«Покайтесь, і нехай кожний з вас охреститься в ім’я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете дар Святого Духа» (Діян 2, 38).
Цими словами Петро закінчує першу християнську проповідь, проголошуючи смерть і воскресіння Ісуса. Натовп знав, що сталося з Ісусом 50 днів тому, бо Петро нагадує їм: вони самі брали участь у Його смерті. Від дня П’ятдесятниці Церква постійно зростала, християни ламали хліб у своїх домівках, дотримуючись науки апостолів і виявляючи милосердя до нужденних.
«План навернення» був встановлений, і Церква спочатку розширювалася через той самий стиль проповідування, вдосконалений Павлом, який ходив від синагоги до синагоги грецькомовними містами східного Середземномор’я. Ми бачимо в Діяннях, що він справді навертав євреїв, хоча досяг набагато більшого успіху серед богобоязливих язичників, які вірили в Бога Ізраїля, але залишалися необрізаними. Вони визнали Ісуса як виконавця Божого плану пролити світло на язичників, що мав здійснитися через їхнє навернення.
Павло виступив із першим публічним зверненням до язичницької аудиторії в Афінах, спираючись на грецьких поетів і вказуючи на Боже провидіння щодо всіх людей. Багато людей називають цю промову на Ареопазі невдалою, хоча Діяння говорять нам, що вона мала ефект. Цей підхід Павла продовжили ранні апологети, такі як Юстин Мученик, що писав апології (тексти на захист) християнської віри, які залучали грецьку філософію та римський ідеал чесноти. Такий підхід і надалі приваблюватиме людей із більш інтелектуальними нахилами, які шукатимуть істину серед моральної та духовної плутанини стародавнього світу.
Незважаючи на перші успіхи, синагоги швидко припинили контакти з ранньою Церквою, і Римська імперія почала активні, хоча й спорадичні, переслідування. Потрібен був інший шлях, щоб Церква продовжувала зростати, і відповіддю стало особисте свідчення. Такий відмінний спосіб життя християн помітили язичники — і він дуже їх здивував.
Соціолог Родні Старк у своїй книзі «Зростання християнства» зазначив, що християнська мужність перед лицем смерті особливо привернула їхню увагу. Християни не тільки були готові померти за свою віру через переслідування, вони також йшли на ризик, щоб піклуватися про заразних хворих, навіть коли їх покидали їхні власні сім’ї. Вони дбали про бідних, як про християн, так і про язичників, і ставилися до жінок, дітей і рабів з більшою гідністю, включно з опікою над покинутими немовлятами.
Було очевидно: християни вірили у щось могутніше, ніж будь-який міф чи філософія, і доводили свою віру діями.
Навернення почалося через стосунки: родинні зв’язки, сусіди та колеги. Історик Майк Аквіліна описує цю динаміку зростання Церкви: «Наскільки нам відомо, у підпільній Церкві не було жодної мови про методи євангелізації чи інституційні програми… здається, християни навернули світ, просто подружившись із сусідами та наполегливо зберігаючи цю дружбу».
Читайте також: Посібник з євангелізації для інтровертів
Подібним чином Майкл Ґрін також вказує на те, що зростання Церкви «насправді досягалося за допомогою неформальних місіонерів», що природним і повним ентузіазму залучали людей «в домівках і винних магазинах, на прогулянках і біля ринкових яток… Знайшовши скарб, вони мали намір ділитися ним із іншими, мірою своїх можливостей».
Незважаючи на переслідування та глузування як над маргінальною групою, чиї погляди суперечили поширеному духу стародавньої культури, Церква стрімко зростала. Люди хотіли більшого. Вони шукали сенсу й мети за межами того, що могли запропонувати їм міфи й таємничі культи, — і знайшли щастя, більш справжнє, ніж матеріальні задоволення. Вони бачили, що християни мають те, чого їм самим бракувало. Вони щодня спостерігали за цим і почали ставити питання. Вони пізнали Ісуса через розмови з християнами.
Потім їх приводили до місцевого священника для перевірки, і, якщо їх вважали готовими, вони ставали катехуменами, починаючи більш серйозний час підготовки через навчання, молитву та моральне зростання. Після багатьох років випробувань вони могли бути перевірені та обрані єпископом, і тоді розпочинали ще більш інтенсивний період очищення під час Великого Посту, готуючись до прийняття Таїнств під час Пасхальної Вігілії. Тільки тоді новонавернені, неофіти, могли бути допущені до повноти участі у Месі та спільнотного життя у Церкві.
Особисте свідчення працювало як засіб навернення навіть у складних обставинах. Це свідчення є зразком для нас, бо наша культура все більше нагадує стародавній світ — розгублений і заплутаний у пошуках більшої мети. Як християни-католики, ми можемо вказати напрямок, якщо самі станемо справжніми свідками Христа, обравши відмінний від довколишнього спосіб життя.
Переклад CREDO за: Д-р Джаред Стаудт, Catholic World Report
фінансово.
Щиро дякуємо!
