24 лютого минає друга річниця початку відкритої війни росії проти України. Це один із найскладніших періодів у новітній історії України.
Це також час, коли сталося багато добра і проявилися найкращі риси у багатьох людях. Про перші дні війни, про солідарність та ентузіазм тоді й тепер, а також про втому і вигоряння, навернення та відродження українського суспільства, про його спадщину і шанси на майбутнє CREDO спілкується з єпископом-помічником Львівської архідієцезії Едвардом Кавою.
— Як Ви запам’ятали ті перші миті й дні війни? Де Вас застала війна?
— Війна застала мене у Львові. У перші ж хвилини, одразу після перших вибухів, до мене почали телефонувати брати-єпископи; сам я зателефонував до Апостольського Нунція в Україні, щоби зрозуміти краще, що відбувається. Я шукав якогось світла, щоби зрозуміти, як правильно повестися у цій ситуації.
Частина священників Львівської архідієцезії якраз завершувала свої щорічні реколеції у Брюховичах. Я зустрівся з ними й ми обговорили наші дії. Усі одноголосно ствердили, що залишаються у своїх парафіях, зі своїми парафіянами. Тоді ж було вирішено відчинити храми, парафіяльні будинки і приймати всіх та допомагати всім, кому це буде потрібно.
Це було вчасно прийняте рішення: вже наступного дня до Львова почало прибувати стільки людей і треба було забезпечити стільки потреб, що сидіти, чекати й нічого не робити — це був «не варіант». Ми створили Антикризовий штаб і поринули в роботу. Такими були перші дні та перші наші кроки. Потім почала надходити допомога з‑за кордону, й ми змогли відправляти фури з їжею та необхідними речами туди, де їх потребували, а також забезпечувати продуктами харчування й засобами особистої гігієни ті осередки архідієцезії, які прийняли біженців. Попри великий страх і непевність, була величезна єдність людей і бажання допомагати. Усі робили все, що могли, часом понад сили, щоби стримати цю війну. Тоді ми ще вірили, що це ненадовго.
— А зараз Ви ще бачите в людях цей запал, чи він уже згас?
— У віруючих людей я той ентузіазм іще бачу. Вони мають живі стосунки з Богом і тому, попри втому, попри всі сумні та драматичні події, попри постійні втрати і смерті наших військових, ці люди продовжують допомагати, служити. Звісно, це вже виглядає не так, як два роки тому, ентузіазм дещо зменшився; але не погас зовсім. Український народ має у собі неймовірний духовний потенціал. Незважаючи на всі страждання, небезпеку, люди здатні гуртуватися, служити, допомагати одні одним, і я це бачу постійно. Ворог цього не знищив.
— Війна несе смерть, страждання і руїни — це видно скрізь і всюди. Добро теж є, але його побачити набагато складніше. Вам вдається бачити добро?
— Війна приносить різні плоди. Я стараюся помічати ті, що добрі, й зосереджуватися на них.
Війна змусила багатьох людей переглянути свої взаємини з Богом. Духовне життя великої кількості людей оживилося; багато навернулися. Я бачу людей, занурених у молитву — і дітей, і дорослих, здорових і прикутих хворобою до ліжка. Цими молитвами Україна тримається вже два роки. Але також багато хто почувається втомленим і виснаженим. Є люди знеохочені; є ті, що весь час нарікають, але нічого не роблять. Тож, з однієї сторони, є багато тих, хто продовжує вірити в Бога і покладатися на Нього, роблячи одночасно все, що від них залежить, щоби вкласти свою лепту в перемогу. А з іншого боку, ми бачимо велике розчарування, викликане не тим, що ворог сильніший, ніж нам здавалося, чи тим, що в нього якась необмежена кількість ракет і не закінчуються солдати. Джерелом цього розчарування є керівництво нашої держави. Нами керують люди, далекі від Бога, які не мають духовної опори; їхні цінності та орієнтири виключно матеріальні. Їхні рішення не лише викликають гірке розчарування у багатьох людей, але можуть призвести до катастрофічних наслідків для цілої країни.
— Ми можемо на це якось вплинути, як віруючі люди?
— Я постійно шукаю відповіді на це питання. Україна потребує духовного відродження, і я відчуваю в людях цей потенціал і прагнення. Навіть ті військові, які до війни були далекими від Бога, зараз мають зовсім інший погляд на віру і вважають, що духовне відродження України збільшить наші шанси на перемогу і подальший розквіт. Однак це має відбутись у великій гармонії, в єдності віруючих людей різних конфесій — але також у єдності з тими, кого народ обрав керувати державою. На жаль, мені здається, що між владою і народом — прірва, яка поки що постійно збільшується.
— Як нам змінити цю ситуацію, як уберегтися від розчарування, адже перед нами ще довгий шлях?
— Щоб у нас не запанував демон знеохочення і тотального розчарування, яким легко заразитися, треба постійно собі нагадувати, щоб дивитися на життя крізь призму віри. Ми повинні усвідомлювати, що це Бог є Творцем усього, і жодна війна не триватиме вічно. Хай би якою болісною і трагічною вона була — війна закінчиться. І Бог здатен вивести навіть із війни добрі плоди. Український народ зараз нагадує зерно, яке присипають землею, щоб воно могло прорости. Наше життя завмерло, присипане, наче землею, руїнами наших розвалених міст і сіл, страшним болем, якого завдає нам російська федерація; але, як і зернятко, ми все ще здатні прорости. Для цього маємо довіритися Богові й налагодити з Ним живий контакт через молитву і Таїнства. Символічних жестів чи ситуативних поривів уже замало. Потрібна стабільність у молитві — це наша сила. Постійне перебування в молитві — це дозвіл Богові діяти у нас і через нас. Ми блукаємо у темряві війни, і нам потрібне світло, Світло Божого Слова. Воно здатне розсіяти темряву, наші сумніви, страхи.
Ми потребуємо цього життєдайного Слова. Після розмов із військовими я часто чую від них прохання, щоби перш ніж їх благословити, я сказав їм якесь слово зміцнення. Але хай би що я сказав, хай би як старався — жодне моє слово не матиме такої цінності, яку має Боже Слово; тож я завжди у такі моменти цитую Святе Письмо. Я залишаю їм Слово, здатне діяти у їхніх серцях, заспокоювати і зміцнювати їхній дух; Слово, яке дає світло і принесе добрі плоди.
І ще нам зараз дуже потрібно оживити практикування християнського життя: участь у Святій Месі, Причастя. Ми нарікаємо, що ми такі беззахисні, що ніхто не хоче нам допомагати, — а самі собі теж не допомагаємо, бо не черпаємо життєвих сил із джерела, яким є Бог. Він дає нам себе у Таїнствах. А ці два роки нам показали: якщо ми серйозно не візьмемося за духовне життя, то ще довго нічого не зміниться. Бог хоче, щоб ми іще тут, на землі, мали майбутнє, — не лише в Небі.
— Зараз наше майбутнє під загрозою через війну.
— Так, і наше найбільше прагнення сьогодні — визволити Україну від зовнішнього агресора, який убиває синів і дочок нашого народу, військових і цивільних, дорослих, дітей та осіб похилого віку. Це нагадує те, як єгипетський фараон, що хотів знищити Вибраний народ, наказав убивати єврейських дітей. Це нагадує, як Ірод, щоб усунути загрозу своєму пануванню, наказав убивати всіх немовлят, які народилися приблизно в той час, що й Ісус. Але й ми не є вільними від спадщини, яку залишив по собі совєцький союз: це неконтрольована та не обмежена законодавством можливість убивати ненароджених дітей. Якщо ми хочемо відродження народу, то нам слід визволитися від цього демона: народ повинен припинити вбивати своїх ненароджених. Якщо ми не хочемо перетворитися з народу в натовп. А народ — це спільнота, об’єднана довкола цінностей, зі своєю історією. Нам треба мати кому це все переказати, якщо хочемо мати майбутнє. Немає дітей — немає наступних поколінь. Немає кому зберігати і переказувати духовну спадщину. Ісус не з’явився у цьому світі нізвідки: Він народився у сім’ї, походив із конкретного народу. Це показує, якою цінною у Божих очах є сім’я, родина, народ.
Сьогодні наше завдання — приділити особливу увагу турботі про сім’ї. Це завдання і для Церкви, і для держави. Бо саме сім’я є місцем зародження життя, місцем, у якому передаються цінності, віра. У сім’ї будується майбутнє. Сьогодні маємо докласти всіх зусиль, щоб захистити ненароджених дітей і приділити належну увагу турботі про сім’ї — це наш пріоритет, особливо під час війни. Це запорука нашого відродження.
— А як щодо духовенства: склали наші священники «іспит» із духовного проводу та служіння людям у воєнний час?
— Священники та богопосвячені є лише людьми. Але якщо дозволяють Святому Духові вести себе, то стають добрим знаком у відповідний час. І нам не бракує такого духовенства тут, в Україні. Але не бракує також і таких, що займаються чим завгодно, крім того, до чого були покликані. Ведуть порожні дискусії, входять у якісь політичні дебати; а це не приносить нічого доброго, лише сіє непорозуміння та розбрат. Тож для нас, людей Церкви, дуже важливо ось зараз, після двох років великої війни, зробити іспит сумління і щиро перед Богом спитати себе: як я прожив цей час, чи моє життя відповідало моєму покликанню, чи я служив людям добре, з належною посвятою, жертовністю? Я питаю про це у себе і заохочую, щоб інші теж поставили собі такі запитання.
фінансово.
Щиро дякуємо!
