Цей спогад і досі мене обпікає: мені 7 років, у мене за плечима зворушливий і пам’ятний день Першого Причастя, я охоплена дивною любов’ю до Таїнства сповіді, з його атмосферою оксамитових розсувних шторок конфесіоналу… і я планую вкрасти з кондитерської іграшкове віяло просто, щоб перевірити, чи я зможу.
Віяло було червоним, а я завжди була — і досі залишаюся — любителькою всього червоного. Воно було легким, мереживним і яскравим, а у моїй кишені була монетка, за яку я могла його купити.
Але вітрина з іграшками була по цей бік каси, а диявол шепотів мені на вухо: «Візьми. Б’юся об заклад, ти могла би покласти його в кишеню, і ніхто би не помітив».
Дрібна крадіжка, якої я ніколи раніше не прагнула, раптом стала спокусливим викликом. До того ж, віяло було червоним. Я взяла його. Я спритно сховала його у рукав і недбало вийшла за двері. Це було так легко… і зовсім невтішно.
Поки я дійшла додому, дорогою обмахуючись віялом так, як, мені здавалося, роблять вишукані сеньйорити, я почала відчувати дивну, раніше не знану порожнечу. Протягом дня це відчуття зростало, погрожуючи стати чорною дірою, яка би мене засмоктала. До вечора я з огидою відкинула віяло. Воно було не моє; це була незаконно здобута річ. Я згрішила, і це було недобре.
Наступного дня була субота — день сповіді у нашій місцевості, бо у 1965 році рідко хто з католиків приймав Причастя, не примирившись спершу з Богом. Я не могла дочекатися, щоб викинути тягар крадіжки зі своїх грудей — а також із серця та душі — тож ледве встигла вимовити «благословіть мене, отче», перш ніж вилила сповідникові всю історію. Священник, що проводив чергову чудову суботу у позбавленому повітря конфесіоналі, слухаючи здебільшого голослівні дитячі гріхи, насварив мене, визнавши, що мій гріх був великим. «Крадіжка згадується у Десяти заповідях; це гріх, який особливо ображає Бога», — сказав він, і я подумала: «Я знаю, знаю, це мене гризе».
Дякую Богові за покуту. Десяток Розарію навколішках здався мені досить важким, і я вийшла з храму з відчуттям виконаної справи, однак… як щодо відновлення справедливості? Продавець у кондитерській досі не мав своїх десяти центів.
Повертаючись додому, я намацала у кишені четвертак, який мені дала бабуся, і на який я хотіла купити свій улюблений апельсиновий напій. Моє почуття справедливості боролося зі спрагою. Я дуже любила апельсиновий напій. Але, зрештою, совість перемогла; увійшовши до кондитерської, я підійшла до прилавка з наміром зізнатися у злочині, заплатити і покінчити з цим. Але я не могла. Я боялася. Я дочекалася, поки продавець відволічеться, тихенько поклала четвертак на прилавок і швидко втекла з магазину.
Це не було ідеально збалансоване відкуплення; воно очистило мою совість і позбавило мене четвертака. Але я ще не досліджувала тонкощів справедливості. Я не знала нічого, крім найелементарнішої теології, і минуло багато років, перш ніж я змогла розрізняти поняття «католицької провини» і «правильно сформованого сумління», але я почувалася краще. Моє католицьке походження сформувало у мені як почуття справедливості, так і милосердя. Я зізналася у своєму переступі перед Богом і зробила щедре, хоча й анонімне відшкодування, і роззявлений рот порожнечі, яка так прагнула мене поглинути, зачинився. Червоне віяло більше ніколи не було для мене приємною іграшкою, але воно стало нагадуванням про те, що кожного разу, коли ми відсуваємо Бога убік, на нас чекає лише порожнеча.
Переклад CREDO за: Елізабет Скалья, Simply Catholic
фінансово.
Щиро дякуємо!
