — розповісти про це іншій людині теж є викликом.
Так, люди іноді бояться, що не отримають розрішення, бо, наприклад, не сповідаються роками. Тут варто зупинитися й запитати, як ми ставимося до сповіді та гріха. Адже можна дивитися на них із суто юридичного погляду: це є добрим, бо має допомогти змінити напрямок у бік добра.
Але ще більше може допомогти погляд на гріх не як на злочин, а як на хворобу. Наприклад, коли я їду машиною і мене зупиняє поліцейський, — мені легко виправдовуватися. Я кажу, що точно не перевищив швидкості, що, може, поліцейському здалося, — роблю все для того, щоб довести свою невинуватість. Тим часом, коли я дивлюсь на гріх як на хворобу, а на Ісуса — як на лікаря, то мені набагато легше назвати все своїми іменами. Бо я знаю, що Він хоче не виписати мені штраф, а зцілити.
Натомість якщо приходить людина, не впевнена в тому, що отримає відпущення гріхів, тоді я стараюся так повести з нею розмову, щоб вона змогла відкритися на благодать примирення.
— Чи траплялося Вам відмовити комусь у розрішенні? Можете навести приклад?
— Щоб не отримати розрішення, треба справді постаратися (сміється). Але іноді такі ситуації трапляються. Це історії людей, які не хочуть покинути гріх. Тобто, з одного боку, вони приходять, розповідають про щось, — але виключають, що докладуть хоч якихось зусиль, щоб це змінити. Тут треба наголосити, що йдеться про наміри, а не про ефективність дій. Ідеться не про те, що людина у сповідальниці має «гарантувати», що їй вдасться подолати якийсь гріх, а радше про те, чи вона вирішить запросити Бога в цю ситуацію, щоб тепер знову жити з Ним.
— А якщо католик приступає до сповіді, знаючи, що все одно повернеться до своїх гріхів?
— Ми вже трохи про це говорили. Але варто ще сказати про залежності. Щоб людина вчинила важкий гріх, потрібна вільна воля. У разі залежності — чи то від тютюну, чи від алкоголю, чи від порнографії або автоеротизму — важко говорити про повну свободу. Отже, виникає питання, чи повинна залежна людина щоразу, згрішивши, бігти до сповіді?
У такій ситуації я б насамперед порадив постаратися знайти постійного сповідника. Людину, якій довіряєш і яка іноді знає нас краще, ніж ми. По-друге, домовитися з нею про певний ритм сповіді, коли віддаватимеш Христові свою залежність. Або, кажучи практично, щоби сповідатися, наприклад, раз на два тижні або раз на місяць. Якщо не з’являться якісь інші важкі гріхи, то за таких обставин можна нормально приступати до Причастя.
Однак при залежностях варто не зупинятися лише на сповіді. На щастя, є багато інструментів, які можуть допомогти людині в цій ситуації. Я заохочую завжди шукати відповідну терапію або групу, де можна поділитися своїми проблемами з іншими залежними людьми.
— Чи є сенс постійно сповідатися з одного й того ж?
— Мені дуже подобається це запитання? Як я раніше казав, Бог — це лікар. Отже, у сповіді йдеться про допомогу в лікуванні моєї душі, а не про те, щоб розповісти Богові щось цікаве. Іноді люди мають докори сумління, бо Бог може роздратуватися через те, що вони приходять з одним і тим самим. Тим часом, як каже Папа Франциск, Бог не втомлюється пробачати. Радше ми маємо проблему з тим, щоб зізнатися собі, що знову зазнали невдачі.
— Ще одне злободенне запитання — це жаль за гріхи, який є однією з умов доброї сповіді. А якщо католик іде на сповідь, але не жаліє за скоєні гріхи, бо, наприклад, вони приносять йому задоволення?
— Але жаль за гріхи — це не переконання, що гріх не був приємним. Припустімо, що пара наречених після романтичного вечора прокидається вранці в ліжку. Важко визнати на сповіді, що ці романтичні миті були неприємними.
Є два види жалю за гріхи. З одного боку, це жаль, жалкування, тобто відкинення гріха через упевненість: те, що я зробив, було поганим. З іншого боку — це жаль із любові, тобто наслідок зустрічі з любов’ю Бога.
Отже, якщо хтось сумнівається у своєму жалю, то добре було би скерувати свої молитви й духовне життя до Бога. Спробувати поговорити з Ним про те, як Він на нас дивиться, і попросити переконати нас у своїй Любові.
— Гадаю, чимало мирян замислюються над тим, як виглядає сповідь із позиції священника, наприклад, чи всі сповіді схожі одна на одну, чи кожна інакша? Чи люди мають схожі гріхи?
— Я ніколи не робив статистики гріхів (сміється). Часом здається, що сповідь мене зворушує, коли я чую, як людина отримує звільнення від тягарів, які носила іноді довгі роки. Інколи я маю внутрішнє відчуття, що разом із нами тут є ще Хтось — бо в серці людині знову лунає звістка про пробачення. Мабуть, тому я так люблю сповідати.
— А яка сповідь у Вас була найдивніша?
— Я не говоритиму тут про гріхи, розповім про обставини. Мені запам’ятався той час, коли через пандемію не можна було зустрічатися в храмах. Тоді у нас були чергування-прогулянки. Ми ходили з каяниками навколо храму, щоб вони могли посповідатися. Люди цінували таку можливість.
Також я дуже люблю паломницькі сповіді. Це досить небуденно, коли людина може примиритися з Богом, проходячи містами й селами, десь між місцевим магазином і автобусною зупинкою.
— Що Ви відчуваєте, сповідаючи вірних? Як еволюціонувало це мислення протягом років?
— Я дуже люблю сповідати, але й мій погляд на сповідь змінювався. Як єзуїти, ми маємо таку благодать, що супроводжуємо людей на індивідуальних розмовах під час реколекцій в тиші, ще не ставши священниками. Я не раз брав у них участь і мене завжди захоплювало, які великі чуда можуть відбуватися в людині.
Я іноді сумнівався, чи потрібна сповідь, якщо зміни можуть відбутися на реколекціях. Однак із накопиченням досвіду я бачив, як важливо для людини відчувати, що тягар, який вона досі несла сама, вже лежить не лише на ній, а є Той, хто з чистої любові вирішив узяти цей камінь.
— Чому варто йти на сповідь? Що б Ви порадили вірним, які давно не приходили до Таїнства покаяння?
— Звісно, йти варто! Чому? — Бо Бог вас любить і хоче вилікувати ваші рани. Іноді нас захоплює порив життя або ми не віримо, що прощення можливе. Але справжня людська слабкість — у тому, що ми неспроможні переконати Бога думати про нас погано. Так само ми не в змозі втомити Його нашими сповідями. Чому б не ризикнути?
Читайте також:
Великопісні дороговкази. Матеріали на Великий Піст