«Суто по-людськи кожен може засумніватися в своїх силах; але є Божа благодать, яка доповнює всякі наші немочі, і я на неї уповаю», — каже владика-номінант Теодор Мацапула, якого цими днями Папа Франциск призначив новим очільником Мукачівської греко-католицької єпархії.
В інтерв’ю для Vatican News він розповів про моменти, важливі для його формування, про те, які сфери життя єпархії хотів би насамперед розвивати і як хоче будувати свої стосунки з місцевими священиками.
— Владико, якими були перші думки, коли Ви дізналися про своє єпископське призначення?
— Не можу сказати, що це було повністю несподівано. Вже ходили чутки і були певні підказки, натяки про те, що «для тебе готується якесь більше служіння». Я завжди віджартовувався, бо майже всім монахам чи неодруженим священникам жартома кажуть: «Ти колись будеш єпископом». Але коли я отримав повідомлення від нунція про те, що він хоче зі мною розмовляти, то зрозумів, про що йдеться.
Коли я приїхав до Києва в нунціатуру, мали дуже довгу, майже тригодинну розмову. Звісно, було хвилювання, тому що це дуже велика відповідальність і дуже велика паства, яка очікує на свого пастиря, і тому суто по‑людськи кожен може засумніватися в своїх силах. Але є Божа благодать, яка доповнює всякі наші немочі, і я на неї уповаю. Нунцій дав мені три дні на роздуми — точніше, я попросив ці три дні; і я їх використав, відвідавши три дуже дорогі для мене храми. Перший — це наш Крилоський храм, де я молився біля Галицької ікони і просив Господа Бога, щоб дав мені розпізнання. Другий храм я відвідав у селі Ямниці, де 1984 року мене охрестив один підпільний священик. І третій храм —на Ясній Горі в Гошеві, там, де я відчув покликання до монашого стану. Після цієї духовної підготовки упродовж трьох днів я сказав Господу Богу «Так».
Звісно, я хотів би відповісти так само, як Марія: дуже швидко, з готовністю, — але напевно мені ще до цього дуже далеко; тому я попросив трошки більше часу. І, мабуть, у мене було більше запитань, аніж у Марії. У Пречистої Діви було тільки одне запитання: «Як це станеться?» А в мене тих питань було дуже багато.
— Церква Вас покликала бути єпископом у важкий для України час — у час повномасштабної війни. Який зміст Ви відчитуєте в цьому і які найбільші виклики бачите в цьому контексті перед усіма єпископами?
— Про Закарпаття дуже часто кажуть, що ми як у Бога за пазухою, бо сюди не летять ракети. Звісно, ми трохи безпечніше почуваємося, бо ми обгорнуті кордонами європейських країн, які входять до НАТО. Але, тим не менше, як і увесь організм України, ми дуже глибоко відчуваємо рани війни. Зокрема, специфіка Закарпаття полягає в тому те, що ми приймали дуже багато біженців і переселенців. Пригадую перші дні війни, коли ми мусили приймати дуже багатьох людей, які втікали зі зруйнованих домівок, втрачали все своє майно… Ця проблема продовжує існувати, і ми надалі покликані вирішувати ці всі гуманітарні проблеми. Якщо порівнювати з іншими єпископами — я вважаю, що в кожного єпископа, мабуть, є своя специфіка того, як лікувати ці рани війни. Але це спільний біль, і кожен, мірою того, до чого Господь Бог його кличе, старається все виконувати. Ми стараємося не тільки допомагати тим людям, які є у нас на Закарпатті; дуже багато наших священиків мають різні ініціативи, щоби допомагати людям на Сході, а також нашим воїнам.
— Чи проводяться у Вас якісь заходи, спрямовані на те, щоб допомогти священникам надавати підтримку людям, які переживають різні важкі випробування?
— Час від часу в нас проводяться курси для капеланів. Закарпаття для цього є дуже придатним регіоном, спокійним, із гарною природою, і тому для капеланів це місце дуже приємне і допомагає їм зростати в тому, до чого Господь Бог їх покликав. Також ми часто ми організовуємо курси з психологами, які допомагають священникам краще допомагати людям, які борються зі стресом, особливо з посттравматичним синдромом. Є багато інших ініціатив. Зокрема, я зараз згадую моїх співбратів-священників, які навчилися робити в тетрапаках їжу для воїнів: і голубці, і бульйон, і плов, й інші страви. Воїну дуже легко і зручно взяти з собою цей продукт, коли він в окопі чи на передовій, і насититися смачним обідом. Треба також згадати про типову страву Закарпаття — бограч. Наші священники дуже велику партію цієї закарпатської страви щотижня відправляють на передову для хлопців.
— Владико, Ви належите до місійного Згромадження Воплоченого Слова. Як цей досвід впливатиме на Ваше єпископське служіння?
— Насамперед, специфіка нашого Згромадження — це євангелізація культури, тобто нести Ісуса Христа в те середовище, де є людина. Для Закарпаття, як для мультикультурного регіону, ця специфіка дуже актуальна. Мені особисто цей досвід може стати у пригоді в тому сенсі, що я відвідував дуже багатьох наших місіонерів в різних країнах: у Латинській Америці, зокрема в Аргентині, в Іспанії, Італії, Франції. Я бачив багатьох священників-монахів, сестер, які задіяні в різну харитативну роботу, а також здійснюють місійну діяльність там, де Слово Боже ще зовсім не проповідувалося. Наприклад, маю дуже гарне спілкування зі співбратами, які також працюють у країнах, де триває війна, зокрема в Газі, а також у Сирії. Тобто спілкуватися з ними, розмовляти про те, як вони переживають війну, — цей досвід став дуже корисним, коли у нас почалася повномасштабна війна.
— Владико, як Ви вже згадали, Ви народилися в Крилосі, в давньому Галичі, на Прикарпатті. Але вже 12 років Ви служите в Мукачівській греко-католицькій єпархії, отож мали змогу добре з нею ознайомитися. Якою, на Вашу думку, є її харизма в лоні Христової Церкви і які сфери її життя Ви б хотіли насамперед розвивати?
— Коли об’явили, що я буду єпископом, — першими, хто мене привітав, були діти з нашої католицької школи ТеоБенд [що діє при Ужгородському греко-католицькому катедральному соборі. — Прим. авт.]. Це недавно заснована школа, вона дуже активно і гарно розвивається. Як на мене, цьому потрібно надати пріоритет, бо зараз ми як ніколи потребуємо гарної, освіченої молоді, багатьох людей, які вміють жити християнськими цінностями. Тому, вважаю, це буде моїм пріоритетом: щоб діло, яке розпочав мій попередник владика Ніл Лущак, ми могли продовжувати.
Також думаю про наше духовенство. Воно різноманітне: ми маємо як священників, що пережили підпілля, так і дуже молодих, яких ми жартома називаємо «поколінням гаджетів». Середній вік наших священників — 36 років, і якщо брати в процентному співвідношенні з іншими країнами, то це дуже хороший показник. Тобто маємо дуже молоде духовенство, а отже, це велика сила.
І ще одною особливістю нашої єпархії є те, що вона має унікальні особливості літургійного співу: всі, хто вперше приїжджає на Закарпаття і чує цей спів, захоплюються цією традицією. Маємо румунські громади, угорські, представників словацького народу, адже ми межуємо з такими країнами, як Румунія, Угорщина, Словаччина, Польща.
Ну і варто згадати про монашество. Блаженної пам’яті владика Мілан Шашік, один із моїх попередників, докладав великих зусиль, щоби привести до нашої єпархії різні чини і згромадження. Тому на Закарпатті маємо 28 монаших домів різних згромаджень. Не кожна єпархія може цим втішатися, — а ми маємо дуже різні харизми. Маємо традиційні чини, такі як отці-василіяни, сестри-василіянки, сестри-служебниці Непорочної Діви Марії та інші; а також і нові згромадження, такі як, наприклад, Сестри Марії Вранішньої Зорі. Порівняно недавно до нас приїхали отці-капуцини східної гілки, францисканці східної гілки. Я думаю, що ці складові — дуже велике багатство, великий подарунок від Бога. Ми маємо чим втішатися і маємо що розвивати.
— Владико, хто з Вашого минулого відіграв найбільшу роль у розвитку тих здібностей, які, на Вашу думку, знадобляться вам у єпископському служінні?
— Певно, як і для кожного, це сім’я. Мої батьки були вчителями, прищепили мені любов до слова. Вони були філологами — я теж свого часу планував бути філологом, але Господь Бог покликав мене на інший шлях. Також бабуся, яка навчила мене молитися, ходити до церкви, завжди мене брала з собою на всі богослужіння. Тобто це люди, пов’язані з моїм дитинством.
Якщо вже взяти період священства, то очевидно, що багато членів чернечої родини Воплоченого Слова, які мене формували і підказували, радили, виправляли, коли було потрібно, — зіграли надзвичайно важливу роль в моєму формуванні. Не можу не згадати ще раз владику Мілана Шашіка, біля якого я працював кілька років як синкел у справах монашества і який, можна сказати, навчив мене особисто любити деталі: він завжди був дуже уважним до кожної особи, завжди був дуже акуратний в усьому; і окрім того, що був глибоко духовною особистістю, він ще був дуже добрим практиком, практичним в усьому. Цю рису я від нього хотів би перейняти, наскільки мені вдасться.
— І останнє, про що я би хотіла Вас запитати: яке слово чи вислів міг би описати те, як Ви хочете будувати стосунки між Вами як єпископом і священниками?
— Я дуже тішуся, що маю в єпархії дуже добрих священників, із якими впродовж цих дванадцяти років плекав стосунки співпраці — зокрема з тими, що були до мене, до моєї парафії найближче, але також і за межами мого деканату. Яким словом чи висловом я би міг описати? Думаю, що я би обрав слово «єдність у розмаїтті». Тому що ми всі дуже різні: ми різного походження, різної культурної особливості нашого регіону, різного віку: одні з підпілля, інші дуже молоді, — це наше багатство, і треба зробити все, щоб оце все багатство об’єднати у спільні зусилля, до тієї мети, яку має кожен священник: привести людей до Ісуса Христа.
фінансово.
Щиро дякуємо!
