Хтось перед лицем різних викликів болю, страждання чи загрози закривається, уникає, віддаляється від тої ситуації, — а інші намагаються брати участь у ситуації, в якій опинилися чи яка їх торкнулася.
Стресові чи кризові ситуації, які підважують безпеку й упевненість у завтрашньому дні, з одного боку, виявляють правду про нас самих, а з іншого — здатні нас глибоко торкнутися і підштовхнути до зміни. У бесіді з о. Андрієм Раком, Провінційним настоятелем Згромадження Найсвятішого Ізбавителя в Україні, Vatican News говорить про те, як уникнути духовного спустошення та закам’янілості.
— Кілька думок загалом про феномен духовності. Говорячи спрощено, вона може бути живою або формальною. Звісно, говорити про «живу духовність» це трохи занадто пафосно, бо коли ми живемо духовністю, це зовсім не щось «красиве і рожеве»; складно сказати, хто насправді живе духовністю, а хто ні — в кожній людині живе Дух Божий і в різних ситуаціях він діє по‑різному. Однак є те, що можна побачити за певними тенденціями, за тим, що відбувається в нашому житті: у ставленні до Бога, в пошуках Бога. Можна виділити принаймні два напрямки: коли ми будуємо нашу духовність, розвиваємо нашу побожність — і коли спираємося на приписи права, на вимоги Закону, в яких ми, умовно кажучи, можемо «кам’яніти».
Чому ми схильні зосереджуватися на приписах? Бо вони легші до виконання. Хоча вони інколи складні у формулюванні — всі ці різні заповіді, приписи, традиції, форми, — але вони для нас легші й доступніші, бо передбачають певні процеси, певні вчинки, спосіб поведінки. Все це можна виконувати, не розвиваючись, і кам’яніти в цьому. Їхати «битим шляхом» того, що ми вивчили, того, як ми зрозуміли ті чи інші приписи або заповіді, або церковні чи народні звичаї (бо це все переплетено). І можна потрапити в пастку того, що ми собі зрозуміли і збагнули, як воно має бути.
о. Андрій Рак, ЗНІ
З іншого ж боку, якщо дивитися на той Божий дух, який є за цими приписами і заповідями, що визначають і формують нашу духовність, — то він завжди до певної міри непередбачуваний. Він завжди буде нас чимось шокувати, звідкись витягати, чимось дивувати, чимось захоплювати. Бо Бог — більший за всі приписи і церковні заповіді. Він буде нас непокоїти всередині і завжди буде іншим, ніж ми це уявляли. В цьому є велич і краса, але це вимагає нашої певної внутрішньої гнучкості, щоб ми були готові до того, що завтрашній день може нас здивувати.
Якщо ця внутрішня гнучкість в нас хоч трохи є, то другу частину Бог сам здійснить — вестиме нас дорогою духовності. Ця гнучкість, як на мене, важлива, бо дає змогу звертати на себе увагу і дивитися, де я є, на якому етапі. У Євангелії є таке місце: коли Ісус з учнями проходили через Самарію і в одному з поселень їх не прийняли, апостол Йоан запитав: Господи, чи хочеш, щоб ми зараз звели вогонь з неба? — щоби цей вогонь спалив село, яке не прийняло Ісуса. Але Господь сказав: не знаєте, якого ви духа. Вони обійшли те поселення і пішли далі.
Цей уривок говорить, з одного боку, про ревність Йоана — наймолодшого апостола, який був дуже запальним, захищаючи якісь принципи; але при цьому він був також і «закам’янілим» у тій ситуації. Навіть якщо він хотів це зробити, захищаючись, — але він міг зробити велику помилку.
Апостол Йоан послухався Ісуса. Його уважність до слів Ісуса дозволила йому зрости і не зробити фатальної помилки, не покарати те поселення. Можливо, тим людям ще був потрібен час або особиста зустріч з Ісусом — яка станеться згодом, коли самарянка побіжить і розкаже всім, що вона зустріла Месію. І тоді вже мешканці прийдуть і самі Його попросять, щоби прийшов у їхнє місто.
Отже, в нас є і ця гнучкість, і ця «закам’янілість», фанатичність — два моменти, наявні в нашому житті, навіть якби ми того не хотіли. Тому важливо звертати увагу насамперед на те, що є в мені, якою є моя побожність і духовність. Коли слухаєш наших людей — нерідко в сім’ях стільки болю! Старші люди, мами, бабусі, яким лежить на серці виховання молодого покоління, деколи намагаються застосовувати у вихованні методи деспотичні. А молодь потребує часу, потребує більше нашого свідчення, аніж насильного переконування.
І щодо того, що відбувається в українському суспільстві зараз. Уже помітні втома і виснаження, навіть у безкорисливому служінні, коли постійно постають нові виклики на війні і ти вже не знаєш, як зреагувати. Навіть коли є бажання і відчуваєш внутрішньо, що ситуація потребує відповіді, — але вже є і певне виснаження. Потрібен відпочинок, якесь «перемикання». Кожен має свої можливості та умови для відпочинку: один читає, інший з кимсь вийде пройтися, або подасться в поїздку; важливими є моменти тиші, молитва, реколекції, курси духовного відновлення — все це може нас підживлювати зсередини, щоб ми могли посуватися вперед, «залишатися на плаву» у своїх ситуаціях.
У кризових ситуаціях також можна розпізнати істинну внутрішню позицію: як ми реагуємо, яка наша внутрішня істота — чи вона жива, чи вже трохи «закам’яніла». Це, знову ж таки, для тих, хто до себе уважний, бо люди поділяються на дві основні категорії. Ті, хто перед лицем викликів, болю, страждання і загрози закриваються, віддаляються від такої ситуації, ізолюються в різний спосіб, — і ті, хто намагається брати участь у розв’язанні ситуації, що їх зачепила, як безліч волонтерів і небайдужих до війни…
На сьогодні це дуже для нас важливо: брати участь у цих історичних подіях, які ми зараз проходимо. Найважливішими є наші захисники — чи з призову, чи ті, що з доброї волі своїми життями стоять за Батьківщину.
фінансово.
Щиро дякуємо!
