«Як богопосвячена особа, я триваю в молитві за всіх загиблих і впевнено знаю, що їхній труд і жертва — Богом благословенні», — зазначає с.Віталія Іванюк зі Згромадження Сестер Мироносиць.
Сестра розповіла для Vatican News про втрату рідного брата Григорія Іванюка, який загинув на фронті у липні 2023 року.
Сестра-капеланка
Рано чи пізно кожна людина переживає перехід до вічності когось із рідних. На жаль, в Україні війна забирає життя тих, хто ще в розквіті сил. Це неприродно. Кожен цю втрату переживає в глибині свого серця й кожен по‑своєму; але всіх об’єднує досвід пекучого болю, який немов мечем пронизує серце і від якого неможливо ні сховатися, ні перепочити.
Донедавна сестра Віталія викладала філософію та італійську мову в Івано-Франківській академії Івана Золотоустого. Перед тим вона навчалася в Італії, де захистила докторську дисертацію на факультеті філософії Папського університету «Антоніанум». Від травня 2024 року черниця долучилася до капеланського волонтерства. Вона здебільшого працює з воїнами, які після важких поранень визнані обмежено придатними та служать у тилу.
Григорій Іванюк, брат сестри Віталії, героїчно загинув у липні 2023 року. Він був молодшим сержантом ЗСУ. В 2015-2016 роках виконував бойові завдання в зоні АТО у лавах Військово-морських сил ЗСУ, а з початком повномасштабного вторгнення служив у складі 103‑ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.
Подальші рядки — це слова сестри Віталії, які вона довіряє читачеві, немов при щирій розмові…
Біль — це ресурс
Біль – це ресурс. Біль, пережитий з Богом, розділений з тими, хто тебе любить, — це сила, яка змінює і відкриває нові можливості й шляхи.
З болем неможливо впоратися самостійно, — і не варто цього робити, хоча ми пробуємо, щоб інших не турбувати і не виявлятися слабкими. Але сам Бог дозволяє нам пережити досвід болю, не відгороджує нас від цього, бо цей досвід нам потрібен. Біль, страждання, втрата нас роблять більше людяними, формують серце, здатне розуміти інших та співчувати їм… Я перестала боятися виглядати слабкою — бо я слабка; і побачила, що біль робить нас сильнішими; він неначе переслідує тих, кого хоче зробити мужніми…
Усі переживають біль, але не всі внаслідок пережитого здатні любити і прощати. Ми вчимося переживати біль так, щоб це нас не знищило, а сформувало здатність нового ресурсу для мислення й життя.
Зараз я не розбита болем: попри те, що мені боляче, — я продовжую жити зі втратою, мені стали глибоко зрозумілими такі явища, як горе і скорбота… Я вдячна Богові за все, що він дозволив мені пережити. Мене торкнуло це до глибини серця і душі; але Бог мене втримав, як і багатьох інших із подібним досвідом, і ми не замкнулися у відчаї, наріканнях і запереченні Бога.
Без зайвих переконувань
Як богопосвячена особа, я триваю в молитві за всіх загиблих і впевнено знаю, що їхній труд і жертва — Богом благословенні.
Однак іще важливіше мені бути підтримкою тим, кого біль і втрата зламали й хто вирішив, що в усьому винен Бог. Таким людям намагаюся стати в пригоді, в жодному разі не переконуючи в неправильності їхніх суджень, бо це ні до чого хорошого не приведе. Таким людям можна допомогти тільки перебуваючи поруч. Я вчуся любити й виявляти любов до людей у скорботі, в горі, без намагання їм пояснювати доцільність випробувань.
Важливо навчитися також бути поруч без слів, приймати людей такими, якими вони є: зраненими, неморальними, поруйнованими гріхом. Для мене важливо формувати стосунки без масок, якщо ми хочемо допомагати одні одним взаємно…
Добре пережите сьогодні стане ліками для нашого зруйнованого минулого.
Дружин і родичів військових наполегливо прошу любити й цінувати: любов — це найкраща і найефективніша ППО.
Великою підтримкою та поясненням втрати для мене стали слова однієї молитви у час війни: «А тим, кому Ти призначив покласти своє життя за Вітчизну, — прости їм прогрішення їхні і в день праведної відплати Твоєї подай вінці нетлінні». Іншого пояснення чи розради не треба. Болію втратою, але дякую Богові за дар життя мого брата, за спільне пережите і за те, що призначив йому віддати своє життя за інших.
Жертва бездоганна
«Пережита втрата» — це поняття у моєму розумінні неможливе; я продовжую переживати її, але щоразу на якомусь іншому етапі… Мене болить — але не так, як боліло раніше. В мене залишається почуття вини, на яке я знайшла свій спосіб лікування: стараюся жити так, щоб моєму братові не було соромно, продовжуючи робити його справу посвяти іншим серед людей та в умовах, даних мені Богом.
Одного разу мені трапилося слухати військового, який розповідав свою історію пережитого бомбардування. Він біг із маленькою дівчинкою на руках і просив Бога не забирати його, допоки не зможе доставити дитину в безпечне місце. Він описував її як чотирирічну дівчинку в рожевій сукні, обличчя якої він пам’ятатиме до смерті і про яку більше нічого йому не було відомо. Ось це — один серед численних прикладів високої нової гуманності. Серед дикої жорстокості, на яку, як виявляється, здатна людина з одного боку, вона також спосібна на жертву заради інших. Ця жертва чиста і бездоганна, яка полягає в захисті собі подібних ціною власного життя…
Все починається з рішення
Глибоко в серці ми завжди знали, що є цінним і справжнім: нам лише бракувало прикладу бездоганних людей, які без підготовки в один момент стали спроможними до рішучої зміни. Війна нам показала, хто є хто… Ми побачили людей без масок, відважних велетнів, рівень яких багатьом не під силу. Все інше не має значення.
В одній телефонній розмові брат поділився тим, як деякі військові просили його допомогти їм звільнитися від алкогольної чи інших залежностей… Мене глибоко вражав той факт, що в умовах війни люди боролися зі своїми проблемами, хотіли змінюватися і шукали можливостей. А ще мене вражали поради мого брата, якими він додавав духу побратимам.
Так от, щоб подолати проблему, він радив «прийняти рішення змінитися». Насправді все починається з доброї свобідної волі розпочати опір тій чи іншій проблемі; тому треба прийняти рішення. Ця порада допомогла й мені, бо після втрати я теж немовби завмерла, і щоб повернутися до життя, молитви і довіри Богові — треба було прийняти рішення, хоча все виглядало без сенсу…
Перемінити втрати у набутки
Щоби продовжувати вчитися переживати втрату, мені стало важливо контактувати з військовими; це для мене — життєва необхідність. Ми допомагаємо одні одним взаємно. Одного разу хтось із військових сказав, що я можу їм розповідати про все, окрім пекла, бо вони вже там були. Так от, їхній досвід для всіх нас дуже важливий, бо це той новий досвід боротьби, відваги, безстрашності, якого ми не маємо і який запозичуємо від них; а їм потрібна наша любов, сприйняття й підтримка. Молитва — теж; але оскільки вони пройшли пекельні випробування, то припускається, що молилися так, як ми ніколи ще в житті не молилися. Напруження їхніх почуттів, включно з релігійними, переважає наші досягнення в цій сфері.
Часто військові так підсумовують свій бойовий досвід: Бог мене зберіг, бо моя місія не завершена… Переконана, що місія, заради якої нам дарується ще один шанс, ще один день, ще одна боротьба, — це серце чисте і дух праведності. Але це ми не в силі досягти без Божої допомоги. Сам цар Давид у своїй славі й силі волав до Бога: «Серце чисте сотвори в мені, Боже, і духа правого обнови в нутрі моєму» (Пс 50,12). І апостол Павло радить одягнути броню праведності, щоб уникнути всіх причин можливих поразок (Еф 6, 11‑17). Це важлива мета нашої життєвої місії, яку я визначила для себе і про яку не боюся говорити іншим.
Наш час — непростий: час великого незрозумілого трагізму зродив особливих людей — людей зі втратами. У кожного вони свої, і наше завдання — трансформувати їх у набутки. Аналізуючи дії більшості наших простих людей, сподіваюся, нам це вдасться.
фінансово.
Щиро дякуємо!
