Деякі тези про духовні, світоглядні та історичні засади сучасної доктрини «руского міра».
Замість епіграфа:
«Идите смело исполнять свой воинский долг и помните, что если вы жизнь свою положите за родину, за други своя, как говорит Священное Писание, то вы будете вместе с Богом в Его царстве, в Его славе, в Его вечной жизни»,
— патріарх рпц кіріл.
Сучасна доктрина «руского міра» станом на сьогодні є основою державної політики російської федерації як усередині країни, так і в геополітичному просторі. Вона поєднує духовний, світоглядний і суспільний виміри та покликана стати провідним стрижнем для побудови новітньої «идентичности многонационального русского народа» (поняття, яке є історичним правонаступником категорії «многонационального советского народа»). Доктрина ґрунтується на поєднанні таких концептуальних, часто відверто маргінальних конструкцій як «русская ойкумена в глобальном пространстве», «москва — третий Рим», «россия — катехон, удерживающий явление антихриста в мире», «мессианская роль русского народа в новейшей истории», «имперская эсхатология», «Украина — старые земли единого славянского этноса», «россия — мировой остров и осевой ареал Гартленд», «россия — созидатель эры мирового процветания Pax Moscovita» тощо. У цій доктрині часто поєднуються елементи ідеологій, на перший погляд несумісних — як, наприклад, панславізму та євроазійства чи комунізму й монархізму. Одна, є і певні стрижневі концепції, як то суспільна парадигма «православие-самодержавие-народность», сформульована міністром освіти графом Сергієм Уваровим за часів царя Миколи І (а насправді запозичена у німецького історика Гайнріха Людена). У 2009 році, буквально через кілька місяців після своєї патріаршої інтронізації, кіріл гундяєв проголосив цю ж парадигму в дещо оновленій редакції: «православна віра, російська мова та культура, спільна історична пам’ять і спільні погляди на суспільний розвиток».
Вся ця гримуча суміш доповнюється фейковою історіографією. Вона, з одного боку, покликана забезпечити остаточне переварювання і трансформацію в «рускіх» тих залишків десятків фіно-угорських, тюркських, монгольських, кавказьких народів, що населяють територію сучасної російської федерації, а з іншого боку — обґрунтувати право на агресію та експансію щодо інших народів, які, як стверджується, є історичним анклавом «русской цивилизации», передусім щодо України.
Починаючи зі стовідсотково сфальсифікованої «истории государства россиійского» ніколая карамзіна (12 томів, 1816-1829 рр.) і до сьогодні, історія в росії (совєтскому союзі) є не наукою, а засобом забезпечення відповідних системотворчих суспільних процесів. Тому абсолютно невипадково, що фактично першим указом, який 8.05.2024 р. видав «президент» владімір путін після його чергової інавгурації, став указ «Об утверждении основ государственной политики российской федерации в области исторического просвещения». Невипадково один із провідних ідеологів «руского міра» в його сучасній реінкарнації, лідер Євразійського руху, головний редактор порталу «Катехон» алєксандр дугін про цей указ сказав: «Россия до этого указа это одно, а вот после этого указа это совсем другое. То, что этот указ сделан в самом начале следуещего срока президента, говорит о многом. Под сенью этого указа, под сенью суверенитета русского народа-богоносца и государства-строителя и пройдет следующий период правления нашего президента».
Ще однією невід’ємною складовою доктрини «руского міра» є твердження, що сьогоднішня рф залишилася чи не останнім бастіоном традиційних сімейних цінностей на всій Земній кулі, а особливо на тлі моральної деградації «колективного Заходу». І це не зважаючи на очевидні факти, які переконливо свідчать, що рівень абортів, розлучень, сексуальних збочень, алкоголізму, наркоманії тощо в сучасній росії є одним із найвищих у світі. Однак, насамперед у розрахунку на прохристиянські консервативні суспільні сили в країнах колективного Заходу та глобального Півдня, кремлівський режим веде постійну і системну роботу відповідного спрямування в міжнародному медійному, політичному і релігійному просторі. Цим формується потрібне кремлю сприйняття сучасної росії через відверту пропаганду, багатоходові ІПСО та публічну діяльність «агентів впливу». Яскравим прикладом такої активності є, наприклад, резонансне інтерв’ю американського журналіста Такера Карлсона, взяте в путіна у лютому 2024 року. Така активність часто приносить свої плоди у формі протидії з боку згаданих вище суспільних сил, які противляться наданню необхідно фінансової та збройної підтримки Україні урядами країн та міжнародними організаціями.
Для більш цілісного уявлення про дух і букву сучасної доктрини «руского міра» та її застосування щодо України, процитуємо низку висловлювань уже згадуваного вище алєксандра дугіна:
«Первая язва мор, вторая война. Мы стали не просто свидетелями, но активными участниками Апокалипсиса. От того, кто контролирует Украину, зависит не только судьба Heartalnd’а, но и судьба Духа. Либо эта область мира будет под омофором Христа и Его Пречистой Матери. Либо останется под властью сатаны, который безмерно укрепит свое могущество над тем, что на самом деле является колыбелью нашей русской государственности, Церкви и культуры, нашего народа…
Борьба за Донбасс, за Одессу, за Киев и даже Львов — это часть великой эсхатологической битвы. Кое-кто подозревал, что так оно и выйдет, но мы до конца сами не верили, полагая, что случится сие когда-то потом… Реальность опережает грезы — в том числе имперские эсхатологические грезы. Эра материализма, экономики, техники, рационального анализа завершена. В наш мир возвращаются Идеи. И главная схватка отныне снова развертывается между ними. Между Русской Идеей, Катехоном, Правовславной Цивилизацией и наступающим на нас миром западного Антихриста. Украина нужна не нам, русским. Она нужна Христу. И поэтому мы там и находимся. И поэтому мы оттуда никуда не уйдем…
Я думаю, что самое время (…) отозвать признание за Украиной статуса государства. Это наши Старые Земли, беззаконно захваченные группой нелегалов-террористов. Таким образом в глазах Москвы Украина превращается в прямой аналог запрещенных ИГИЛ или аль-Каиды. Отношение Запада с любыми террористическими группировками — на их совести. Но нас это больше волновать не должно. Кстати, переговоры ведутся и с террористами, когда, например, они захватывают заложников. И сейчас террористы взяли в заложники практически все население Старых Земель. Ситуация технически непростая, но юридически отказ от признания украинской государственности юридически и политически все упростил бы. Наши войска находятся на своей территории на всем пространстве Старых Земель. Террористов же следует отловить и уничтожить. Важно, чтобы такая сущность как ‘Украина’, просто перестала бы для нас существовать. Вначале де юре, затем де факто. Но все начинается с сознания… Вчера некоторые удивились, почему Святейший Патриарх присутствовал на заседании коллегии Минобороны. Потому что это — наш крестовый поход. Потому что русская армия отвоёвывает Святую Русь и наши православные святыни. Потому что Киев — это наше русское сердце…»
Документом, який може вважатися офіційним і взірцевим викладом основних ідей сучасної доктрини «руского міра», є так званий «Наказ ХХV всемирного русского народного собора ‘настоящее и будущее русского мира’», затверджений 27.03.2024 р. в ході соборного з’їзду, що відбувся у залі церковних соборів Храму Христа Спасителя під головуванням глави ВРНС патріарха кіріла (гундяєва). Призначення цього документу визначається в його преамбулі так:
«Настоящий документ, обобщая наиболее значимые предложения, выдвинутые в рамках работы экспертных площадок и в ходе Пленарного заседания, является программным документом XXV Всемирного Русского Народного Собора, а также наказом, адресованным органам законодательной и исполнительной власти России».
«Наказ» містить такі розділи: спеціальна воєнна операція, рускій мір, зовнішня політика, сімейна і демографічна політика, міграційна політика, освіта і виховання, просторовий і містобудівний розвиток, економічний розвиток.
Основні тези зазначеного «наказу» виглядають так:
-Россия должна регулировать баланс стратегических интересов и выступать оплотом безопасности и справедливого миропорядка в новом многополярном мире.
-Границы Русского мира как духовного и культурно-цивилизационного феномена существенно шире государственных границ как нынешней Российской Федерации, так и большой исторический России.
-Наряду с рассеянными по всему миру представителями русской ойкумены, Русский мир включает в себя всех, для кого русская традиция, святыни русской цивилизации и великая русская культура являются высшей ценностью и смыслом жизни.
-Помимо соотечественников, наша страна может стать убежищем для миллионов иностранцев, отстаивающих традиционные ценности, лояльных России и готовых к языковой и культурной интеграции в нашей стране (…) Россия должна стать государством-убежищем для всех соотечественников мира (…).
-Русский народ состоит из великороссов, малороссов и белорусов, являющихся ветвями (субэтносами) одного народа, а понятие «русский» охватывает всех восточных славян — потомков исторической Руси.
-Специальная военная операция является новым этапом национально-освободительной борьбы русского народа против преступного киевского режима и стоящего за ним коллективного Запада, ведущейся на землях Юго-Западной Руси с 2014 года.
-С духовно-нравственной точки зрения специальная военная операция является Священной войной, в которой Россия и её народ, защищая единое духовное пространство Святой Руси, выполняют миссию «Удерживающего», защищающего мир от натиска глобализма и победы впавшего в сатанизм Запада.
-После завершения СВО вся территория современной Украины должна войти в зону исключительного влияния России. Возможность существования на данной территории русофобского, враждебного России и её народу политического режима, а равно политического режима, управляемого из враждебного России внешнего центра, должна быть полностью исключена.
-Усвоение мировоззренческих идей и духовно-нравственных ценностей русской цивилизации является важнейшим аспектом в национализации современных российских элит, а также в воспитании будущих поколений граждан России.
-Отечественные образовательные программы, а также программы воспитания должны быть очищены от чуждых российскому народу и разрушительных для российского общества деструктивных идеологических концепций и установок, прежде всего, западных.
На цей момент на зміст «наказу» відреагувала лише Православна Церква України своїм соборним листом від 11.05.2024 р., в якому, зокрема, зазначено:
«На підставі аналізу наказу так званого ‘собору’ та інших джерел, зокрема численних публічних виступів Кирила Гундяєва, ‘русскій мір’ можна визначити як світоглядний нацизм. За логікою ‘наказу’, Україна не може бути самостійною державою, українців та білорусів не існує (вони — частини російського народу), а Росія є ‘духовною цивілізацією’, що веде боротьбу зі ‘світовим злом Заходу’. Попри сильний акцент на вкоріненні Росії у традиціях православ’я, текст ‘наказу’ не містить жодних згадок про Бога і Христа, Богородицю, Церкву, святих тощо. Замість цих засадничих категорій християнської віри документ апелює до абстрактних ‘духовно-моральної точки зору’, ‘традиційних цінностей’ і таких світських ідеологем, як ‘російська цивілізаційна ідентичність’, ‘колективний Захід’, ‘єдиний російський простір’, ‘триєдність російського народу’ та ‘боротьба із глобалізмом і колективним Заходом’ тощо.
Маючи відверто антихристиянський характер, пропагуючи ксенофобію та насильство заради чергового соціального експерименту, документ водночас заявляє про особливу месіанську роль російської держави, російського народу і ‘русского міра’ як ‘утримувача’ («катехона»), який нібито творить ‘особливу цивілізацію’ та ‘російську цивілізаційну ідентичність’, на противагу ‘впалому у сатанізм Заходу’. Сьогодні ‘русскій мір’ — це фактично євразійська політична ідеологія неоімперської агресії та війни із використанням окремих елементів християнського соціального вчення.
Ідеологія ‘русского міра’ має виразний єретичний характер. Відхід московського православ’я від християнського вчення чітко проявлений у пропагуванні культу насильства й виправданні (‘прощення гріхів’) насильників, використанні Церкви як засобу досягнення світським керівництвом Росії своєї політичної мети (локальної — захоплення України, глобальної — знищення ‘колективного ворога’, тобто євроатлантичної цивілізації), нагнітанні апокаліптичних настроїв серед вірян, у готовності до знищення світу (ядерний шантаж) заради досягнення уявної перемоги тощо. У такий спосіб відбувається підміна віронавчальних істин християнства та вчення Церкви на історичні й політичні міфи з метою політичної сакралізації державної влади кремлівського режиму та його неоімперської геополітики.
Науковці та богослови констатують, що нинішня версія ідеології ‘русского міра’ вже перейшла навіть межі етнофілетичної єресі та стрімко віддаляється від християнського віровчення. За своїм змістом ця система тяжіє до дуалістичних релігій — зороастризму, маніхейства чи навколохристиянських гностичних рухів, де провідну роль відіграє те саме ‘єдине зле начало’ в його вічній боротьбі з добром.
Створення Московською патріархією нового ‘богослів’я війни’ (‘священної війни’) дедалі більше уподібнюється до створення нової ‘громадянської релігії’ з культом ‘Московської/ Російської держави’ та ‘святої (триєдиної) Русі’, де християнські цінності свідомо відсуваються на другий план заради досягнення агресивних завдань політичного керівництва Російської Федерації.
Ця нова громадянська (політична) релігія використовує православний контекст як одну зі сфер поширення задля легітимації власного панування.
Зважаючи на це, ‘русский мір’ несе загрозу не лише всьому християнському світу, але й людству загалом».
Окремо слід зупинитися на тому, що насправді являє собою так званий «ХХV всемирный русский народный собор»,
який відбувся 27-28.11.2023 р і за результатами роботи якого, власне, і з’явився згаданий вище «наказ».
ВРНС утворений у травні 1993 року за ініціативою нинішнього патріарха рпц кіріла. Згідно зі статутом ВРНС, його головою за посадою є патріарх рпц. До складу ВРНС традиційно входять високопоставлені представники всіх гілок російської влади, православні ієрархи, провідні громадські діячі, діячі культури і науки, делегати «рускіх общін» з ближнього і дальнього зарубіжжя.
ВРНС заявляє, що вся територія «історичної Росії» повинна бути зоною виняткового геополітичної присутності росії без впливу будь-яких третіх країн; що росія повинна підтримувати проросійські політичні сили в інших державах; що росія повинна силою утримувати ці держави від їх переорієнтації на західний світ та від вступу до НАТО і ЄС; що росія повинна підтримувати в цих країнах «право на самовизначення» росіян; що росіяни в них повинні відчувати свою причетність до росії; що росія повинна прагнути «відновити єдину державу»; що православ’я має бути «державною ідеєю» тощо.
Останні роки так звані «собори» у форматі ВРНС по суті своїй стали такими собі гібридними майданчиками для декларування доктринальних ідей, які насправді формуються відповідними спецслужбами та ідеологічними установами і є елементами офіційної внутрішньої та зовнішньої державної політики, але при цьому маскуються під певний духовно-суспільний консенсус провідних російських еліт — владних, релігійних, бізнесових, наукових, творчих тощо. Загальну логіку того, що транслювалось у суспільну свідомість на останньому, ХХV соборі, цілком передають виступи таких доповідачів, як уже цитований вище алєксандр дугін та олігарх-меценат «руского міра» і засновник каналу «Царьград» константін малофєєв.
Малофєєв: «Чтобы победить, мы должны избавиться от негативной коннотации в слове Империя. Мы должны быть Империей. Юридически мы стали Империей при Петре I, фактически — раньше, в 16 веке. Каждый раз мы выигрывали, когда были Империей: 1812-м, 1945-м (когда Иосиф Сталин вернул часть имперских идеалов). Сегодня, помимо всего прочего, наша задача на ментальном фронте научиться отделять “себя от них” — от трёх десятилетий следования лекалам Вашингтонского обкома, страны с узаконенной коррупцией. Только вернувшись к себе, к своей идентичности, мы сможем победить. Мы — наследники и советской справедливости, и Российской Империи, и ордынского пространства, и Крещения Руси, и славянской основы. 500 лет назад мы стали мощной многонациональной Империей, к которой с радостью присоединялись другие народы; с начала специальной военной операции (СВО) мы вновь становимся ей. Наступает время нового большого Имперского стиля».
Дугін: «Украинский кризис возник на фоне происходящих в этой стране печальных процессов. Всё дело в том, что люди, проживающие на Украине, заражены грехом украинства, из-за чего встали на ошибочный путь поиска новой идентичности. Однако такой подход привёл к плачевным для страны последствиям (…)
Россия должна предпринять определённые меры, направленные на нейтрализацию так называемого украинства, наставив жителей Украины на истинный путь. Именно такой подход позволит эффективно решить украинский кризис (…)
Украинцы — те, кто живёт на территории Украины, и многие из них заражены грехом украинства. Украинство — это чистое предательство православия, восточного славянства, Империи, самих себя. Украинство должно быть уничтожено. Но не украинцы! России необходимо выработать определённую тактику, чтобы спасти украинцев от грехопадения. Для этого необходимо вернуть Украину к общей с Россией идентичности. Следует напомнить украинцам, что они являются неотъемлемой частью Русского мира, указать, что они заблуждаются в своих попытках оторваться от России. Только такой подход позволит решить этот внешнеполитический кризис».
Історичні передумови виникнення сучасної доктрини «руского міра»
Кінець 1980-х — початок 1990-х: формується середовище руско-православних імперських націоналістів (Петро Щедровицький, Юхим Островський, Гліб Павловський, Валерій Тишков та інші). Вони розвивають маргінальне на той час вчення про історичну обраність та новітню місійність «руского народа»
1993 рік: під егідою рпц утворюється так званий «всесвітній рускій народний собор», який стає основним середовищем для опрацювання і просування новітньої доктрини «руского міра» в російському суспільстві
1994 рік: митрополит Санкт-Петербурзький і Ладозький рпц Іоанн (Сничов) публікує книжку під назвою «Самодержавие духа»: тут вперше у новітній російській історії православна російська держава / російський цар-помазаник оголошуються «утримуючим» (катехоном).
1997 рік: Дугін вводить у лексикон рускомірської спільноти такі поняття, як «третій Рим», «свята Русь», «геополітичний ковчег».
2005 рік: у середовищі крайніх імперських націоналістів з’являється «руская доктріна», за якою «катехоном» нарікають будь-яку російську державу, також і суто світську чи навіть відверто атеїстичну, зразка радянського союзу. Попри це, у 2006 році рецензенти московської духовної академії оцінили її як таку, що «не суперечить духу та вченню православ’я». Її остаточну редакцію презентував тодішній митрополит, а нинішній патріарх кіріл гундяєв. А у 2007 році «русскую доктрину» ухвалив як основу всесвітній російський собор під егідою рпц.
2005 рік: тодішній керівник адміністрації путіна Владислав Сурков вперше вживає термін «рускій мір» в офіційному кремлівському лексиконі. Це стало першим публічним сигналом про обрання доктрини «руского міра» як ідеологічної основи для побудови внутрішньої та зовнішньої політики на державному рівні замість «західних лекал» єльцинського періоду.
2006 рік: путін уперше вживає термін «рускій мір» у зверненні до учасників жовтневого «всесвітнього конгресу співвітчизників».
2008 рік: утворюється федеральне агентство «россотрудничество» (у справах СНД, співвітчизників, які проживають за кордоном, і з міжнародної гуманітарної співпраці): зараз представлене 96 представництвами у 81 країні.
2011 рік: урядовим рішенням затверджено федеральну програму «Російська мова» на 2011-2015 рр. (постанова уряду рф від 20.06.2011 № 492), якою безпосередньо з федерального бюджету передбачається фінансування для підтримки життєдіяльності закордонних осередків, що опікуються просуванням російської мови, а по суті елементів «руского міра» у відповідних країнах.
2012 рік: у вересні утворюється Ізборський клуб, який стає закритим майданчиком для формування сучасної доктрини «руского міра» та вироблення дорожніх карт із просування її у різних сферах суспільного життя, як у самій росії, так і в міжнародному релігійному, інформаційному та культурному просторах. Офіційно клуб визначається як консервативно-націоналістична суспільна організація і спільнота експертів, що спеціалізуються на вивчення зовнішньої та внутрішньої політики росії. До складу клубу, наприклад, увійшли володимир бортко, сергій глазьєв, олександр дугін, михайло леонтьєв, іван охлобистін, архімандрит тихон шевкунов (духівник путіна), максим шапошніков, захар прілєпін та низка інших діячів квазіправославного націоналістичного штибу. Саме цьому співтовариству належить концепція росії як «цивілізаційного полюсу на противагу двом іншим полюсам: Заходові й Китаю».
27.03.2024: затверджено Наказ XXV «всесвітнього руского народного собору» під назвою «настоящее и будущее русского мира» (сам собор відбувся 27-28.11.2023).
10 одіозних конструкцій доктрини «руского міра»
1)«великая русская идентичность»:
Правда полягає в тому, що вся так звана «великая цивилизационная идентичность руского народа» є найбільшою історичною містифікацією останнього тисячоліття, а самі «русские» практично з нуля творилися аж у XIX столітті. Ось деякі факти, що свідчать про правдивість висловлених вище тверджень.
Герб россійської імперії, а нині — російської федерації, запозичений у Східної Римської імперії (Ромеї, Візантії). Гімн «боже, царя храні» є плагіатом гімну Британської імперії «God save the king». Російський «триколор» є калькою голландського прапора, у якому змінено порядок кольорових смуг. Фейковими є не лише державні символи московії, але й символи їхньої «народності»: самовар має китайське походження, водка — польське, лапті — норвезьке, гармонь — німецьке, «матрьошка» — японське, балалайка (дещо перероблена домбра) — тюркське тощо. Фальсифікованим є також історичний епос, який нібито пов’язує московію з її києво-руськими коренями: наприклад, відомі «три билинні рускі богатирі», зображені на відомій картині Васнєцова, насправді мають конкретних історичних прототипів відверто «нерусского» походження: Ілька Муровця (народжений на Чернігівщині), воєводу Добриню (народжений в Києві) та Олешка Поповича (народжений на Полтавщині).
Треба зазначити, що сучасна російська «історіографія» є стовідсотковим фальсифікатом. Її основи почали системно закладати ще у XVIII столітті, зокрема, такі сумнозвісні псевдоісторики, як васілій татіщев (відомий тотальною фальсифікацією староруських літописів) та граф шувалов (за дорученням катерини ІІ сфабрикував історичну основу для володіння московитськими правителями східно-слов’янських земель, які входили до складу Великого Князівства Литовського, а згодом — Речі Посполитої). Однак по‑справжньому системною і комплексною робота з генерування «нової» історії розпочалася з початком творення глобального «великорусского проекта», який ініціювали вже на початку XIX століття «імператор» олександр І та його соратник князь голіцин. Саме в цей період, 1806‑го року, микола карамзін (має татарське походження) розпочинає роботу над «историей государства российского», 12 томів якої публікуються з 1816 по 1829 роки.
Сам «русский язык» був штучно утворений у XIX столітті. До того моменту аристократи розмовляли виключно німецькою, а згодом — французькою мовою, а простолюд послуговувався автентичними мовами своїх народів. Перші спроби творити «великоруську слов’янську граматику» були здійснені ще у XVIII столітті; але цілеспрямовано «русский язык» почав компілюватися переважно на основі русинської (української) мови у поєднанні з окремими елементами деяких слов’янських, тюркської та інших мов, саме у першій половині XVIII століття. Результати цієї роботи були матеріалізовані у 1863‑му році в «толковом словаре живого великорусского язьыка» під редакцією Володимира Даля (має німецько-данське походження, зростав в українському Миколаєві, на першому етапі своєї творчості використовував псевдонім «козак луганський»). Цього ж року вийшов сумнозвісний «таємний валуєвський указ», яком було фактично заборонено застосовувати автентичну українську мову в публічних сферах.
У 1811 році для формування «русскоязычного» елітного середовища, яке би стало носієм і було спроможним творити мовою, що штучно генерувалася в цей період, засновується так званий «императорский царскосельский лицей». На його відкритті був особисто присутній олександр І, а випускниками ліцею в подальшому стали поет олександр пушкін, дипломат олександр горчаков, суддя іван пущін, політик сергій сазонов та десятки інших «русских» діячів. При цьому серед тих, хто протягом наступних десятиліть із нуля та без жодної історичної тяглості творив «великую русскую культуру», фактично не було автентичних московитів: пушкін мав ефіопське походження, лєрмонтов — шотландське, гоголь, достоєвський, чехов — українське походження, салтиков-щедрін — татарське, герцен — німецьке, і т.д. Аналогічна тенденція яскраво виражена також у музиці, образотворчому мистецтві й театрі.
Повна гегемонія іноземців (насамперед німців, французів та голландців) або представників підкорених московитами народів спостерігається і в таких сферах часів «новой россии», як наука, військова справа, державне управління та церковне життя. Наприклад, той же дмітрій мєндєлєєв походив із території Сибірського ханства — тюркської держави, однієї з правонаступниць Золотої Орди, завойованої московитами наприкінці XVI століття (до речі, відомий науковець і діяч міхаіл ломоносов також не походив з етносу автентичних московитів, а належав до слов’янської народності поморів).
Потрібно визнати, що у становленні проєкту «российской империи» особливу роль — на жаль — відіграли саме українці. Так, випускник Києво-Могилянської академії феофан прокопович (справжнє ім’я — єлеазар церейський), ставши ключовим соратником царя петра, обґрунтував трансформацію московського царства (колишнього улусу Золотої Орди) в імперію європейського зразка. То Прокопович запропонував перейменувати це державне утворення в «росію», розробив концептуальні засади для модернізації суспільної системи «русского самодержавия». Уродженець Львівщини стефан яворський став першим головою священного синоду «російської православної церкви» після ліквідації петром І інституту патріархії, і по суті заклав основу для функціонування цього церковного утворення на багато століть уперед. Кирило розумовський, останній гетьман України, уродженець Київщини й нащадок відомого козацького роду Розумів, очолив і по суті побудував «імператорську академію наук» після усунення німецької професури від керівництва, залучивши до діяльності академії значну когорту києво-могилянців.
Із плином віків така ситуація в історії московії по суті не змінювалася, і за великим рахунком — залишається такою досі. Єдине, що досконало вдавалося творити потомкам андрофагів, то це знаряддя тортур, нищення та сіяння хаосу. Наприклад, так звана радянська «індустріалізація» 1930‑х років є прямим результатом залучення 200 тисяч американських і британських інженерів. При цьому чорнову робочу силу забезпечили мільйони в’язнів ГУЛАГу, а тверду валюту — зерно, вилучене в українських селян ціною геноциду, відомого під назвою Голодомор.
2)«триединый русский народ»:
Це один із найпоширеніших міфів, який особливим чином влада плекала в часи російської та радянської імперій і який продовжує процвітання в умовах сучасної рф. Однак українців-русинів та білорусів-литвинів пов’язує з рускіми-московитами лише історія воєн, нищення та колонізації. Так було і так залишається донині з часів Геродота, який ще у IV столітті до Різдва Христового вперше згадував про племена андрофагів (у перекладі з грецької — людожерів), які і є прямими пращурами московитів.
Слід враховувати той факт, що у старі часи цивілізаційні анклави формувалися передусім навколо водних артерій, що були основними транспортними шляхами в межах регіонів чи й цілих континентів. Відповідно, саме ті народи, які проживали в басейні одних і тих самих водних шляхів, постійно взаємодіяли між собою та інтегрувались у споріднені етнічні конгломерації. Саме так балтські народи, слов’яни-литвини (сьогоднішні етнічні білоруси), слов’яни-русини та причорноморські тюркські племена (наприклад, киримли) протягом століть формували свою спорідненість, бувши поєднаними балто-дніпровсько-чорноморським водним шляхом. Своєю чергою, пращури сьогоднішніх «рускіх» належали до зовсім іншого цивілізаційного анклаву, який паралельно і незалежно формувався навколо волго-каспійського транспортного коридору. А між ними — безмежні й майже непрохідні лісові масиви та болота. Внаслідок цього виникли та розвивалися два державотворчі потоки, які були антагоністами духовно, ментально і культурно: з одного боку князівська Русь — Руське Королівство — Велике Князівство Литовське, Руське та Жемайтійське — Річ Псополита, а з іншого Улус Джучі у складі імперії Чингизидів — московське князівство — московське царство — російська імперія. І якщо для формування сучасних українців домінантним є слов’янський архетип, то для московитів — без сумнівів фіно-угорський (наприклад, сам путін належить до народності вепсів, а гундяєв до мордви).
Як уже зазначалося вище, вся офіційна російська «історіографія» сфальсифікована майде на 100%. Це твердження повною мірою стосується і міфу про «триединый русский народ» та «русь как колыбель трех братских славянских народов». Певний «історичний» міст між Руссю і московією як її «правонаступницею» перекидається через ростовське (надалі ростово-суздальське, а згодом володимиро-суздальське) князівство, яке було уділом сумнозвісного князя юрія долгорукого. При цьому сама москва нібито заснована саме цим князем у 1147 році. Однак, по‑перше, ростовське князівство не було повноцінною частиною Русі як держави, по суті перебуваючи у статусі її сировинної колонії, а самі землі князівства іменувалися «заліссям». При цьому, під протекторатом київського престолу це територіальне утворення перебувало буквально кілька десятиліть, оскільки ще за юрію долгорукого, перенесенням столиці князівства з ростова до суздалі у 1125 році, розпочався центробіжний процес, який завершився фактичною сепарацією цього князівства від влади метрополії. Уже за сина юрія долгорукого, андрія боголюбського, який, своєю чергою, переніс столицю суздальського князівства до владіміра-на- клязьмі у 1157 році, Русь і залісся нічого не поєднувало, і вони були відверто ворожими державами.
По друге, москва як поселення було засноване не в середині XII століття юрієм долгоруким, а за наказом ординського хана Менгу-Тимура і не раніше 1272 року. Саме тоді існування такого населеного пункту зафіксовано під час третього подушного перепису — в той час як попередні два переписи такої наявності не фіксували (проводилися відповідно у 1237-1238 рр. та 1254-1259 рр.). Сам московський улус (князівство) з’явився у складі Золотої Орди в 1277 році, коли хан Менгу-Тимур вручив ярлик на князювання молодшому синові Олександра Невського — Данилові, який досяг на той час, за татарськими законами, повноліття (16 років). Таким чином, москва та московський улус (князівство) не мають жодного стосунку до юрія долгорукого і згаданих вище подій, які відбувалися більш як за сто років до цього.
По третє, владіміро-суздальське князівство, на відміну від автентичних руських князівств, майже не чинило опору татарським загарбникам на чолі з ханом Батиєм та доволі швидко прийняло васальну залежність від Золотої Орди. Такий стан справ тривав до 1389 року, коли велике князівство суздальське було остаточно поглинуте великим князівством московським — яке, власне, було повноцінним ординським улусом та охоплювало територію проживання фіно-угорських племінних союзів мокша, ерзя та меря. Слов’ян на цих землях ніколи не було.
І, зрештою, по-четверте: велике князівство московське виникло як самостійне державне утворення наприкінці XV століття після розпаду ординської (татарської, тюркської) імперії, ставши одним із дев’яти її уламків. У цей час руські землі вже були складовою Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського. При цьому сама московія, аж до другої половини XVII століття, коли розпочалася експансія щодо європейської православної України, залишалася органічною частиною євразійського постординського простору і до 1700 року перебувала у васальній залежності від Кримського ханства як домінантного правонаступника спадщини Орди. Офіційною мовою московії залишалась уйгурська, головним віросповіданням — релігія татарських ханів, несторіанство, а самою державою аж до 1605 року правили потомки з династії Чингизидів.
3)«москва – третій рим»:
1453 рік – завоювання Константинополя турками-османами та припинення правління візантійських імператорських династій. Чернець Фома Тверський пише до місцевого князя послання під назвою «Схвальне слово великому князю Борису Олександровичу», в якому називає його «царствующим самодержавным государем» та намагається обґрунтувати формулу «Тверь — третій Рим і другий Константинополь».
1472 рік – московський князь іван ІІІ одружується із Софією Палеолог — племінницею останнього візантійського імператора Костянтина XI, яка, однак, не мала жодних прав на наслідування константинопольського престолу. Втім, це не завадило московитам помістити на свій герб зображення двоголового орла, який був державним символом Візантійської імперії.
1500 рік – під час правління московського князя василя ІІІ старець Філотей запозичує теорію Фоми Тверського і формулює доктрину «Москва — третій Рим» («два убо Рима падоша, а третій стоит, а четвертому не быти»). За старцем Філофеєм, історія світового православ’я і православного царства складається з трьох основних періодів: перший Рим (де Рим — осередок православ’я і столиця Римського царства перших століть — знищений єретиками, папістами-латинянами), другий Рим (Константинополь або Царгород як осередок православ’я і столиця Ромеї — знищений турками-мусульманами) і третій Рим (Москва як духовний осередок православ’я і, отже, потенційна столиця майбутньої імперії, молодого царства Руського, єдиного православного царства тогочасного світу). Після цього, на думку Філофея, людство ввійде в останній етап своєї історії перед кінцем Часів і Страшним Судом, а тому «четвертому Риму не бувати».
1547 рік — іван IV (грозний) нарікає себе царем (кесарем), а московське князівство — царством. Титул царя (кесаря) є синонімом імператорського титулу римських, а потім візантійських правителів.
4)«росія — останній бастіон традиційних цінностей»:
Саме в цей міф росія вкладає величезні ресурси протягом останніх років, намагаючись переконати світ у тому, що, за великим рахунком, тільки вона залишається чи не єдиним світовим анклавом, де ще зберігаються традиційні сімейні цінності та по‑справжньому консервативний суспільний уклад. На це спрямований весь потужний маховик російської пропаганди у міжнародному медійному, релігійному та суспільному просторі. Власне, це приносить суттєві плоди, оскільки значна частина прохристиянських правих політичних сил у країнах колективного Заходу, попри брутальні порушення міжнародного права та розв’язання жорстоких війн кремлівським режимом, сприймають російські «духовні скрєпи» за чисту монету. Однак правда полягає в тому, що від моменту здобуття наприкінці XV століття своєї суб’єктності в процесі розпаду золотоординської імперії і донині московія-росія була і залишається ареалом розпусти, обману, зневаги до правил і законів, рабської психології та моральної деградації. Про це переконливо свідчать численні історичні джерела останніх п’яти століть. «Домострой», снохачество», право продавати своїх дітей у рабство до трьох разів, традиція пропонувати своїх дружин для інтимних зносин подорожнім за гроші, повна зневага до дотримання законів, чесної праці, даного слова і чужої власності, творення народних архетипів в особі «івана-дурака», «ємєлі-на-печі», «солдата-п’яниці» та «старика із золотою рибкою», системна корупція в усіх сферах та на всіх щаблях соціально ієрархії, домінування культури крадіжки і обману як звичайної практики ведення справ, тотальний алкоголізм, суцільна розпуста і сексуальні збочення на всіх рівнях соціальної ієрархії, трактування масових проявів гомосексуалізму та зоофілії як «жартів», кріпацтво, схильність до рабської покори своїм правителям-деспотам, готовність до «страшного и бессмысленного бунта», але не до вияву осмисленої громадянської непокори, ірраціональна і немотивована жорстокість як до чужих, так і своїх — все це й багато іншого характеризують істинну суть московитського етносу.
5)«росія-гартленд»:
Хартленд, Гартленд (англ. Heartland Theory — маргінальна теорія серцевинної землі, або інакше — теорія стрижневого району), «серце світу», раніше — англ. Pivot area — Осьовий ареал: це геополітична концепція, яка стверджує, що контроль над Гартлендом дає змогу контролювати світ.
Автором теорії є сер Гелфорд Джон Маккіндер, британський географ і геополітик. Поняття Гартленда він уперше використав у статті «Географічна вісь історії» (1904 року), а в 1919 році — у праці «Демократичні ідеали і реальність» поняття «вісь історії» було суттєво розвинене. Маккіндер приділяв таку увагу Гартленду, бо, як він стверджував, цей регіон є найбільшим, найбагатшим і найзаселенішим — що загалом створює величезний економічний ареал, який не має прямого зв’язку з океанською торгівлею.
Маккіндер на карті світу виділив Європу й Азію, назвавши їх Світовим островом (англ. World-Island). У його центрі знаходиться Гартленд, який складається зі Східної Європи, Росії та Центральної Азії, захищений внутрішнім півмісяцем — Сибір, Гімалаї, пустеля Гобі, Тибет. Цей острів оточений великии внутрішнім півмісяцем, що складається з Німеччини, Австрії, Туреччини, Індії й Китаю. А за внутрішнім іде зовнішній півмісяць — Британія, Південна Африка, Австралія, Сполучені Штати, Канада і Японія. Разом з описом Гартленду Маккіндер сформулював основну ідею:
«Хто контролює Східну Європу, той керує Гартлендом. Хто контролює Гартленд, той керує Світовим островом. Хто контролює Світовий острів, той керує Світом».
6)«pax moskovita»:
В історії Римської імперії був період, який мав назву Pax Romana (з лат. — «Римський мир»). Це був довгий і відносно мирний період в історії імперії та колоній. Римські правителі й законодавці змогли на деякий час припинити міжусобні війни на підвладних їм територіях. Римська імперія продовжувала вести боротьбу з народами і племенами, що жили на периферії їхніх володінь. Але загалом це був відносно спокійний період, протягом якого в Римі не було великих громадянських війн, а країна не зазнала серйозних спроб завоювання з боку варварів або інших держав. Найчастіше цей період визначається такими часовими рамками: з 29 року до н.е. — коли імператор Октавіан Август постарався звести до мінімуму кількість громадянських війн у своїй імперії, і до 180 року н.е. — коли помер Марк Аврелій.
Ідеологи сучасної доктрини «руского міра» за аналогією з Pax Romana часто застосовують поняття Pax Moscovita, Pax Moscovica, Pax Rossica, Pax Russica, асоціативно граючи на тому, що сучасне російське слово «мір» перекладається іншими мовами і як «світ», і як «мир». Зазначені ідеологи стверджують, що саме сучасна росія як носій вищих ідей, сенсів та цінностей є ключем і основою для нового «золотого віку» в новітній історії людства.
7)«росія-катехон»:
Друге послання апостола Павла до солунян, 2:
7.Кажу я це, бо потайні сили беззаконня вже діють в світі. Однак поки що їх стримано і буде стримано, аж поки того, хто їх стримує, не буде прибрано геть. 8. Тоді з’явиться чоловік гріха, і Господь Ісус уб’є його одним лише подихом своїм, раз і на завжди, знищивши його під час свого пришестя, й весь світ побачить це.
Християни знають, що в цьому фрагменті послання апостол Павло пише про прихід у світ антихриста і його царства, а також про того, хто тимчасово стримує такий прихід —грецькою це слово звучить як «катехон». І от «православні» рускомірські ідеологи стверджують, що саме росія як держава = російський народ-богоносець = російський монарх-помазаник божий і є цим самим катехоном, який до певного часу стримує явлення у повноті царства антихриста, прототипом якого, своєю чергою, є «колективний Захід».
8)«росія-євразія»:
Ця геополітична конструкція витікає з твердження, що настав час багатополярного світопорядку на противагу світові, де довгі століття тривала безумовна гегемонія колективного Заходу. За дугіним, є принаймні ще шість «ойкумен»: Давній Китай, Велика Індія, Арабський Світ, Транссахарська Африка, Латинська Америка та Росія-Євразія. При цьому саме остання є головним фактором, який протистоїть пануванню колективного Заходу і є запорукою багатополярного цивілізаційного балансу.
9)«росія-володар єрусалима»:
Хоч би як маргінально звучало таке твердження, але й воно наявне в риториці сучасних ідеологів «руского міра», що цілком вписується у їхнє розуміння особливої місії росії в архітектурі новітнього світопорядку. Нещодавно алєксандр дугін сказав таке (наводиться мовою оригіналу): «Это русский город, мать всех городов. Иерусалим будет русским городом, или его не будет вообще. И кто будет править им, тот будет русским царем».
10)«атомне православ’я»:
У 1946 році КБ-11 — головний інститут радянського атомного проєкту (сьогодні це російський федеральний ядерний центр) був розміщений у колишній Свято-Успенській Саровській пустині. В зв’язку з цим у середовищі російських «православних» націоналістів розвивається теорія щодо такого абсурдного поняття, як «ядерне православ’я». Ось, наприклад, цитата з промови самого патріарха кіріла: «Благодаря ядерному оружию, которое создавалось под покровом преподобного Серафима Саровского, россия осталась свободной и независимой». А от слова владіміра путіна на подібну тему: «И традиционные конфессии Российской Федерации, и ядерный щит России являются теми составляющими, которые укрепляют российскую государственность… Из этого можно сделать ясный вывод о том, как государство должно относиться… и к тому, и к другому».
Сам же вираз «ядерне православ’я» уперше застосував 1998 року такий собі маким калашніков у книжці «Зламаний меч імперії». Там він, зокрема, пише: «Православное ядро нашей империи надо укреплять… как пылающее в сверхнапряжении, воинское, имперское Православие! Ядерное Православие, если хотите. Соединяя веру с крылатыми ракетами и фазированными радарами, а ядерный центр в Арзамасе-16 — с мощами Серафима Саровского» (Арзамас-16 —це радянська кодова назва міста Саров).
Цілісну концепцію «атомного православ’я» уже в 2005 році сформулював рускомірскій публіцист єгор холмогоров. Сам холмогоров основну ідею зазначеної концепції визначив так:
«Для того, чтобы оставаться православной, Россия должна быть сильной ядерной державой; для того чтобы оставаться сильной ядерной державой, Россия должна быть православной».
фінансово.
Щиро дякуємо!
