Чи можна вважати новомучениками тих, хто загинув, захищаючи Україну?

Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?

Над цим питанням розмірковує директор Інституту св. Томи Аквінського о. Петро Балог.

Мученики є і сьогодні, на всіх рівнях. Про тих, хто є мучеником у релігійному сенсі, постійно повідомляють новини: чи то з Африки, чи то з Латинської Америки. А ще зовсім нещодавно — декілька десятиріч тому — таких було щороку тисячі, якщо не десятки тисяч, на просторах СРСР та в країнах соцтабору.

Читайте також:
Окупанти вбили священника на Херсонщині

Натомість у широкому розумінні «мученик» — це кожна невинна жертва, якій незаконно відбирають життя. У цьому сенсі також воїни-захисники, які гинуть у бою, є мучениками. Натомість навряд чи є ними загиблі воїни-агресори: то просто жертви війни, яку вони ведуть і яку розпочав їхній уряд.

Підстави

Щоб мучеництво мало релігійні ознаки, а в християнстві ще й богословські та христологічні, то повинні бути сповнені щонайменше дві умови:

1)вбивство сталося з приводу християнської віри (de fide),
2)вбивця проявив ненависть до цієї віри (in odium fidei).

У минулому були різні дискусії серед богословів: чи не можна би було вважати щось мучеництвом не лише тоді, коли сталася фізична смерть, але також були тортури чи психічний тиск через віру. Тома Аквінський свого часу роздумував, чи можна би поняття мучеництва поширити теж на смерть, якої зазнав хтось, захищаючи res publica («спільну справу», тобто свою державу) від рук ворогів, які мали намір знищити християнську віру (див. IV Sentent. d.49. q.5, a.3, qc. 2 ad II).

Читайте також:
Шрі-Ланка. Через 5 років після теракту вірні просять визнати жертв мучениками

Ширше

Зрештою, поняття «смерть з приводу віри» часто має ширшу інтерпретацію. Наприклад, когось убили, бо він не хотів порушувати заповіді або, бувши християнином, не хотів доносити чи брати участь у корупції. Звісно, це все досить плинне і дискусійне — чи завжди тут застосовний принцип de fide, — тому богословська канонізаційна комісія ретельно розглядає кожен окремий випадок. Дехто пробує поширити поняття de fide також на смерть християнина на захисті соціальної справедливості або з якогось іншого суспільного приводу. Наприклад, коли мама вирішує народити дитину, хоча лікарі радять аборт, бо народження стане смертельним для самої матері. Якщо рішенням матері, крім материнської любові до своєї майбутньої дитини, керують ще християнські мотиви, які випливають із її віри, — чи така ситуація кваліфікується як «мучеництво»? Те само з іншими випадками, коли хтось дає своє життя за іншого як дар, виходячи зі слів Христа: «Ніхто не спроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йн 15,13). Тобто чи відповідним буде  щось, що має в собі «дар і жертву» з власного життя, називати «мучеництвом»?

З іншого боку, в дискусійних випадках (щоправда, не завжди) у вбивці відзначають odium fidei, тобто «ненависть до віри»: часто підставою для вбивства є просто злочинна ненависть або бажання вбити з якихось егоїстичних приводів.

Не всім

Хай там як, мучеництво у християнському сенсі має містити щось таке як віра і любов до Бога — а бажано і до ворогів, які це мучеництво виконують. В ідеалі, як це бачимо на прикладі Христа — і потім багатьох інших мучеників, від диякона Стефана починаючи, — християнське мучеництво містить прощення переслідувачів і молитву за них. Ці критерії дуже важкі й часто по людськи нереальні. Саме тому і говорилося постійно про «покликання до мучеництва», яке Бог дарує не всім, і про «Боже благословення», яке товаришує мученику до самого кінця, щоб його укріпити і немовби вознести понад його людські страхи, ненависть, розпач і біль.

Мучеництво ж у ширшому сенсі — за добро, за правду, за Батьківщину, за принципи, за друзів, за свою сім’ю, за справедливість тощо, — хоч і не містить таких критеріїв, як віра (з одного боку) і ненависть до віри (з іншого), любов до Бога — і пробачення ворогам, але принаймні частково може збігатися з християнським розумінням, як про це вже натякав згаданий Тома Аквінський, аналізуючи смерть захисників своєї країни.

Читайте також:
Лівія: 6 чоловік під загрозою смерті за перехід на християнство

Зрештою, всі ці люди, які несправедливо постраждали і добровільно віддали життя за якісь із вище перелічених принципів, уже є героями. А слушно говориться, що «герої не вмирають». Подібно говорилося і про мучеників, що їхня земна смерть не є кінцем — лише новим початком.

В документах

Вчення Католицької Церкви щодо мучеництва не є систематичним; воно додається лише при нагоді обговорення інших тем. Наприклад, Катехизм Католицької Церкви, виданий 1992 року, лише кілька разів згадує про мучеників, а про саме мучеництво там усього один пункт — коли йдеться про свідчення істини:

«Мучеництво є найвищим свідченням істинності віри; це свідчення аж до смерті. Мученик дає свідчення Христові, який помер і воскрес і з яким він злучений любов’ю. Він дає свідчення істинності віри і християнського вчення. Він приймає смерть через акт внутрішньої сили. ‘Нехай я стану кормом для тварин. Через них бо дано мені буде прийти до Бога’ (св. Ігнатій Антіохійський, Послання до Римлян, 4,1)» (ККЦ, 2473).

Подібно, і Катехизм УГКЦ, виданий 2011 року, згадує про мучеників лише при обговоренні інших тем.

Дещо більше про мучеників і мучеництво можна знайти на сторінках документів Другого Ватиканського Собору (1962-1965). В Декларації про релігійну свободу «Dignitatis humanae», коли є мова про завдання Церкви, читаємо: «…нехай християни, ідучи назустріч тим, хто поза Церквою, в мудрості, ‘у Святому Дусі, у щирій любові, у слові правди’ (2 Кор 6, 6‑7), стараються поширити на них світло життя з усією довірою (пор. Діян 4,29) й апостольською відвагою аж до пролиття власної крові» (DH 14).

У Догматичній конституції про Церкву «Lumen gentium» у розділі про покликання до святості, теж є мова про мучеництво: «Якщо Ісус, Син Божий, явив свою любов, поклавши душу свою за нас, то ніхто не має більшої любові, ніж той, хто віддає своє життя за Нього і за друзів своїх (пор. 1 Йн 3,16; Йн 15,13). До цього найбільшого свідчення любові всім, зокрема гонителям, деяких християн було покликано ще в ранні часи; і християн завжди буде до цього кликано. Отож Церква вважає, що мучеництво є винятковим даром і найвищим доказом любові, бо в ньому учень уподібнюється Вчителеві, який добровільно прийняв смерть задля спасіння світу, аж до пролиття власної крові. Хоч і не багатьом дається це мучеництво, але всі мають бути готовими визнавати Христа перед людьми і серед переслідувань, яких Церкві ніколи не бракувало, йти за Ним услід Хресною дорогою (LG 42).

Читайте також:
«Карітас» Індії звинуватили у прозелітизмі: благодійникам загрожує блокування

Крім цих згадок про мучеництво як таке, ІІ Ватиканський Собор ще кілька разів говорить у різних документах про мучеників. У згадуваній вже Декларації про релігійну свободу є мова про численних мучеників, які пішли слідами Христа протягом усіх століть існування Церкви (див. DH 11); у Декреті про екуменізм і в Конституції про Церкву в сучасному світі говориться про свідчення віри мучеників і що це — до речі, на рівні з добре викладеною доктриною — також є практичним свідченням для атеїстів про серйозність християнського вчення (див. UR 4; GS 21). Врешті, читаємо в документах Собору про літургійний спомин мучеників, особливо під час Євхаристії або в окремі дні, присвячені конкретним святим-мученикам (див. LG 50; SC  04).

Підсумок

Варто пам’ятати, що мучеництво є основою Церкви: в тому сенсі, що завдяки мученицькій смерті Господа на хресті з Його боку витекли кров і вода — які, як каже св. Йоан Золотоустий, стали народженням Церкви, бо символізують два найважливіші таїнства: Хрещення і Євхаристію (див. Йоан Золотоустий, Хрестильні катехизи, ІІІ, 13‑19). Хрест, знаряддя смерті, є символом християнства. Але тільки тому, що, крім знаряддя смерті, він став завдяки Христу знаряддям спасіння і перемоги над гріхом і смертю. Після хреста настає Воскресіння. Подібно, у кожному мучеництві, крім болю і страждань, крім жертви і смерті, є також надія, що зродилася з віри мученика і його безмежної любові до Бога.