Після обрання кардинала Джованні Баттісти Монтіні Наступником святого Петра, який взяв собі імʼя Павло VI, він у своїх промовах і виступах висловлював чіткі та однозначні наміри стосовно продовження та логічного завершення Другого Ватиканського Собору. Саме такого розвитку подій бажала переважна більшість отців Собору.
Про подальший етап підготовки до другого періоду Собору та ті нововведення і зміни, які були запропоновані новообраним папою Павлом VI, пише на Vatican News о. Андірй Твердохліб.
У своїх виступах під час першого соборного періоду кардинал Монтіні висловлював думку про те, що Собор повинен мати центральну ідею, яка могла б сфокусувати в потрібному руслі весь той величезний масив роботи, яку було здійснено досі. Водночас він виявляв радість від того, що певна програма такого фокусу «на щастя, мала ясні та чіткі спрямування у словах Святішого Отця протягом цих років, що передували Собору і, особливо, у двох виступах — від 11 вересня та від 11 жовтня». Іншим моментом, на який звертав увагу кардинал Монтіні, була потреба врегулювати можливість виступити всім, хто бажав взяти слово під час соборних засідань. Оскільки охочих виступити була велика кількість, це суттєво сповільнювало роботу Собору. Під час засідань, на яких присутні понад дві тисячі учасників, без чіткого регламенту, що міг би регулювати виступи, була загроза дискусій без кінця і краю. Зрештою, саме так в було впродовж першого соборного періоду. Варто звернути увагу на те, що тут не йшлося про обмеження свободи вираження особистих поглядів, а лишень про можливість уникнути повторювання соборними отцями аналогічних думок щодо того самого аргументу. Тому було запропоновано, щоб група учасників Собору, що поділяють ті самі погляди, обирали з-поміж себе єдиного представника, який би представляв їхню позицію. Кардинал Монтіні дотримувався тієї думки, що перший соборний період був радше потрібен як вступний експеримент задля загального розуміння ситуації Собору. Натомість хід другого соборного періоду, на його думку, «відбуватиметься набагато швидше, оскільки вже йдеться про те, щоб зосередити весь матеріал у коротші схеми, задля представлення на Соборі лише тих, які можуть мати загальне зацікавлення».
Упродовж першого міжсесійного періоду всі соборові Комісії продовжували свою роботу, корегуючи схеми соборних документів на основі попередньо зібраних рекомендацій та зауважень. Ця робота була призупинена лише після смерті папи Йоана ХХІІІ та відновлена з обранням папи Павла VI. Впродовж літнього періоду новообраний папа зосередився на таких двох напрямках у тому, що стосувалося підготовки до другої сесії Собору: з одного боку він шукав можливості налагодити діалог із єпископами, експертами та представниками різних груп, щоб особисто оцінити прогрес всієї роботи; з іншого боку, хотів визначити обмежену кількість делегатів, які мали б можливість представляти його в залі під час соборних засідань.
У той період найбільш активною була група експертів під проводом кардинала Леркаро, яку ще називали болонською кузнею. Зокрема, ця група запропонувала такі зміни, які згодом стали основою папських рішень. І першим таким рішенням папи Павла VI було створення обмеженої колегії модераторів, які могли б стати сполученням між ним та асамблеєю Собору. Так було призначено чотирьох кардиналів: вірменина Аґаджаньяна, представника римської курії та водночас представника групи меншості на Соборі; Допфнера, Мюнхенського архієпископа; уже згаданого вище Леркаро та Суененса, очільника Брюссельської Церкви. Останні троє були яскравими представниками соборної більшості, яка прагнула більшої відкритості та уваги до реалій із-поза меж римської курії в таких сферах, як літургіка, душпастирство, біблістика та богослов’я. Імена цих чотирьох модераторів чітко показували, в якому напрямку мали б рухатися соборні засідання та як мали би протікати дискусії.
Папа Павло VI зробив ще два інші важливі жести: вирішив запросити на засідання Собору в якості слухачів мирян, щоб вони могли запропонувати якийсь конкретний внесок; а також зарезервував за собою реформу римської курії, уникаючи при цьому можливості, щоб Собор перетворився на своєрідні порахунки між окремими групами. Завдяки цьому другому рішенню папі вдалося заспокоїти серця тих, хто почувався немовби під атакою, бажаючи за будь-яку ціну протистояти змінам та реформам. Насамкінець, папа вирішив створити також Секретаріат для нехристиян, який міг би вивчати, вести діалог та приймати пропозиції з боку інших релігій, щоб у такий спосіб мати можливість дивитися один одному в очі із відновленим милосердям.
Літо 1963 року для усіх Комісій Собору минуло досить швидко, і ось уже настав такий очікуваний день відкриття другого соборного періоду, який було призначено на свято літургійного вшанування архангелів Михаїла, Гавриїла та Рафаїла. Рішення про відкриття другого соборного періоду у вересні 1963 року збігалося із рішенням Папи Йоана ХХІІІ, однак сама дата була перенесена з 8 на 29 вересня, беручи до уваги період вакантності Апостольського престолу. Саме 29 вересня того року, в день відкриття, папа Монтіні виступив із промовою, на яку покладали свої сподівання чимало соборних отців. Ця промова чітко окреслила програму роботи та порядок денний, за яким тепер потрібно було слідувати під час соборних засідань. Початковим наміром папи було підготувати для соборних отців свою першу енцикліку; однак згодом він вирішив підготувати промову до них, під час якої пояснив таке своє рішення: «навіщо — поставили ми собі таке запитання — маємо повідомляти письмово те, що ми б хотіли з такої особливої та щасливої нагоди сказати цьому Вселенському Соборові, маючи змогу висловити це присутнім уголос?»
фінансово.
Щиро дякуємо!
