Інтерв’ю

Єпископ Едвард Кава про душпастирські виклики під час війни

Czytać po polsku

13 Жовтня 2023, 15:36 2706 Віта Якубовська

Майже 600 днів війни позаду. 1 рік і 8 місяців змін, втрат, викликів — але також і здобутків, переосмислень і нових алгоритмів дій. Також і в Церкві.

Про це та інші важливі питання — розмова CREDO з єпископом-помічником Львівської архідієцезії Едвардом Кавою.

— Душпастирство під час війни. Наскільки змінилося його обличчя?

— Дуже змінилося. В який бік — покаже час, бо однозначно сказати важко. Але безсумнівним є те, що обличчя душпастирства залежить від душпастирів. Бо це вони є знаряддям у Божих руках. І багато душпастирів знайшли свій шлях у цих важких умовах — навіть у ситуації, коли одні парафіяни виїхали цілими сім’ями, а прийшли інші. Я знаю чимало священників, які не лише знайшли свій шлях у цій новій реальності, але й почали ще більше розвивати душпастирське служіння.

На жаль, більшість — і я кажу не лише про римо-католиків, а про християнські спільноти загалом — перебуває у якомусь невизначеному стані. У них нічого не відбувається. Сидять і чекають, поки прийдуть люди. Навіть коли роблять адорацію — якщо взагалі роблять, — то це відбувається без будь-якого ентузіазму, без спроб заохотити людей до участі. А людям це потрібно. Наприклад, нічні чування, які в парафії св. Йоана Павла ІІ проводять капуцини, — я знаю, що туди приходить багато людей, а отже, у них така потреба є. Люди хочуть молитися. Але, звісно, це потрібно правильно подати і заохочувати до цього.

У багатьох храмах є адорації також і протягом дня, але людей там небагато, порівняно з супермаркетами чи торговими центрами. Ми програємо. Під час війни людей більше цікавить шопінг, аніж духовне життя… Споживацтво поки що перемагає. Тому — однозначно: багато що змінилося, а ще більше речей потребують змін. Війна — хочемо ми цього чи ні — стимулює зміну мислення; тому ми також маємо змінити наш душпастирський підхід, бути більш відкритими, більш відданими.

Зараз багато залежить від душпастирів. Я думаю про священників, монахів, монахинь: чи захочуть вони в цьому всьому знайти свій шлях і ним іти? Як бачимо, поки що всі завмерли в стані очікування. Чого вони чекають? — не знаю, але мені шкода втраченого часу і втрачених можливостей для євангелізації та проповідування Доброї Новини, дефіцит якої ми зараз так гостро відчуваємо. У нас так багато інформації під рукою — а доступу до Доброї Новини немає.

— Проте й самі люди теж не дуже поспішають до храмів. Старе добре «як тривога, то до Бога» вже не працює. Старі хроніки показують натовпи під час Євхаристійних процесій у часи епідемій та воєн. Навіть під час тих, що були на початку минулого століття. А сьогодні натовпів немає. Це що, вже атеїзм?

— На мою думку, сьогодні людина більш горда, ніж раніше, й саме гординя заважає їй піти і — нехай навіть із мотивацією «як тривога, то до Бога» — схилитися перед Богом та попросити Його про милосердя. А воно потрібне всім нам без винятку. Сьогодні люди думають, що впораються самі. Та достатньо почути звук наближення шахеда або побачити ракети, що летять на місто, — і людина змінює думку й починає молитися. Звісно, почати молитися ніколи не пізно; але ж можна було почати раніше і молитвою щось змінити або запобігти чомусь. Тому я вважаю, що між людьми з часів Першої чи Другої світової війни та нами є лише одна принципова різниця: ми надто горді. Тоді в людей було більше скромності й простоти. От польська сім’я Ульмів, яка нещодавно була беатифікована. Це приклад святості у звичайному повсякденному житті: серед праці та виховання дітей. А яка довіра до Бога! До кінця, до смерті. Вони навіть не вагалися, знаючи, що ризикують своїм життям і життям своїх дітей. Сумніваюся, чи багато знайдеться сімей, які так ризикнуть, — захищаючи когось від ворога. Я думаю, що це принципова різниця. Ті люди були дуже простими і відданими Богу; ми занадто складні і горді.

— Складні люди в складних життєвих обставинах шукають психологів, а не священників. Можливо, психологія це тепер нова релігія?

— Все ж основою і фундаментом життя християнина має бути духовність. То християнська зрілість є основою об’єктивного, доброго мислення, а психологія — лише інструмент, і на ній неможливо будувати. Отже, основна помилка полягає в применшуванні значення християнства й духовності в житті людини. Наш народ має величезний духовний потенціал; але водночас він дуже духовно занедбаний і заповнює порожнечу психологією. Багато говорять про центри реабілітації та психологічної допомоги, і все це потрібне і добре; але без турботи про духовне життя повноцінного зцілення сама психологія не принесе. Ми маємо дозріти для цього і на рівні Церкви, і на рівні держави. Без Бога жодна теорія не працюватиме.

— Багато говориться про підготовку священників, які супроводжують солдатів на війні, бо така потреба очевидна, як і сама їхня присутність. Але чомусь нічого не говориться про необхідність підготовки священників для служіння у військових госпіталях, серед поранених бійців, які втратили не лише кінцівки, але й без бажання жити.

— Навчання є необхідним — як у випадку військових, так і медичних капеланів, особливо для військових госпіталів, де багато людей, що фізично, психічно й духовно понівечені. Але будь-яке капеланство має базуватися на добрій волі. Також священник повинен мати Божий дар, харизму, інтуїцію, бажання служити в такому місці. Не кожен священик може бути капеланом у військовому шпиталі. Якщо першого-ліпшого священника призначать капеланом — він, звісно, піде до солдатів; але його праця не принесе тих плодів, які приносить ревне служіння. Комусь він все одно допоможе, бо Бог завжди впорається; але якби священик служив із ревністю, то плоди були б набагато кращими.

Отже, основною проблемою, яку ми маємо, коли справа доходить до капеланства, є відсутність ревних священиків. Тих, хто цього хоче і йде за цим покликанням. У нас є багато священників, які б хотіли бути в радісній, тріумфальній Церкві, — таких у нас достатньо. Але серед них немає капеланів, яких призивають або в армію, або в госпіталі.

Священники подають документи на посаду військових капеланів, проходять навчання, але їм часто бракує харизми бути в присутності солдатів, особливо під час небезпеки. А скільки їх готові піти й поговорити з хлопцями без кінцівок, прикутими до ліжка, які не бачать свого майбутнього? А ті воїни чекають.

— То, можливо, згідно з сучасними синодальними тенденціями, вислати на це служіння жінок?

— Я не заперечую цінності чи дару жінки, але тут ідеться про таїнства, які неможливо замінити і які може уділяти лише священник. І саме Таїнство священства тут також відіграє важливу роль. Синод мав би займатися актуальними для суспільства і Церкви питаннями, а не вигаданими проблемами, які порушує якась невелика, але криклива група.

У нас є священники, нема на що скаржитися. Але питання в тому, чи готові вони розвивати своє «покликання в покликанні», цілковито віддатися служінню іншим. Це проблема і завдання Церкви та єпископів сьогодні: як формувати священників, щоб вони були готові до такого нелегкого служіння, до якого в семінарії ніхто не готував.

— Чи означає це, що настав час змінити формаційну систему в семінаріях?

— Так. Нинішня ситуація в країні й Церкві ставить перед нами такі виклики. Ми повинні переглянути формацію семінаристів, щоб вона мала не лише теоретичний, а й практичний вимір. Наприклад, мої брати-францисканці на 3 і 4 курсах проходили практику в дитячій онкологічній лікарні. Вони працювали там санітарами: прибирали і водночас налагоджували контакт із дітьми, щоб якось супроводжувати їх під час лікування. І відразу було видно, хто як дає собі раду з цією реальністю.

Це один зі шляхів формування семінаристів під час підготовки до священства. Щоб він міг побачити й інший бік свого служіння — той, що виходить за межі храму: по лікарнях, тюрмах, казармах. Щоб він мав досвід проповідування Доброї Новини в різних, можливо — нетипових умовах. Бо якщо він цього не скуштує, то при висвяченні не знатиме, що його чекає. І як священник він буде шокований тим, що побачить у лікарні, коли його викличуть до людини без рук чи ніг, наприклад. Це харизма, якої не навчишся з книжок. Це здобувається навколішках перед Пресвятими Дарами.

— Неможливо оминути тему надання гуманітарної допомоги, до якої дуже залучена Католицька Церква в Україні. Пожежа внаслідок атаки росіян на склади Карітасу, матеріальні втрати й хвиля ненависті — це сильний досвід. Не перехотілося допомагати?

— Ні, бо ми допомагаємо не для того, щоби про нас добре говорили, а щоби свідчити любов Христову до потребуючих. Римо-Католицька Церква в Україні за ці 1,5 роки показала, що ми не теоретики. Ми практикуємо те, чого навчаємо. Ми засвідчили це, відкриваючи для біженців наші монастирі та парафіяльні будинки; годуючи людей на кордонах і вокзалах; приймаючи і розподіляючи гуманітарну допомогу. Це конкретні дії, і нам нема чого соромитися. Так — ми, може, не надто це афішуємо; але це не означає, що ми нічого не робимо або робимо щось не так. Нам важливо, щоб люди отримували допомогу, а не щоби про нас говорили у ЗМІ. Ми не маємо на це часу: нас мало, роботи багато. А щодо хейту, то найбільше критикують ті, хто найменше робить. Це не означає, що не треба допомагати. Треба. Обов’язково.

Я так скажу — і це абсолютно без перебільшення, — що завдяки роботі у Львові, яку ми розпочали в лютому 2022 року, було врятовано кілька мільйонів людей. Ми приймали та роздавали гуманітарну допомогу тим, хто її найбільше потребував. Ми довозили її людям під Київ, коли він був в облозі, а також на Південь і Схід України. Часто ця допомога прибувала в дуже критичний момент, коли у людей нічого вже не було, вони були в дуже важкій ситуації, без жодних засобів, — бо коли росіяни відходили, то все забрали, а що не могли забрати — нищили. Ми були руками, які передавали допомогу від доброчинців з усього світу. Певний час Львів був відносно безпечним місцем, тому був таким собі гуманітарним хабом. На жаль, 19 вересня внаслідок обстрілу згоріла вся допомога, призначена на зимовий період, і зараз ми намагаємося по змозі швидко, за допомогою різних католицьких організацій, включно з Карітасом Польщі, поповнити втрати, щоб і надалі допомагати людям. І ми будемо це робити, не зважаючи на наклепи і осуд диванних експертів.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

Едвард Кава

МІСЦЕ

Львів
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity