Бувало, що, виконуючи служіння сповідника, Падре Піо втрачав самовладання у конфесіоналі. З цією слабкістю він боровся все своє священницьке життя.
Хоча о. Піо безсумнівно мав риси святого вже за життя на землі, це не означало, що він не боровся з якимись своїми людськими слабкостями. Зокрема, йому було важко зберігати спокій під час служіння сповіддю.
В книжці «Падре Піо: правдива історія» її автор Бернард Раффін описує моменти, коли святий чернець сильно нервував, а потім дуже про це жалів.
У червні 1920 року о. Піо так писав до о. Бенедетто:
«Єдиною моєю болячкою є те, що мимоволі й несвідомо трапляється мені підвищувати голос, коли я когось напучую. Я розумію, що це моя ганебна слабкість; але як я можу їй противитися, якщо це діється без мого усвідомлення? Хоч я молюся, зітхаю і скаржусь на це нашому Господу, Він ще не вислухав цього уповні. Ба більше: попри всю свою чуйність, я часом роблю те, чим насправді гидую і чого прагну уникнути».
Однією з причин, через які о. Піо як сповідник впадав у гнів, було зустріти в конфесіоналі каяника, який не мав щирого жалю за свої гріхи. Іншим разом святий капуцин за напади злості винуватив перевтому і вид стількох закам’янілих, не сокрушених грішників. Інколи він дозволяв собі в такі хвилини думати, що, можливо, його гнів був певним відображенням Божого обурення.
Численним таким закам’янілим грішникам він відмовляв у розрішенні, просячи, щоб вони повернулися, коли будуть до нього готові. Більшість цих людей і справді потім поверталася до сповідальниці, визнаючи тяжкість своїх гріхів і виражаючи істинне розкаяння.
Кожний святий мав свої власні проблеми і слабкості. Для Падре Піо це були напади гніву в конфесіоналі.
Переклад CREDO за: Філіп Кослоскі, Aleteia