Жодна формаційна програма духовної семінарії чи релігійного згромадження не готує до служіння під час війни. Ми знаємо, що потрібно молитися і постити за країни, де йде війна, але, якщо її сам не переживеш, то вона залишається далекою теорією. Війна стала нашою дійсністю в минулому році. Вона актуалізувала багато запитань і проблем, на які можна було прикрити очі в мирні часи. Життя поставило нас в нову реальність і ми почали вчитися не на теорії, а на практиці.
Церква як дім
Декілька років тому, коли я працювала в Німеччині, Я вперше почула про випадки, коли люди, які зазнавали переслідувань, могли сховатися в церкві. Там їх не могла дістати навіть поліція. Таким сховищем для тисяч біженців у лютому минулого року стали наші храми і монастирі, де люди могли перепочити, втікаючи від бомб і ворожих військ. Вдень в нашій парафії біля Хмельницького ми прибирали, прали і готували їсти, щоб ввечері прийняти нові групи біженців. Вечір зазвичай затягувався до пізньої ночі, коли ми слухали історії наших втікачів. Потреба розповісти, виплакатися і отримати співчуття часто була важливіша, ніж їжа чи сон.
Церква стала також місцем організації допомоги для міст і сіл, які постійно перебували і перебувають під обстрілами. Їжа, ліки, одяг, засоби гігієни для захисників, поранених в шпиталях, біженців, людей в потребі — це все швидко збиралося, пакувалося і відправлялося… Пам’ятаю одну розмову з нашою парафіянкою, яка запитала мене, навіщо ми привозимо і розсилаємо допомогу, адже в нашому храмі вже немає біженців. Для мене це запитання було дуже дивним, адже я не думала категоріями села, міста чи своїх знайомих. Тоді кожен, хто був у потребі, був моїм братом і сестрою. Це страждання поширило моє серце, я вже не могла бути байдужою до тих, хто рятував своє життя. Це було наше спільне відчуття: всіх тих, які боролися за вільну Україну.
Місце благословення
70 років совєти гвалтували нашу свідомість переконанням, що Бога немає, а якщо Він і є, то Йому, напевно, немає місця в армії, в лікарнях, школах, на публічних заходах. Війна довела щось протилежне і відкрила велику потребу капеланства. Папа Франциск часто каже під час своїх проповідей, що пастирі мають мати запах своїх овець. Від початку війни з 2014 року ці вівці, а це і військові і цивільні, мають запах війни і вони потребують духовної опіки.
«Отче, благословіть, завтра наша група виїжджає», — ця фраза стала буденністю для багатьох наших священників, які тепер часто благословляють воїнів, що вирушають на фронт. Ще більшою стала потреба духовної підтримки і супроводу там, неподалік лінії зіткнення, де життя і смерть ходять за руку, а біль втрати побратимів стає нестерпним вогнем, який випалює серце. Часто я отримую повідомлення з проханням про молитву, а пізніше ця сама особа пише: «Тому що ви молилися — ми вийшли і не загинули. Ваша молитва нас тримала». Здається, ми всі в цей час випробування покликанні до капеланства, щоби благословляти, неустанно молитися, висилати посилки, донатити.
У березні минулого року в храмі на Виставці в Хмельницькому ми молилися за військового, який загинув. Це було ще одне важливе благословення. Молодий хлопець, який свідомо воював вже декілька років. Дуже щирий, справедливий, який мріяв, що закінчиться війна і можна буде будувати своє життя. На цю молитву приїхали батьки його кращого товариша, який також загинув на війні декілька років раніше. Здавалося, цьому болю немає кінця. Але тоді я бачила, як важливо було для його найближчих друзів благословити його востаннє, віддати його в руки Бога,щоб він знайшов спокій в Його обіймах. Храм став таким домом останнього благословення і втішення для багатьох загиблих та їхніх близьких.
Хто твій ближній?
В серпні цього року ми привезли фільтри до ВаК апаратів в місцевий госпіталь. В цій лікарні я була вже декілька разів, місце було досить знайомим, але кількість людей без кінцівок мене вразила. По декількох обличчях було видно, що психологічна травма сильніша, ніж фізична.
Тоді, коли в західних країнах душпастирство в лікарнях є чимось нормальним, ми не змогли переламати радянський стереотип і залишили все як завжди (тобто, як було за СРСР). Але Бог тут потрібний зараз, як ніколи. Для багатьох цих воїнів пекло війни продовжується в шпиталях. Це вже боротьба цілої родини за збереження життя та відновлення здоров’я коханих чоловіків, батьків і синів. Але скільки їх там нікому не потрібних, скалічених, самотніх, залишених сам на сам змагатися з жахами пережитого?
Одна моя сестра, яка відвідувала поранених в столичному шпиталі, написала мені, що цей час з ними дає її багато сил і позитиву. Вона прийшла, щоб допомогти їм, але, так насправді, це вони допомагають їй. Але щоб переступити поріг шпиталю потрібна відвага, щоб змірятися з власними страхами. Простіше, як священик і левіт з притчі про самарянина пройти повз пораненого і знайти важливішу справу, яку конче потрібно зробити.
Рахиль плаче за дітьми своїми…
Одним із наслідків війни є сирітство і велика кількість вдів. Служіння вдовам і бідним було одним із перших завдань Церкви. Про це ми читаємо в Діях Апостолів. Дуже імовірно, що ані вдови, ані сироти самі не прийдуть до нашої церкви, але це наше завдання — піти до них, оточити їх своєю любов’ю і опікою.
Один із найважчих але й найважливіших моментів мого душпастирського служіння був тоді, коли одна мама попросила мене бути з нею, коли вона казала дітям, що їхнього батька немає в живих. Дорогою на цю зустріч я ввесь час плакала, мені хотілося забрати це страждання від них. Але все, що я могла, це бути з ними, коли їм важко. Думаю, що Бог кличе нас зараз особливо до того, щоби бути з тими, хто пережив втрату близької людини.
Запах війни став всім нам дуже знайомим. Ця війна пробила наші міста, будинки, але й наше життя і серце. Але з пробитого серця Христа потекла кров і вода, як знак життя. В цьому досвіді смерті Бог запрошує нас відкритися на нову місію, щоб Церква стала місцем благословення, зцілення і відновлення. Ми дуже конкретно переживаємо наслідки суспільства, де Бог був головним ворогом, а вбивство всіх «інакомислячих» було нормальним явищем. Нехай Бог дасть нам відваги і світла, щоб відкритися на Його натхнення і запрошення до місійного подвигу.
фінансово.
Щиро дякуємо!
