Отець Анджей Мадей OMI, ординарій місії «sui iuris» у Туркменістані, який у 1990‑ті роки працював у Києві, поділився з Vatican News свідченням, яке почув від єпископа Атаназія Шнайдера, єпископа-помічника архідієцезії Пресвятої Діви Марії в Астані.
Це історія наперсного хреста казахстанського єпископа; у ньому переплітаються долі католиків із Радянського Союзу, яким служив о.Олексій Зарицький (1912-1963), греко-католик. Цього ревного місіонера беатифікував у Львові папа Йоан Павло ІІ, перебуваючи в Україні у 2001 році.
Отець Анджей Мадей ОМІ
* * *
Я знаю владику Атаназія майже 28 років. Він — єпископ-помічник у столиці Казахстану, Астані. Щороку ми збираємося на реколекції для єпископів і настоятелів Католицької Церкви в Середній Азії. 2001 року у Львові я мав ласку разом із ним, тоді ще священиком із Казахстану, брати участь у церемонії беатифікації 28 українських мучеників.
«Гарний хрест», — сказав я тоді, побачивши розп’яття на грудях єпископа.
«Якщо хочеш, я розкажу тобі його історію», — відповів єпископ Атанасій.
Це було 24 лютого 2010 року в одному з наймальовничіших місць світу — в горах Киргизстану, на березі великого озера Іссик-Куль, за кількадесят кілометрів від рідного дому архієрея. Я з великим хвилюванням слухав його свідчення, і сьогодні переказую його далі.
Єпископ Атаназій Шнайдер
* * *
Єпископ Атаназій (це його чернече ім’я, при хрещенні — Антоній) походить із чорноморських німців. Ось коротка історія цієї родини: 1809 року його предки емігрували з півдня Німеччини (Ельзас і Баден) у район Одеси. Вони оселилися в одному з численних німецьких сіл, заснованих емігрантами. Там народилися й виросли батьки Антонія. 1943 року німецька армія евакуювала їх, разом з усіма німцями, з‑над Чорного моря (близько 300 тис. осіб), і вони оселилися під Берліном.
У жовтні 1945 року радянська армія депортувала їх назад до Радянського Союзу і відправила, як «ворогів народу і зрадників», на каторжні роботи на Урал, поблизу міста Пермі. Мороз, голод, важка праця… було чудом, що вони вижили. Вони постійно молилися.
У ті роки до них нелегально і таємно приходив отець Олексій Зарицький. Він відвідував католиків у різних куточках Радянського Союзу, ризикуючи життям. Батьки Атаназія бачили кількох священників у своєму житті, але такого відданого людям і такого святого, як він, не знали. Отець Зарицький був доброю і скромною людиною. Його доброта особливо проявилася під час сповідання вірних.
Був січень 1958 року. Отець Олексій приїхав до «своїх» католиків на Урал, щоб відслужити для них Святу Месу в німецькому поселенні. Про це дізналася міліція. Що тут робити? Мати Атаназія, Марія, сказала: «Я вас сховаю!» Вона квапливо вивела священника з поселення і знайшла йому прихисток у кімнаті, де жили росіяни. Проте йому довелося покинути свою схованку, щойно стемніло. Марія навіть встигла принести гостю попоїсти. Міліція вже була на вокзалі. Тож не було й мови, щоб перечекати там ніч.
Марія та Пульхерія (сестра єпископового діда) крізь морозний вечір, крізь снігові замети вирушили зі священником, якого вже розшукувала міліція, до сусіднього села. Вони дійшли до вокзалу. Було пізно. Маленька станція стояла порожньою. Відважні жінки купили священникові квиток на поїзд до Караганди. Раптом відчиняються двері — і входить міліціонер. Іде просто до отця Зарицького, який встиг прошепотіти:
— Ми провалились.
— Ні, — сказала йому Марія.
— Куди зібралися? — запитав міліціонер.
Отець Олексій онімів від страху. Його хвилювала доля Марії. В неї ж двоє дітей!
А вона каже:
— Це наш друг, ми його проводжаємо, ось його квиток, — і простягнула міліціонерові проїзний документ.
Подивившись на квиток, той сказав до о.Олексія:
— Тільки не сідайте в останній вагон, його опалюватимуть на наступній станції. Щасливої дороги!
Сказавши це, він розвернувся кругом і пішов. Ніхто більше цього міліціонера ніколи не бачив.
Вийшовши з вокзалу, отець Олексій сказав до жінок:
«Бог послав нам ангела; я ніколи не забуду, що ви для мене зробили. Я молитимуся за вас і ваших дітей — і якщо Бог дасть, ще колись у житті вас відвідаю».
По цих словах вони попрощалися.
Отець Олексій Зарицький
* * *
Батьки єпископа Атаназія були звільнені з заслання в 1960 році. Вони виїхали з Уралу і до 1969 року жили в Киргизстані. Антоній — Атаназій — народився там 1961 року.
Отець Зарицький не забував про них. Він виконав свою обіцянку. Він шукав їх, аж поки не знайшов у 1962 році й не прибув до міста Токмака, розташованого в Киргизьких горах, біля озера Іссик-Куль.
Як колись у німецькому поселенні на Уралі, тепер він таємно служив Євхаристію з ними в їхньому сімейному домі.
— Я тоді був немовлям, — продовжив свою розповідь єпископ, — мені був рік. Мама розповідала, що отець Олексій мене поблагословив. Незабаром, у квітні 1962 року, КДБ схопило отця Зарицького і відправило його в табір «Долинка». Там він прожив іще півтора року, в дуже важких умовах. Хворий і виснажений, він помер мученицькою смертю 30 жовтня 1963 року.
А сім’я Шнайдерів 1969 року вони виїхала в Естонію, звідки 1973 року емігрувала до Західної Німеччини.
* * *
— Ми молилися до Божої Матері Неустанної допомоги за наше визволення. Після чотирьох відмов радянської влади, майже в останній момент, перед тим як мій старший брат пішов на службу в Червону Армію — ми, всупереч будь-якій надії, раптом отримали дозвіл на виїзд.
Беручи участь у церемонії беатифікації отця Зарицького у Львові у 2001 році, — завершує свою розповідь владика Атаназій, — я зустрів кількох знайомих, а також мого рідного брата Олексія, і розповів їм про наш сімейний зв’язок із новим блаженним, а також про нашу вдячність йому. Тоді вони подарували мені на пам’ять дерев’яного хрестика, якого колись отримали від новоблаженного і зберігали вдома як реліквію.
Ставши єпископом, я попросив, щоб цей хрест оправили в метал. Під час моїх єпископських свячень у базиліці св.Петра в Римі 2006 року на моїх грудях висів хрест від блаженного отця Олексія Зарицького — як наперсний хрест єпископа, — завершив свою розповідь владика Атаназій Шнайдер.
фінансово.
Щиро дякуємо!
