Він хотів миру; він хотів, щоб його діти жили за Євангелієм. Віра в Христа завжди була для нього найважливішою, хоча життя зіштовхнуло його з нелюдським світом.
Найбільшим болем була втрата дітей. Дивна втрата. Син і дочка, тепер уже дорослі, любили свого батька і хоч раз на кілька днів навідувалися до нього…
Найбільша поразка старого солдата
«Чого я ще не зробив?» — запитав старий німець у молодого польського священника. Вони розмовляли до пізньої ночі. Священник дізнався історію унікальної людини.
Цей німець воював солдатом Вермахту під Сталінградом. Вижив. Після війни повернувся до родини. Він хотів миру; він хотів, щоб його діти жили за Євангелієм. Віра в Христа завжди була для нього найважливішою, хоч життя зіштовхнуло його з нелюдським світом. Тепер, коли вони розмовляли, він був дуже самотній. Щойно поховав дружину. Смиренно і спокійно зносив траур. Проте найбільшим болем була втрата дітей.
Дивна втрата. Син і дочка, тепер уже дорослі, любили свого батька і щонайменше раз на кілька днів навідувалися до нього. Вони дбали про його потреби. Йому не треба було багато. Він був заможний і мав досить розкішно обставлений будинок. Крім того, він мав чудове самопочуття, попри свій похилий вік.
«Чого я ще не зробив?» — знову запитав він. Діти жили у своєму світі. У ньому не було Бога. Важливими були гроші. Важливими були радощі цього світу. Євангеліє, яке він намагався їм передати все життя, залишилося тільки на його боці. По другий бік була мамона.
В розмові запала довга тиша. Священник шукав відповіді. Він мовчав, думав… «Ти зробив усе, що міг», — відповів він після довгих роздумів. «Тепер Отець запрошує тебе у свою притчу, у свою тугу — чекати на повернення… Всемогутній Отець обдарував твоє батьківство своєю безпорадністю!»
Божий попуст і надія
Божий попуст! Це теж дія Божа. Попуст — це Божа безпорадність перед свободою, яка є Його першим даром людині. Проте без цієї свободи не було би людства, не було б «образу Божого в людині». Але який «ризик»? Яка ціна?!
За свободу й вибір Августина платила сльозами його мати, Моніка. Августин Гіппонський, підростаючи, обрав гедоністичний спосіб життя. Він був імпульсивним, свавільним і прагнув приємного, комфортного існування. Він не поважав християнські ідеали, якими жила його мати. Приєднався до маніхейської секти. Моніка, не знеохочена труднощами, молилася про навернення сина. Турбуючись про нього, пішла за ним у Карфаген, Рим і Мілан. Єпископ пророкував: «Мамо, я впевнений, що син стількох сліз повинен повернутися до Бога».
Моніка — це Боже доповнення до притчі про марнотратного сина. Моніка: М як Молитва, О як Опіка Бога, Н як Надія, І як Інтенція, К як Kruzifix, розп’яття; А як Амінь.
Молитва. Дієва, бо витривала! Сімнадцять років Моніка безупинно молилася за навернення своєї дитини. Сімнадцять років — навіть коли здавалося, що її молитви залишаться без відповіді, що Бог цього не хоче, — вона продовжувала просити: вперто, невідступно.
Опіка Бога. Присутність і мудрість! Бог знає краще. Бог знає, чому так довго. Бог не перестає трудитися, хоча «нічого не відбувається». Моніка іноді цілими днями перебуває в Бозі, нічого не помічаючи навколо себе. Вона захоплена думкою про Божу велич. Тому що Бог Є, тому що Він мудрий і добрий. Він краще знає, що людині потрібно.
Надія. Ісус обіцяв бути з тими, хто Його шукає. Він обіцяв, що хто шукає — той знаходить. Надія виростає з обітниці. Дух брехні спокушає фальшивими обіцянками. За один уклін обіцяє все віддати. І що дає? В кінцевому підсумку — розчарування, порожнечу, гіркоту життя, відчуття поразки, спокусу покінчити життя самогубством…
Моніка мала одне джерело надії: Серце Ісуса. Вона не сумнівалася, що Бог є Любов. Коли молилася за Августина — плакала над ним, як над мертвим; але вона знала, що Ісус воскресить його. В думках принесла його Ісусові, ніби покладеного на ложі смерті, щоби Він сказав, як колись до сина вдови: «Юначе, кажу тобі, встань!» Вона вірила, що її дитина оживе, що Ісус поверне його їй, його матері, як тій вдові з Наїна.
Інтенція — намір і прагнення. Моніка хоче Божої волі, хай би якою вона була. Її життя — Гетсиманія: «Не моя воля, а Твоя нехай буде». Яка ж тяжка ця наука самозречення! Як вона очищає дорогу вглиб… Перед смертю Моніка сказала, що має тільки одне бажання, заради якого хоче ще трохи побути на світі: щоби ще до смерті побачити свого сина християнином, католиком.
Розп’яття — німецькою Kruzifix. Моніка відчуває, що вже невдовзі покине цей світ. Вона просить синів згадувати її на кожній Святій Месі. Вона хоче прийняти Святе Причастя — але сильний біль у шлунку не дає їй прийняти цю розраду. Вона тільки тримає в руці розп’яття. Її хресна дорога доходить до кінця. Однак, попри страждання, вона щаслива — бо виконала свою місію.
Амінь. Своє «Амінь» Моніка, ймовірно, сказала 13 липня 387 року. Вона померла на дев’ятий день хвороби, на п’ятдесят шостому році життя.
Чого я ще не зробив?
У кожного — своє «амінь» і час, даний Богом. Це час молитви, зростання віри, надії та любові. Це час відкрити Божу волю й очистити свої наміри, щоби здійснилась Божа воля, хай би яка вона була. Це час зректися себе, щоб обрати Боже провидіння.
Запитай, тату, запитай, мамо… Запитай, людино: «Чого я ще не зробила?» Можливо, треба зустріти Милосердного Отця в собі? Можливо, потрібно зустрітися зі святою Монікою і піти її слідами? Тоді «амінь» якось саме віднайдеться в кінці шляху…
Переклад CREDO за: о. Анджей Панасюк, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
