Що не так зі світом?

Розповідають, що лондонська газета «Times» одного разу запитала у громадськості: «Що не так зі світом?» Ґілберт Кіт Честертон смиренно відповів на це: «Я». 

Згодом Честертон написав книжку під назвою «Що не так зі світом», але сьогодні це питання здебільшого обходять стороною.

Сучасний католицький і християнський розум більш схильний до апологетики світу, пронизаного трансцендентальною істиною, добром і красою, і це цілком правильно. Трансцендентність означає універсальність, іншими словами — ці речі всюдисущі і певною мірою наявні у всьому сущому. Світ прекрасний і добрий, але іноді виникає ледь відчутна спонука взагалі уникати будь-яких міркувань про те, що з ним не так. Цей невисловлений тиск може вимагати від нас оптимізму замість песимізму, набуваючи форми уникнання таких тем, як гріх, що можуть здаватися надто негативними, навіть шкідливими для самооцінки.

Але песимізм, оптимізм і самооцінка — це психологічні терміни. Проте католицька та християнська антропологія, вкорінена в Біблії, бачить чоловіка і жінку з перспективи живих стосунків із Богом, які вимагають віри, надії та любові.

Ці дари, дані у Хрещенні, укорінюють нас у богословських чеснотах (таких як надія) більше, ніж у психології наших схильностей (таких як песимізм чи оптимізм). Надія зосереджена на Богові, тоді як психологічні настрої, такі як песимізм чи оптимізм, просто сигналізують про реакцію душі на наше постійно мінливе оточення. Чеснота надії стійка, і вона пояснює, чому Максиміліан Кольбе, на відміну від інших в’язнів, не захотів кинутися на електричну огорожу Аушвіца, натомість віддавши своє життя за іншого в’язня — хоча оточення давало йому достатньо приводів для песимізму та відчаю.

Отже, на що ми сподіваємося? Оскільки надія зосереджена на Богові, вона спирається на те, що Бог збирається зробити, але це не обов’язково буде те, що ми побачимо. Апостол Павло пише: «Що хтось бачить, хіба того надіється? Як же ми сподіваємося, чого не бачимо, очікуємо його витривало» (Рим 8, 25).

На що ми сподіваємося, і що терпимо? Щоб відповісти на ці запитання, звернімося до Петра, який навчав: «Нового ж неба й землі нової, згідно з його обіцянкою, очікуємо ми, в яких справедливість перебуває» (2 Пт 3, 13). А тим часом ми терпимо те саме, що й Ісус, коли ходив по землі. Це наводить на не надто приємні роздуми.

«Нову землю» можна уявити як неприємну, навіть катастрофічну подію, яка випробовує нашу віру в Бога, завжди доброго, навіть коли ми страждаємо. «Нова земля» також тонко вказує на головне питання цієї статті: «Що не так зі світом?» Чому Бог вважає за необхідне дати нам «нову землю», якщо та, де ми живемо зараз, сповнена правди, добра і краси? Відповідь Честертона свідчить, що в нас і в нашому світі є щось, що потребує оновлення, але що саме відкидає Бог, передвіщаючи «нову землю»?

Хрест Христа — це і є відповідь. Хрест свідчить, що любов Божа прийшла у світ в особі Ісуса Христа і наразилася на злобу. Щось не так зі світом, який реагує злобою на любов. Насправді, у такому світі немає місця для Бога, який є любов’ю.

Ось що не так зі світом, і  ось чого не терпить Бог: світу без Нього. Бог хоче перебувати з нами не просто на відстані чи навіть пліч-о-пліч. Він бажає побудувати свою скинію і свою оселю в нас. Те, на що ми очікуємо, — це світ, де запропонована любов зустрічається любов’ю. Це те «нове», яке не є песимістичним, але натомість відповідає Слову Божому і значенню хреста.

Ісус нарікав: «Лисиці мають нори й птиці небесні гнізда, Син же Чоловічий не має де голови приклонити» (Лк 9, 58).

Христос, який приходить до нас, це Еммануїл — «Бог із нами» — у глибоко особистим та інтимний спосіб. Він був небажаний, однак Його прихід не був примусовим. Небажаний Бог не опитував нас і не запитував у нас дозволу зійти на землю. Отець послав Архангела Гавриїла до своєї скромної слугині Марії «як же сповнився час» (Гал 4, 4), і після того, як Вона підкорилася з любов’ю, Вона зачала у своєму лоні Ісуса від Святого Духа.

Ісус не зробив великого «фурору», коли прийшов у світ. Він прийшов до наших предків смиренно і милосердно, і 30 років вів тихе, приховане життя у Назареті. Бог в Ісусі Христі дуже хотів споживати з нами Пасху, але Він був терплячим і непомітним: «Я її заманю… і буду їй до серця промовляти.» (Ос 2, 14).

Насправді, смирення Бога у Христі на хресті настільки обеззброює, що може спонукати нас відкинути Його як щось неважливе, не більше, ніж килим, по якому люди ступають, не замислюючись. Ми не усвідомлюємо, що розп’ятий Христос тепер є знаком Божого суду на світі. Павло проголосив, що Отець «все підкорив Йому під ноги» і що розп’ятий Христос «мусить царювати, поки не покладе всіх ворогів Йому під ноги. Знищений буде останній ворог — смерть» (1 Кор 15, 25-27).

Спільнота святих на небесах — це нова спільнота, яка зараз формується у Христі для «нової землі», де не буде смерті, а любов зустрічатимуть не злобою чи байдужістю, а лише любов’ю.

Христос — перший народжений від нового творіння, але спершу Він має пройти через цей світ долиною смерті, щоби прикликати до себе всіх чоловіків і жінок, «щоб і ви були там, де Я» (Йн 14, 3). Таким чином, у проміжку між старим і новим Христос пропонує любов, оселяючись у нас через присутність Святого Духа, яку ми отримуємо у Хрещенні, Конфірмації та Пресвятій Євхаристії.

Отже, що не так зі світом? Ось що: любов, яку запропонував Ісус, Син Божий, зустріли злобою і, зрештою, розп’яттям. Хрест Христа не лише виявляє Божу любов, але й стоїть кілком у землі, вічно нагадуючи її мешканцям про те, що не так зі світом. У світі, де на любов відповідають злобою, немає місця для Бога, який є Любов’ю. Попри всю істину, доброту та красу цього світу, любов все одно може наразитися на злість і байдужість, тобто на те, з чим Бог відмовляється погодитися, хай би як Йому хотілося іншого.

Ісус намагався навчити фарисея Симона цієї істини. Побачивши жінку, яка омиває ноги Ісуса своїми сльозами, Симон подумав про себе: «Якби це був пророк, він знав би, хто й яка це жінка, що доторкається його: це ж грішниця!» (Лк 7, 39). Знаючи його думки, Ісус сказав Симону: «Тому кажу тобі, прощаються її гріхи численні, бо багато полюбила. Кому ж мало прощається, той мало любить» (Лк 7, 47).

Ось що не так зі світом.

Переклад CREDO за: о. Ден Патте, Catholic Exchange