Погляд

Розстріляли дітей, «щоб ніхто не був ними обтяжений». Непокараний убивця сім’ї Ульмів

08 Вересня 2023, 17:26 3122

Уже цієї неділі, 10 вересня 2023 р., в Марковій у Польщі відбудеться урочиста Свята Меса беатифікації цілої сім’ї, яку гітлерівці вбили за допомогу євреям під час Другої світової війни.

Церква виносить до слави вівтаря не тільки Вікторію та Юзефа Ульмів, але і їхніх малих дітей, включно з ненародженим дитям, яким Вікторія Ульма була вагітна в момент убивства. Медіа подають різні деталі справи та погляди на цю історію. Одна з деталей стосується Ейлерта Дікена — того, хто дав наказ розстріляти польську сім’ю разом із дітьми.

 

Один із багатьох

Ейлерт Дікен наказав убити і євреїв, яких переховували Ульми, і їх самих. Він ніколи не постав за це перед судом і не був покараний. Після війни успішно пройшов денацифікацію і служив поліціянтом у своєму рідному містечку Есенсі (ФРН).

У середині 1970-х Головна комісія дослідження гітлерівських злочинів довела, що з майже 80 тисяч тих, проти кого в Німеччині було заведено справи за воєнні злочини, було покарано тільки трохи більше 6 тисяч.

Під час війни Ейлерт Дікен очолював жандармерію в Ланьцуті. Він особисто командував зачисткою в Марковій, коли було вбито восьмеро переховуваних євреїв і дев’ятеро членів сім’ї Ульма. Після війни Дікен повернувся у Німеччину, успішно пройшов дві денацифікації (одну проводили союзники у 1946 році, друга була в 1949). До кінця життя служив поліціянтом в Есенсі, містечку з населенням у 7 тисяч мешканців, на півночі Федеративної Республіки Німеччини. Як у випадку численних німецьких воєнних злочинців, ніколи не був притягнутий до відповідальності.

Слідство у справі скоєних ним злочинів розпочалося в 1950‑ті роки й було закрите через його смерть 23 вересня 1960 року.

 

Ровесник убитих

Дікен був ровесником Вікторії та Юзефа Ульмів, старшим усього на два роки. Він народився в Есенсі 23 вересня 1898 року. До війни служив поліціянтом. У документах, які знайшли працівники Інституту Пілецького, є також його особисті пам’ятки: блокнот із записами, відзнаки, службові документи, фотографії з роботи чи відпочинку, з колегами та сім’єю. На одному фото видно молодого чоловіка з жінкою і двома донечками. У старшої — може, дворічної тоді — Ґрети було пишне біляве волосся; Аннелора тоді ще була немовлятком. Серед особистих речей Дікена — кілька медалей; одна з них, отримана 1938 року, є почесною відзнакою за багаторічну службу в поліції.

 

 

В окупованій Польщі

Німці зайняли новосондецьке село Маркову, яке тоді налічувало близько 4,5 тисячі мешканців, у день 9 вересня 1939 року. Від 1 січня 1941 року відділок німецької жандармерії в Ланьцуті, якому підпорядковувалася Маркова, очолив Ейлерт Дікен. У жовтні того року набрало чинності розпорядження окупаційної влади, яке загрожувало смертю тим, хто переховував євреїв; приблизно в той самий час, восени 1941‑го, сім’я Ульмів прийняла під свій дах вісьмох утікачів: Саула Гольдмана (якого в селі звали Шалл), чотирьох його синів, а також двох доньок Хаїма Гольлмана, одна з них була з маленькою дитиною. На сховок німців навів, імовірно, «темно-синій» (так звали за кольором уніформи польську поліцію окупаційного Генерального губернаторства) Влодзімєж Лесь. Він добре знав родину Гольдманів, а за різними чутками, й сам раніше надавав їм притулок, заробляючи на цьому золото і коштовності, які йому ввірили. Тепер він, імовірно, не бажаючи втратити награбоване, доносить на Ульмів.

 

Жахіття в Марковій

День різанини стався 24 березня 1944 року. Група з чотирьох жандармів і кількох «темно-синіх» під командуванням Дікена прибула до дому Ульмів на світанку. Також німці наказали кільком селянам приїхати туди з підводами. Ці люди стають свідками вбивства. Жандарми насамперед убивають євреїв, потім виводять господарів і на очах переляканих заплаканих дітей стріляють у Юзефа (44 роки), потім у Вікторію (32 роки), в якої від стресу і смертельного поранення починаються пологи і вона помирає разом із дитям. Один із «темно-синіх», фольксдойч Йозеф Кокотт, розстрілюючи Ульмів, кричав: «Так помирають польські свині, які переховують євреїв!» Після короткої наради Дікен наказує також убити всіх дітей. Найстаршому було 8 років, наймолодшому — 1,5 року. Потім німці грабують будинок, знаходять рештки коштовностей схованих євреїв, забирають хатнє обладнання і запаси харчів. Усе це навантажують на підводи і вивозять до відділку в Ланьцуті. В цей час кати влаштовують пиятику в порожньому домі Ульмів, вимагаючи в сільського старости нести їм горілку.

 

 

Чому ти вбив дітей?

Згідно з розповідями свідків, сільський староста, шокований різнею, запитав Дікена: «Чому ти наказав убити дітей?» Тоді він дістав відповідь: «Щоби громада не мала з ними клопоту». Про те саме, за переказами, запитав свого шефа жандарм Густав Юбегенд. «Я комендант і сам знаю, що маю робити», — відказав Дікен.

Після цього злочину комендант звелів сільському старості закопати в одному рові і поляків, і євреїв, однак на прохання одного з робітників погодився на роздільні поховання. Кількома днями пізніше поляки, попри заборону, потай викопали тіла Ульмів, поклали їх у чотири труни і поховали на католицькому цвинтарі. Під час цього поховання люди побачили, що з лона Вікторії вже вийшло немовля — голівка і груди до половини.

Останки убитих юдеїв були ексгумовані в лютому 1947 року й перенесені на Цвинтар жертв гітлеризму в Ягеллі-Нєхцялках.

Попри величезний ризик і загрозу втрати життя, мешканцям Маркової вдалося сховати і зберегти 17 євреїв. Серед них був Адам Сегал, який пізніше перебрався жити в Ізраїль, — один з ініціаторів ушанування подвигу мешканців села Маркова.

 

Ніколи не покарані

Комендант Ланьцута ніколи не поставав перед судом за воєнні злочини, як і двоє його підлеглих, учасників убивства в Марковій (третій помер у серпні 1944 року). Польське міністерство юстиції змогло покарати тільки Йозефа Кокотта — чеського фольксдойче, за свою жорстокість прозваного «дияволом із Ланьцута». Він був заарештований у Чехословаччині 1957 року і на підставі екстрадиції привезений у Польщу. Суд виніс йому вирок смертної кари, замінений 25‑ма роками ув’язнення. Кокотт помер у в’язничній камері 1980 року, йому було 59. А донощика Влодзімєжа Леся убили за наказом підпілля, 10 вересня 1944 року.

Дікен повернувся в Німеччину і знову став поліціянтом, вдало пройшовши денацифікацію за сприяння друзів із демократичної партії. Про себе повідомив в анкетах, що був жандармом у Краківському окрузі, не пишучи деталей. Він не був членом СС ані НСДАП, що зробило йому можливим повернення на роботу в поліції. У своєму оточенні в Есенсі Ейлерт Дікен мав хорошу репутацію; в пам’яті сім’ї, зокрема обох дочок, залишився люблячим батьком.

Центр дослідження нацистських злочинів, що постав 1958 року на території ФРН і займався зокрема справою Дікена, в середовищі польських істориків був прозваний «комісією затирання слідів». 1975 року тодішній директор Інституту національної пам’яті Чеслав Піліховський заявив, що на території ФРН було розпочато розслідування стосовно 78242 підозрюваних, але з цього числа багато хто помер або перебував поза кордонами ФРН, а щодо інших було неможливо переконливо довести їхню участь у злочинах. Загалом покарань зазнали тільки 6358 злочинців.

 

 

Вони нічого не знали

Розслідування ІНП почалося 1999 року. Історик д‑р Матеуш Шпитма, співініціатор Музею поляків, що рятували євреїв, роздобув інформацію про повоєнну долю Дікена. 2011 року він написав до відділку поліції в Есенсі, а через півтора року отримав неочікуваного листа від старшої доньки Дікенів, Грети. Вона написала: «Я — донька померлого Ейлерта Дікена. На підставі листів мені відомо, що під час війни він служив у Ланьцуті. Мене також радує те, що я знаю, як багато він зробив людям добра. Зрештою, нічого іншого від нього я би не сподівалася».

Історик зрозумів, що сім’я нічого не знає про злочинне минуле батька родини. Він поїхав у Німеччину і зустрівся з Гретою; однак з огляду на похилий вік і стан жінки, яку знайшов вже в будинку престарілих, він не наважився розповісти їй про тяжкі факти. Висновки слідства він передав у конверті, залишаючи їй право вирішувати, чи вона хоче це знати.

Сім’я вирішила ознайомитися з наданими матеріалами. Молодша донька «була глибоко шокована цією новиною і стидалася того, що її батько міг таке вчинити». Зрештою, міське управління Есенса також дізналося правду про свого коменданта поліції.

У дуже багатьох випадках воєнні злочинці не були осуджені в Німеччині, навіть не були позвані до суду. На сьогодні це вже робити пізно. Залишається тільки пам’ять. «Ми повинні пам’ятати про злочини наших предків, із поваги до їхніх жертв», — так вважає австрійський письменник Мартін Поллак, який у своїх книжках пише про нацистське минуле своєї сім’ї.

Переклад CREDO за: Aleteia

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity z-lib books