Інколи люди не знають, як поводитися, коли їх хвалять чи дякують їм. Якщо людину хвалять за якісь здобутки, а вона це заперечує: «Та ні, пусте, я нічого такого не зробив», — це теж може бути пихою.
Про те, як сприймати похвалу, розповідає бр. Олександр Могильний OFM Cap.
Хіба зробити щось добре — це «пусте»? Людина каже неправду. Так, можна сказати, що я це зробив завдяки Божій благодаті, — але не обов’язково. Важливо це усвідомлювати. Але також розуміти, що й сам доклав зусиль. Бо Божа благодать, дана людині, потребує її співпраці. Тому відповідь має бути: «Дякую». Це закриває тему.
Чому люди можуть не сприймати похвалу?
Людина, поранена приниженням, завжди ніяковітиме, коли її хвалять. Бо вона жила й живе у світі неправди — приниження. Це видно навіть зовні: опущена голова, почервоніле обличчя, постійні вибачення. Коли таку людину хвалять, вона не знає, що робити. Якщо це вперше або публічно, то може навіть утекти, бо це для неї нова реальність.
Гріх міцно вкорінений у ранах. Якщо є тільки схильність, то вона говорить про рани Адама, рани первородного гріха. Але досвід людини, грішні вчинки — вкорінені в її ранах. І людина не винна в тому, що їй щось не вдалося. Часто дорослі психологічно тиснуть на дітей, принижують, виставляють у гіршому світлі, щоб підпорядкувати собі, продемонструвати свою вищість.
Тому однозначно казати, що заперечення своїх здобутків — це гріх, не можна. Бо гріх — усвідомлений. А людина може жити в обмані, що вона погана, і не розуміти цього. Вона думає приблизно так: «Коли хвалять, дякують, — це добре. А як мене можна хвалити, якщо я поганий?»
Коли заперечувати свої здобутки — це гріх
Людина грішить пихою, якщо вона заперечує свої здобутки, бо свідомо хоче, щоб її хвалили ще більше. «Це пусте», «Це дрібничка», «Кожен би це зробив» тощо. Проте ця пиха, знову ж таки, продиктована ранами, — але іншого виду приниження. Тут людина шукає похвали, щоб вирости у своїх очах. І потім починає хвалитися тим, що її помітили, подякували тощо. Вона живе успіхом: «Що я маю ще зробити, щоби про мене говорили, щоб вирізнитися в очах інших? Чим маю зайнятися, щоб перевершити чиїсь сподівання?» Психологія показує цю глибоку травму брехні: я тільки тоді є собою, тільки тоді цінний, коли чогось досягну, коли маю успіх. А значить: я — творець себе, я — Бог. Тому такі люди часто вибирають просте середовище, яке не має великих здобутків, щоб виділятися на їхньому тлі, щоб мати можливість хвалитися собою.
Якщо ж хтось розповідає — наприклад, у колі друзів, — що він зробив щось добре, то в цьому немає гріха. Важливим є намір.
Розповідати про свої здобутки не означає «я хвалюся, бо загордився». Ми так чином віддаємо хвалу Богові: «Подивіться, як Бог усе влаштував, як Він інвестував. Так, це Він зробив — мені. Він мене зцілив, дав мені можливості, таланти, людей, гроші, матеріали, — і в мене все вийшло, подивіться!» Коли людина розуміє, що не вона є причиною успіху, то, радіючи своїм здобуткам, вона віддає хвалу Богові. Вся слава належить Йому.
Повністю розмову з бр. Олександром Могильним дивіться тут.
фінансово.
Щиро дякуємо!
