Історія, що складається з листів і зустрічей між Папою — пастирем для всіх, і Денисом Колядою — протестантом, свідком жахів війни.
Про зв’язок, що виник після критики юнака на адресу Папи й розвивався через постійне листування та 25 зустрічей у Домі св.Марти, розповідає Vatican News.
Раніше зустрічі було протистояння. Перш ніж відбувся обмін приблизно 80 листами духовного супроводу в період війни, ще до 25 зустрічей у Домі св.Марти, перед встановленням стосунків духовного батьківства й досягненням такого рівня довіри, щоб у відповідь на критику, отриману в Україні через певні його висловлювання, заявити: «Ви не маєте права казати, що я не люблю Україну», — між Папою Франциском і Денисом Колядою, 30‑річним українцем, сталося, власне, протистояння. Юнак із Канева, маленького міста на Дніпрі, поділився з ватиканськими медіа своїм свідченням у ці дні скорботи через смерть Папи, зазначивши, що єдине його бажання — вшанувати того, хто став для нього батьком і провідником у найтемніший період для його країни.
«Коли почалося широкомасштабне вторгнення в Україну, я передав Папі Франциску листи від дітей через аргентинського пастора Алехандро, його старого друга з Буенос-Айреса. Слова страху, втрати, молитви за мир… Незабаром після цього я почув деякі висловлювання Папи про війну. Вони мене ранили. Не тому, що він хотів завдати болю, а тому, що ми, в Україні, жили в епіцентрі страждання. І навіть добре слово, якщо його не пояснити, може різати, як ніж. Я написав йому щирого, навіть жорсткого листа, який завершувався словами: “Україна ставить Вам питання, яке стояло перед Петром: “Симоне, сину Йонин, чи любиш мене?”. Я не очікував відповіді. Навіть не надіявся. Кому потрібен ще один голос із країни, де всі кричать? Але вже наступного дня Папа відповів. Просто, без дипломатії: “Приїжджай. Хочу, щоб ти розповів мені це особисто. Мені потрібно почути це від тебе”».
Право та обовʼязок захищатися
Денис справді поїхав до Дому св.Марти. Син протестантської родини, колишній студент Українського католицького університету, він поїхав туди не без побоювань, але з цікавістю: побачити Папу, який завжди здавався йому «пастирем, що ніколи не боявся слухати навіть тих, хто наближався до нього з болем і докорами».
«Так почалася наша історія. Це була не аудієнція, а зустріч між раною і серцем, які шукали діалогу. Того дня я прибув із невеликою групою: я, мій учитель Мирослав Маринович (колишній політичний в’язень ГУЛАГу), пастор Алехандро і кілька друзів. Ми нічого не принесли з собою, крім надії, що нас почують. І Папа прийняв нас, приділивши півтори години. Але найважливішим не був час, а спосіб, у який він слухав. Не захищаючись і не виправдовуючись. Він слухав, нахиляючись уперед, запам’ятовуючи імена, ставлячи запитання, просячи пояснень. Він розповідав нам про свого вчителя — владику Степана Чміля, українського священника. І того дня він сказав просту, але для мене дуже важливу фразу: “Українці мають не лише право, а й обов’язок захищатися. Бо той, хто не захищається, наближається до самогубства”».
Дивіться також:
Що насправді сказав Папа? Денис Коляда в етері CREDO
Стурбованість долею солдатів, полонених, вдів, дітей
Із молодим Денисом, якого Папа жартома прозвав «протестант-уніат», історія розвивалася й після тієї зустрічі. «Дай мені свою адресу. Я тобі сам напишу», — пообіцяв йому Папа. Так почалося листування — приблизно 80 листів, які Денис Коляда зберігає вдома як особистий скарб.
«Я розповідав йому про те, що відбувається на фронті, ділився історіями солдатів, полонених, капеланів, вдів, дітей. А він… пам’ятав. Пам’ятав імена. Питав про них. В одному з листів він написав: “Як почувається Геннадій?” (український військовий капелан). А як його дружина? А ті діти? Вони живі після бомбардувань?”»
Крім листів між Папою Франциском і цим «дорогим хлопцем», як він його називав, у Ватикані відбулося 25 зустрічей, які ніколи не були публічними й відбувалися лише з однією метою — почути одне одного. Історія Дениса і розповіді про народ серед війни, які він доносив до Папи, та слова пастиря, отця усіх: «Справжня присутність, мовчазна, вперта».
«Коли я був переповнений злістю, гнівом людини, яка щодня бачить, як гинуть діти, руйнуються домівки, втрачається надія, — я писав йому. І не завжди помірковано, іноді жорстко і відчайдушно. Він завжди відповідав: “Не неси свого хреста сам. Навіть Христос потребував допомоги Симона”, — повторював він мені не раз. Наче знав, що я ще падатиму, що захочу втекти з цього поля болю. І в тих словах я знаходив силу залишитися. Я добре пам’ятаю одну з наших розмов. Я бачив, як сильно він втомився. Тоді я порадив йому: “Дорогий Отче, не несіть свого хреста самі. Хрест також несе тягар солідарності з отарою».
«Я грішник, але ви не маєте права казати, що я не люблю Україну»
Є ще одна фраза, яку Денис Коляда ніколи не забуде. Це був момент, коли в Україні багато хто різко критикував Папу Франциска за деякі його висловлювання. «Я зустрівся з ним і сказав: “Багато людей в Україні поранені. Багато хто каже, що ви нас не любите”. І він просто відповів: “Можете казати, що я грішник. І це буде правдою. Але ви не маєте права казати, що я не люблю Україну”».
«Я не міг мовчати, коли бачив, яким злом є війна. А слова про мир, якщо їх неправильно пояснити, можуть здаватися образою тих, хто гине. Я прийшов на цю зустріч як людина, що страждає. Я сказав йому: “Ваша Святосте, навіть добре слово може стати раною, якщо його не пояснити тому, хто кричить від болю. Навіть найкращий намір потребує ясності, коли йдеться про війну”. Він подивився мені в очі й відповів: “Дякую, що ти мені це сказав. Можливо, я помилявся. Якщо потрібно — повертайся ще. Поговорімо знову. Я хочу зрозуміти”».
Читайте також:
Папа плакав, слухаючи історії українців
Біль через жорстокість, якої зазнають люди
Іноді сам Папа ініціював контакт і писав до Дениса. Він зробив це, коли побачив кадри тортур, яких зазнали українські солдати. «Це жахливо. Це ваша Хресна дорога… Але ви свідки не лише жертви. Ви — свідки Воскресіння», — написав Франциск в одному з листів. «Він добре знав, що відбувається. І дуже через це страждав», — каже Денис.
«Жорстокість, про яку він чув, ніколи не зробила його черствим. Навпаки — він залишався лагідним, здатним слухати, пам’ятати, молитися за людей, яких, можливо, ніколи не зустріне. І я вважаю, що саме це було його справжньою відповіддю на війну: не виправданнями, не теорією, а співчуттям, яке не здається. Любов’ю, що не боїться бути поруч із ранами. Я бачив людину, яка щиро намагалася бути поруч. І також бачив, як часто його слова жорстоко і навмисно виривали з контексту. Як створювали образ байдужого Папи, не слухаючи того, що він справді говорив».
Добрі справи в тиші
Папа не забував і про матеріальну підтримку — для вдів, сиріт, колишніх полонених, поранених. «Я йому казав: “Можливо, варто розповісти про це, щоб люди знали”. А він усміхався і відповідав: “Добрі справи потребують тиші”».
«Він не обмежувався лише закликами та заявами — його цікавили конкретні люди. Обличчя. Історії. Жінки, які втратили чоловіків. Діти без батька. Ті, хто повернувся з полону. Я часто бачив, яким він був зворушеним, коли я розповідав йому історії війни. Але також — надію в його очах, коли я говорив про мужність волонтерів, лікарів, солдатів, які попри все не втратили людяності».
Ось яке враження залишилось у Дениса тепер, коли Франциска більше немає з нами: «Я почуваюся сиротою, — зізнається український протестант, — наче втратив друга, який не боявся моїх сліз, мого гніву, моїх запитань. Я часто згадую його листи, його прохання: “Я молюся за тебе. Молися і ти за мене”. І часом інстинктивно беру до рук телефон, щоб написати йому, як робив це завжди, коли біль ставав нестерпним. Але цього разу відповіді вже не буде».
«Мені його бракує. Дуже. І все ж, разом із цим болем, я відчуваю глибоку вдячність. Вдячність за те, що я мав когось, хто вмів слухати, хто залишався поруч, навіть коли не мав відповідей, які я хотів почути…».
фінансово.
Щиро дякуємо!
