Спершу він заперечував те, що його син має якісь порушення розвитку. Однак прийняв на себе відповідальність за нього. Поставив його на перше місце. А до рук узяв вервичку.
Чи була в собі впевнена Діва Марія?
Чи в Марії Діви були якісь сумніви?
Складно щось про це знайти на сторінках Євангелій.
Марія ставить ангелу тільки одне запитання. Вона хоче мати більше інформації — але напевно не висловлює сумнівів ані противиться волі Бога. Чи Вона була впевненою в собі? Я не знаю, тільки Вона сама це знає. Натомість я знаю, що Марія дає мені науку, як дивитися на своє життя широко. Життя, в якому часто здається, що людина завжди знає найкраще, що для неї добре.
Тим не менше, постава Марії мене дивує. Її спокій. Те, чого мені сьогодні так сильно бракує в моменти, коли життя вибиває мене зі звичного і зрозумілого ритму. Мені тоді так сильно треба спокою, а всередині вирує буря емоцій…
Аутизм — і велике питання: що далі?
Інколи людина отримує повідомлення, яке її збиває з ніг. Я жорстоко переконався в цьому, коли моєму молодшому синові поставили діагноз розладу зі спектру аутизму. Повний розлад розвитку, здатний перевернути життя сім’ї догори ногами. Чи навчиться ця дитина спілкуватися з оточенням, адекватно реагувати на події довкола, виражати свої емоції контрольовано?… І хоч було видно, що розвиток дитини не такий, як має бути, — я відкидав думку про те, що щось може бути не так.
Попри все, ми з дружиною разом почали його обстежувати. Ходили від лікаря до лікаря. Поступово набували переконання, що поганий сценарій може виявитися реальністю. Настав час, коли ми вже не мали жодних сумнівів. Є аутизм — і одне велике питання: що далі?
Сьогодні, після року терапії, я навіть пам’ятати не хочу думок, які тоді приходили мені до голови. Гнів, почуття несправедливості, роздуми, що було би краще, якби в нас була тільки одна дитина…
Я не знаю!
Я не маю впливу на те, які думки до мене приходять. Зате я маю великий вплив на те, що з ними робити. Які обірву зразу, знаючи, що я їх не хочу, а яким дозволю розвиватися далі. Я люблю свого сина понад усе на світі, більше за власне життя, і ми разом із жінкою зробили, робимо і будемо робити все, щоби він мав якнайбільші шанси на нормальне функціонування в суспільстві. Це питання любові й відповідальності за це конкретне життя. Я не допускаю для себе інших опцій. Легко не буде точно; але чи є щось, що цементує стосунки міцніше, ніж разом пройдений тяжкий шлях? Як на мене, саме в труднощах, а не у щасливих днях, можна знайти сенс. То вони нас формують і дають змогу зрозуміти суть людського буття, сприйнятого як дар.
Попри все, в моєму серці живе сильний неспокій за майбутнє сина, відмінного від інших. Йому лише три роки, а я вже відчув, як сильно суспільство може його оминати. Його комплексне порушення розвитку викликає в мене острах. Я не можу передбачити, чи він колись зрівняється з нейротипічними дітьми. Не знаю, чи він почне розмовляти. Не знаю, чи закінчить школу. Не знаю, чи він колись розвинеться так добре, щоб могти про себе подбати, коли нас уже не буде. Це мене палить ізсередини; але також мотивує зробити все, що я лиш можу, щоб дати йому шанс нормального функціонування у світі, який він сприймає безсумнівно інакше.
Я повернувся до Розарію
Я знаю, що сам не вмію впоратися зі страхом, що живе в мені. Тому я повернувся до Розарію. Щодня молюся за моїх синів. Щодня прошу про те, щоб мій молодший дав шанс усім тим людям, які хочуть йому допомогти (нам, терапевтам і лікарям), щоб він дозволив увійти у свій світ і дав себе запросити до нашого.
Коли дивлюсь на нього — бачу радість, якої не розумію. Злість, якої він не розуміє. Я бачу, як сильно він відчуває те, що все сприймає інакше. Бачу також, як сильно він потребує близькості й тепла. Те, що він інакший, не позбавляє його нормальних потреб — щоб близькі люди його помічали і любили. А інші? Буває, що хтось криво гляне в магазині, скаже дурнуватий коментар, засвідчивши свою невихованість, або буркне щось собі під ніс і піде далі. Спочатку це мене зачіпало. Тепер уже ні. Він — важливіший. Важливіший від помилок і труднощів, які перебільшує у своєму сприйнятті. Ми йдемо одним шляхом, ціла наша сім’я. Ми — сильні й подолаємо всі перешкоди. І не тому, що ми себе в цьому переконуємо.
Життя — це дар
Ми йдемо не самі. З нами йде Бог, якого ми запросили в усі простори нашого життя. Там, де ми не можемо, — Він може. Там, де ми не даємо ради, — Він перемагає. Я бачу в цьому сенс. Сенс життя, сенс, якого я не знайду в щасливих, легких хвилинах, коли ніщо не здуває усмішку з обличчя. Цей сенс життя може виявитися не у сонячному дні, а в дощовому, в часі долання своїх страхів і слабкостей. У хвилинах шукання відповіді на найтяжчі запитання — і в прийнятті основоположної правди: ЖИТТЯ ЦЕ ДАР.
Переклад CREDO за: Марцін Качмарчик, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
