Питання: Коли хтось доробляє чиюсь роботу — чи це гріх гордині?
Відповідає брат Олександр Могильний OFM Cap.
Такі ситуації трапляються. Але завжди треба брати до уваги всі обставини.
Хтось може не завершити завдання об’єктивно, бо насправді це вже не його робота. Він завершив свою частину проєкту.
Проте може бути так, що людина, наприклад, виконала якусь роботу, але не до кінця. Хтось хвалить її за виконану працю, але не звертає їй увагу на те, що робота не завершена, щоб не образити, і сам закінчує завдання. Це лицемірство, гординя — чи добро? Що краще: промовчати чи зробити зауваження?
Тут дуже важлива роль людини, яка це бачить, співпрацює з виконавцем і розуміє його можливості. Бо виконавець може бути не спроможний на більше. В такому разі похвалити його за зроблену ним роботу, хоч вона й незавершена, і закінчити самому — не буде кривдою. Така людина також може бути неспроможна сказати, що її сила, компетенція на цьому скінчилися. Вона може жити в ілюзії, що вона талановита, багато зробила, — але це її межа. Тому тут важко відразу говорити про моральну відповідальність. Відкинувши таку людину, вказавши на те, що вона не виконала роботу, теж можна її скривдити. Натомість похвала у цій ситуації може бути доброю: бо людина зробила все, що в її силах, хоча й не закінчила. Так можна допомогти цій людині зробити крок далі. Співпрацюючи з нею раз, другий, третій, можна достукатися до неї і показати, що вона може більше, — або допомогти визнати правду, що вона залишає всі справи на півдорозі і перекладає їх на плечі інших.
Натомість буває так, що хтось доробляє чиюсь роботу, бо вважає себе кращим, ставлячись поблажливо і принижуючи цим людину.
Такі ситуації найбільше поширені у стосунках батьків із дітьми, особливо з підлітками. Батьки намагаються їх навчити відповідальності, дають різні обов’язки. Щоб діти ставали зрілими, ступінь відповідальності має збільшуватися. Батьки бачать, коли діти щось зробити можуть, але не хочуть. Але також бачать, що це може бути їхня (дітей) межа. Для когось щось може бути вперше, а для когось — складно, не під силу. Батьки знають своїх дітей, мають відчувати, де ще можна вимагати, а де — вже ні, бо можна скривдити дитину, зламати.
Коли дитина починає робити щось уперше, то робить, як може. Проте батькам може забракнути терпеливості, і їм простіше закінчити справу самим чи доробити якісно — і мати спокій, ніж витрачати ресурси на розмови, пояснення тощо. Часто вони так і роблять. Однак батьки можуть завершити роботу фізично, але не завершити емоційно: подякувати, похвалити, навіть якщо робота виконана недосконало.
Тут справа навіть не в гордині — «я зроблю краще», — а в безвідповідальності дорослих щодо дітей. Батькам так простіше; але їхні діти нічого не навчаться! Бо раз, другий, третій — і дитина розуміє, що вона завжди може залишити справу на півдорозі й не буде жодних наслідків, а отже — вона не матиме труднощів. Дитину не привчають до відповідальності. Це — зло, яке народжується. Тут і відповідь, де воно народжується. Народжується лінь, безвідповідальність: бо хтось колись дозволив «нехай так буде». Бо так простіше: нащо витрачати свої нерви, час тощо. А це все — ціна народження особистості.
Дитина має багато їсти, бо організм росте. Так само їй треба додавати обов’язки, щоб вона виросла повноцінною, відповідальною людиною, яка здатна відповідати і за своє життя, і за життя інших. Ідеться про те, щоб підтягувати дитину на вищий рівень. Однак якщо не вкласти в це ресурс, то нічого не відбудеться. Дитина виросте фізично, але залишиться калікою, неспроможною жити дорослим відповідальним життям.
Тому виконувати навіть у сім’ї за когось його обов’язки — вже може бути гріхом. Якщо батьки виконують за дітей їхню працю — домашнє завдання чи обов’язки по дому, — це зло. Вони своїми руками калічать дитину.
Повністю розмову з братом Олександром Могильним OFM Cap дивіться тут.
фінансово.
Щиро дякуємо!
