Табличка Захарії

Адвент — час чекання. Це очікування на прихід Господа, у багатьох значеннях цього виразу.

«Адвентовий триптих» — роздуми о. Пшемислава Слівінського.
Частина 1.

Захарія. Його історія вчить нас, що коли перестаєш чувати і мріяти, найкращими ліками буде мовчання.

Адвент — це час чування. Немає прекраснішого досвіду в житті людини, ніж той, коли вона упевнюється, що її прагнення, найглибше сховані мрії стали фактом. Бог виконає обітницю, яку тобі дав. Виконає в належний час. Чи ти в це віриш?

На цю подробицю увагу звернути варто: якщо Захарія замовк одразу після зустрічі з ангелом і мова до нього повернулася аж через дев’ять місяців, після народження Йоана, — то зі своєю дружиною, Єлизаветою, весь цей час він мусив спілкуватися за допомогою згаданої в Євангелії таблички.

Саме так йому довелося повідомити про веління ангела, що їхній син зватиметься Йоаном. Бо ж то Єлизавета першою повідомила всіх, що таким має бути ім’я новонародженого. Нема іншого способу, як вона могла би дізнатися від чоловіка про деталі його розмови з ангелом — він мав це написати для неї.

Марія і Захарія

Святий Лука на початку свого Євангелія зіставляє дві постаті: Марію і Захарію. Їм обом об’являється архангел Гавриїл і звіщає народження потомка. Обидва описи так сильно подібні, що насправді складно зрозуміти: чим запитання Марії «Як же це станеться, якщо я не знаю мужа?» відрізняється від запитання Захарії «По чому знатиму це? Я бо старий, і жінка моя на схилі свого віку».

А це питання до такої міри важливе, що з огляду на цю відповідь Гавриїл передрік Захарії: «ось замовкнеш і не зможеш говорити… за те, що ти не повірив словам моїм, які здійсняться свого часу».

Захарія, на противагу Марії, не повірив словам архангела. Не йшлося про сам час благовіщення і вираження віри сказаному Гавриїлом. Ішлося про щось більше, про щось набагато глибше вкорінене в історію Захарії та його дружини Єлизавети.

«Свого часу»

Щоб це зрозуміти, озирнімося на кількадесят років назад — коли Єлизавета стала жінкою Захарії, коли вони почали творити свій дім і чекали, ба навіть прагнули мати в ньому дітей. Минали місяці, потім роки — і нічого. Єлизавета виявилася безплідною.

Яким же великим мало бути прагнення і її самої, і її чоловіка! Уявімо їхнє очікування, прагнення, потім щоразу більше очевидну несповнену надію. Їхні молитви, прохання, в яких мала жити надія. Бог не полишає своїх вірних. Бог вислуховує їхні молитви. В належний час. У свій час.

А коли цей час настав і Бог заповів сповнення прагнень Захарії — той відповів запитанням: а звідки мені знати, що це буде правдою? Я вже старий, і жінка моя постаріла… Нам залишилися тільки жалі й нарікання, що нас час минув.

Мовчання як ліки від байдужості

Тут можна знайти, з одного боку, таку собі звичну невіру в те, що «для Бога немає нічого неможливого». Але також можемо побачити і щось більше: застарілі мрії, прагнення, що вже вмирають. Обітниця, яка справді колись була метою прагнень, молитов і благань, — але по роках стала вже неактуальною минувшиною. «Я вже надто старий».

Так, Захарія перестав чувати. Він пішов із перону, на якому чекав прибуття запізненого поїзда, він збайдужів до прибуття довгожданого гостя. І тому Бог застосував для нього найкращі ліки: мовчання.

Мовчання — це час, який навчає цінності слів. Неможливо висловити все, треба вибрати лиш те, що найважливіше.

Мовчання вчить чувати

Наскільки ж кращими були би наші стосунки з іншими, якби ми не мали змоги сказати все те, що вилетіло з наших вуст зовсім без потреби! Мовчання дозволяє також помітити, як багато несуттєвого ми підносимо до рангу найважливішого, а те, що має бути «завжди», насправді нетривке.

Заяложені традиції, застарілі схеми, спорожнілі звички. Кожна зміна — це просто-таки замах, переступ законів. Однак чому це вибір імені має залежати від того, чи хтось у сім’ї так називався в минулому?

Завдяки мовчанню Захарія знову міг почати чувати. Знову почав прислухатися. Повернувся до пріоритетів і відкинув те людське, що другорядне. Він знову почав розуміти вагу слів, почав чути Бога, втративши людський слух, доказом чого були останні слова, які він написав на табличці для спілкування: «Йоан буде йому ім’я».

***

Певно, і ти не раз у своєму житті довідався, що означають слова «свого часу». Це ті нібито-невислухані  молитви; ті несповнені прагнення. Це досвід, не раз малоприємний, що Бог вислуховує не так, як це робили батьки, коли купували іграшку майже образу після того, як ти вказав на неї, побачивши в магазині на полиці…

Бо саме через цей досвід Бог вчить нас чувати. Чувати — це чекати на час Бога замість часу людини, мого часу. Чувати — це бути вільним навіть від людських заповідей, правил і правильності.

Адвент — це час чування. Немає прекраснішого досвіду в житті людини, ніж той, коли вона упевнюється, що її прагнення, найглибше сховані мрії стали фактом. Бог виконає обітницю, яку тобі дав. Виконає в належний час. Чи ти в це віриш?

Переклад CREDO за: о. Пшемислав Слівінський, Stacja7