Любов — довготерпелива, любов — лагідна, вона (…) все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить…
Писав святий Павло у «Гимні любові» з Першого послання до коринтян, що любов усе зносить, в усе вірить, усього надіється. Тож можна було би в’їдливо сказати, що любов — наївна. В наш час загального змішання понять варто казати: все перевіряє!
Любов, яка «всьому вірить», — наївна, бо дозволяє сісти собі на голову, дозволяє іншому брехати і сама живе ілюзіями. Вона така — бо що ще означає схильність миритися з різними вибриками чи навіть злими вчинками? Як іще назвати згоду приймати за чисту монету постійний обман і пусті обіцянки? Або переконання, що ця кохана людина зміниться, — хоча ми знаємо (нібито…), що насправді таке буває рідко…
Ні, це не так. Справжня любов — не наївна, вона великодушна. Вона має велике серце. Й через це тим людям, які мають маленькі серця, її логіка в голові не вкладається.
Зі справжньою любов’ю справи такі, як із любов’ю матері до маленької дитини. Спочатку, коли воно ще немовля, материнська любов стерплює, витримує всі його крики, плачі й вимагання. Бо маленька і ще нерозумна дитинка просто не розуміє, що життя — це не виключно вона сама. Потім, коли малюк, підростаючи, починає дорослішати, мати йому вірить, хоч і знає, що дитина здатна обманювати. Але вона також знає, що повинна ризикнути. Що якщо вона буде постійно перевіряти, контролювати, постійно витягати нагору всі спотикання і обмани, — дитина її зненавидить. А матері, яка дитину любить, ідеться ж не про це!
Зрештою, мати надіється, що її дитина, вже доросла, буде хорошою людиною, — навіть якщо не бракує ознак, що це не зовсім так… Вона сподівається, що настане ще той день, коли дитина помудріє, коли вона навернеться. Бо ж вона за цю дитину часто молиться. І навіть якщо вже не має віри до дитини, то має віру в міць Божої благодаті.
Любов усе зносить, все витримує. Як написав хтось у мудрому біблійному коментарі, «завжди оберігає» і «завжди готова виправдати». Вона залишить для себе те, що побачить поганого; не піддасться спокусі розповідати повсюди про те, що у цьому ближньому негарне. Це безсумнівно важливе у стосунках із найближчими. Але також і в суспільному житті.
Так часто говориться нині про потребу правди! В її ім’я не тільки витягають на світло денне всілякий бруд, про який належало би промовчати, але ще й виставляють як правду свої найогидніші домисли. Пущена між люди плітка починає жити власним життям, щоб, повернувшись іншою дорогою до її автора, підтвердили слушність його підозр. Ні, це — не любов! А християн же, зрештою, повинен навіть ворогів любити…
Любов в усе вірить. — Ні, вона не легковірна! Просто вона бачить в іншому те, що добре. І вірить, що це добро, приховане в людині, переможе зло, яке в ній так само є. Що крутій таки зробить щось безкорисливо; що злоріка все-таки прикусить язичок, а негідник буде засоромлений. А коли виявляється, що все ж таки — ні, тоді в любові «вмикається» ота довіра, покладання надії. Що колись, однак, переможе те, що в людині є добрим. Любов не дозволяє собі доламати до кінця те, що надламане, ані загасити ґнотика, що ледве блимає. Вона чекає, виглядаючи чуда переображення, радіючи кожному, навіть найдрібнішому його прояву.
Якби Бог не любив нас ТАК, якби Він не зносив терпеливо наші малі слабкості й великі гріхи, якби не вірив у щирість нашого жалю і постанов виправитися; якби Бог «поставив на нас хрестика» як на непіддатливих, невиправних і безнадійних…
Але — ні. Бог усе терпить, Бог в усе вірить, Бог в усьому покладає надію. Бо Бог є Любов. І тільки той, хто дає Богові жити в собі, — може любити Його любов’ю, любити по‑справжньому, а не бути просто наївним у своєму підході до (слабкої) людської любові.
фінансово.
Щиро дякуємо!
