2 липня 2023 року Річард Пейн став уже одинадцятим колишнім англіканським єпископом, якого прийняли до Католицької Церкви через Персональний Ординаріат Волсінґемської Богородиці з моменту його заснування у 2011 році.
В інтерв’ю виданню «National Catholic Register» він розповів про своє «повернення додому» і сказав, що хоча не вважає Ординаріат панацеєю для тих, хто розчарувався в англіканстві, однак для нього особисто це був крок у правильному напрямку.
Пейн народився у Лондоні у 1956 році і був рукоположений у священники у 1986 році. Він служив у Монмуті, де переважно займався формацією англіканського духовенства, а у 2013 році був обраний єпископом Монмута. Одружений, має двох синів, у 2019 році пішов у відставку з посади єпископа.
— Що спонукало вас стати англіканським священиком і як ви стали єпископом Церкви Уельсу?
— Я відчув покликання, коли мені було близько 13 років і я служив міністрантом у місцевій англіканській церкві. Я вірив, що Бог кличе мене бути священником, і пішов шляхом формації, який зрештою привів мене до рукоположення. Я служив на парафіях, а потім став архідияконом. Я також брав активну участь у розпізнаванні та відборі духовенства в Уельсі.
У Церкві Уельсу єпископів обирає колегія виборців, до складу якої входять священнослужителі та миряни з шести дієцезій провінції. Це велика честь — бути обраним такою різноманітною групою християн.
— Чи можете ви розповісти нам про свій шлях до Католицької Церкви — що вас привабило і спонукало до цього рішення?
— Я пішов у відставку з єпископства через стан здоров’я, і мені знадобилося кілька років, щоб відновитися. На щастя, я знову почуваюся добре, і час поза служінням дав мені можливість поміркувати над своєю духовною подорожжю. Як «високого» англіканця мене завжди вабила Католицька Церква. Її духовна культура дуже схожа з багатьма місцевими варіаціями.
Особисто мені для того, щоб стати католиком, не потрібно було великої зміни віри. Так, було певне коригування у викладанні та наголосі, але формація була переважно у духовному контексті, і я, на щастя, не займаюся політикою. З певного боку я здивований, як легко було прийняти рішення, і я чесно відчуваю, що повернувся додому.
— Дехто дивується, що так багато колишніх англіканських єпископів стають католиками, коли Католицька Церква під час цього понтифікату [Папи Франциска], здається, переживає таку ж боротьбу, що й англіканська спільнота. Які є причини цього?
— Не дивно, що я розмірковував про внутрішню боротьбу Католицької Церкви та про те, як вона відображає довгі й болісні дискусії в англіканстві. Значна частина цього зосереджена навколо нашої реакції на дух епохи. Англіканська церква, як офіційна церква, особливо усвідомлювала зміни у ставленні до релігії та моралі і намагалася їх вирішити та запропонувати шлях вперед, який би відповідав Біблії та духу церковної традиції.
Католицька Церква також має низку механізмів для подолання викликів сьогодення, і харизма Папи є важливою для стабільності та єдності. Католицький шлях має вагу, авторитет, що свідчить про те, що хоча він і може змінитися (як це сталося на Другому Ватиканському соборі), він зробить це, не розриваючи себе на частини. Небезпека полягає в тому, що люди займають стійкі позиції і не прагнуть до справжнього діалогу. Це дуже сміливо з боку Папи Франциска — запропонувати процес синодальності. Очевидно, він вірить, що Бог може діяти через різні голоси. Я просто сподіваюся і молюся, щоб синодальність почалася у дусі Пресвятої Трійці, тому, щоб процес процвітав, у ньому має бути більше тиші та уважного слухання.
— Чи передбачаєте ви, що найближчими роками інших англіканських лідерів Уельсу та інших країн теж приймуть до Католицької Церкви?
— Я не можу говорити за інших щодо такої особистої справи. Прогноз передбачає радше цівку, ніж зливу.
— Якою Ви бачите свою майбутню роль у Католицькій Церкві? Чи сподіваєтеся ви бути висвяченим на священника в Ординаріаті Божої Матері Волсінґемської?
— Я знайшов у Ординаріаті чудовий дім. Мене прийняли тепло і відкрито. Як і в багатьох парафіях, духовенство тут дуже зайняте, і якщо я зможу стати допоміжним священником та довести свою користь, нехай на це буде воля Божа.
— Англіканський архієпископ Йорка нещодавно сказав, що молитва «Отче наш» має патріархальний підтекст і тому є «проблематичною». Чи вважаєте ви такі заяви каталізатором повернення англіканського духовенства та мирян додому, до Католицької Церкви?
— Я знаю, що заява архієпископа викликала негативну реакцію, і я бачу, що він хоче бути відкритим для тих, для кого має значення патріархальна мова. Я співчуваю, але якимось чином нам потрібно спонукати людей побачити Бога в Його таємничій істоті, яка не є ні чоловіком, ні жінкою. Вчення Катехизму про Бога Отця чітко говорить про це. Молитва, яка відкриває нас для Божої любові та зцілення, виходить за межі та відкуплює наш досвід і наші стосунки. Чесно кажучи, звернення архієпископа зосереджувалося більше на слові «наш», ніж на слові «отець», коли він нагадував нам, що ми об’єднані в Господній молитві.
Він говорив у контексті своєї нещодавньої зустрічі з Папою Франциском і сказав, що молитва «Отче наш» є «небезпечною», тому що вона веде нас до єдності, яка змінює. Такі заяви можуть діяти як каталізатор лише тоді, коли ви саме вирішуєте, де ваше місце.
— Чи бачите ви справжній екуменізм як шлях до повернення до Католицької Церкви?
— З точки зору справжнього екуменізму, хоча я визнаю багатство своєї англіканської спадщини та досвіду, я схильний вважати навернення до Католицької Церкви кроком у правильному напрямку особисто для мене. Інша справа — конфесійна єдність. Англіканство може виглядати як відгалуження, що відійшло від Католицької Церкви, але воно виросло та розвинуло власну ідентичність, яка охоплює багато теологічних позицій і структур. Так само не можна сказати, що Католицька Церква залишилася тією ж, а внутрішня боротьба була висвітлена синодальним процесом. І англіканська, і Католицька церкви намагаються розібратися, як перебувати у світі, але водночас представляти автентичне Євангеліє. У боротьбі є спільність, але не єдність. Навчитися жити у присутності Тіла Христового — це наш шлях вперед.
— Що би ви порадили іншим англіканським священнослужителям і мирянам, які планують «переплисти Тибр» [приєднатися до Римської Церкви], особливо тим, хто розчарувався в церкві Англії та Уельсу?
— Як я вже зазначав, приєднання до Рима — не панацея для розчарованих в англіканстві. Ви все одно стикаєтеся з важкими роздумами та молитвами про те, що Бог робить у своїй Церкві, відкуплюючи світ. Ви не можете прийти просто як окрема особа, бажаючи, щоб Церква відповідала вашому світогляду. Віддатися життю Церкви та визнати її авторитет і вірити в її цілісність як носія істини та способу життя вимагає віри та довіри. Але це стосується як вроджених, так і новонавернених католиків.
фінансово.
Щиро дякуємо!
