Щодня їхня перша й остання думка лине до їхніх рідних, які в полоні або зникли безвісти. Українські жінки в числі інших взяли участь у загальній аудієнції з папою Левом на площі св.Петра у Ватикані.
Вони представляють різні асоціації родин зниклих безвісти й полонених військових та цивільних. Троє з них розповіли для Vatican News про свій біль та про значення участі в цій аудієнції.
«Кожного дня я його шукаю; вірю, що я його знайду», — каже Марія, мати Григорія Полєвого — військового медика, який пропав у квітні 2022 року. Марія Лежньова належить до громадської організації «Військові лікарі», яка об’єднує родини зниклих безвісти і полонених українських військових медиків. Вона була частиною делегації з 12 українських жінок — представниць неурядових організацій та асоціацій родин зниклих безвісти і полонених, як військових, так і цивільних українців, — яка взяла участь у загальній аудієнції на площі св.Петра у Ватикані минулої середи, 17 вересня 2025 року. Наприкінці аудієнції група у супроводі Посла України при Святому Престолі Андрія Юраша мала коротку зустріч із Папою Левом XIV.
Підтримка всієї Церкви
«Я вперше так близько бачила Папу, — ділиться своїми враженнями пані Марія. — Ми всі прийшли з великою надією». На площі св.Петра жінки зустріли інших українців — паломників, що прибули з різних країн світу. «Ми зустріли групу українських священників. Вони нас благословляли, обіцяли молитися за нас. Потім до нас підійшли українці з Ірландії. Вони обіймали нас усіх, підтримували. Це дуже приємно. Це таке відчуття — не можу словами передати. Вони огорнули нас любов’ю. Це все запам’ятається назавжди. І ми віримо, що це допоможе повернути наших дітей».
Ці моменти тепла й підтримки дуже важливі для Марії та інших матерів, дружин і всіх рідних, які щодня намагаються знайти своїх близьких, підтримують одні одних і стараються привернути увагу громадськості до цієї великої трагедії.
«Завдяки нашим спільним зусиллям нам вдалося повернути додому багатьох полонених медиків, — розповідає Марія про асоціацію «Військові лікарі». — На жаль, був випадок, коли медика, якого визнав полоненим Міжнародний Червоний Хрест, повернули додому мертвим. Ми всі знаємо, що лікарі не є комбатантами. Вони намагаються врятувати життя пораненим солдатам: витягують їх із поля бою, надають необхідну першу допомогу. На жаль, часто вони самі гинуть на фронті. Наша асоціація збирає інформацію про кількість загиблих, полонених і зниклих безвісти лікарів, а також про кількість атак на медичні заклади в Україні».
У липні 2025 року міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко повідомив, що з початку російського повномасштабного вторгнення в Україну було вбито 510 медиків. 19 серпня 2024 року, з нагоди Міжнародного дня гуманітарної допомоги, ВООЗ повідомила, що її національне представництво в Україні з початку конфлікту зафіксувало 1940 російських атак на медичні заклади. «Це найвищий показник, який ВООЗ коли-небудь фіксувала в будь-якій гуманітарній надзвичайній ситуації на глобальному рівні», — написано на вебпорталі ВООЗ.
Про медика, який не міг бути осторонь
«Від самого дитинства Григорій мріяв бути лікарем, — розповідає Марія про свого єдиного сина. — Спочатку навчався в Першому Київському медичному коледжі, потім у Національному медичному університеті ім.Богомольця. В університеті працював на ‘швидкій допомозі’, в реабілітаційних центрах. У перший день повномасштабного вторгнення пішов до військкомату, став у чергу (тоді в нас були черги), і сказав: “Я не можу бути осторонь. Я не буду ховатися”. І він пішов. Спочатку був на кордоні Сумської області, потім їх перекинули на Бахмутський напрямок. Там зник зв’язок із ним. Нещодавно, в серпні йому виповнився 31 рік. Я вірю, що я його знайду, поверну живого, здорового, і що ми повернемо всіх своїх, і медиків, й інших військових, хлопців і дівчат. Ми все для цього робимо. І дуже дякуємо тим, хто нас не залишає в такі складні години і нам допомагає».
«Я борюся не тільки за свого сина»
Лілія Орел представляє асоціацію «Засуджені, але не забуті». Вона — мама військовополоненого Володимира Орла. «Він морський піхотинець, — розповідає жінка. — На початку повномасштабної війни брав участь у захисті нашої країни в місті Маріуполі, де відбувалися дуже інтенсивні бої, і був взятий у полон у квітні 2022 року. На жаль, він досі перебуває в полоні. І не просто в полоні: російська федерація його засудила».
Жінка наголошує, що засудження військовополонених є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевських конвенцій. «Я також була на загальній аудієнції з Папою, сподіваючись, що світ побачить і почує наш біль, — каже Лілія. — Я живу в Італії майже три роки. Ми приїхали сюди з молодшим сином як біженці. Звідси я намагаюся допомагати сім’ям українських полонених і привернути увагу всього світу до цієї проблеми, щоб усі знали, що ми — не просто цифри і статистика».
25 вересня Володимиру виповниться 30 років. Вдома на нього чекають дружина і 9‑річна донька. Мама Лілія каже, що з ним не мають жодного зв’язку: російська сторона не дозволяє цього. Вся інформація була передана їм іншими військовополоненими, які повернулися. «Ми всі чекаємо, працюємо, плекаємо надію. Тому ми і до Папи прийшли. Ми маємо надію, що Бог нас почує, що рано чи пізно справедливість переможе і наші хлопці будуть вдома».
Те, що допомагає Лілії не впадати у відчай, — це усвідомлення, що вона бореться не тільки за свого сина, «а й за всіх до останнього». «Всі мої думки постійно зайняті цим, — зізнається вона, — це як інша робота, це моє життя. Я засинаю і прокидаюся з цією думкою».
Підтримувати інших навіть після повернення своїх
Чоловік Олени Добичі, яка також була присутня на аудієнції, повернувся з полону рік тому. Попри це, вона продовжує допомагати сім’ям, які все ще чекають на своїх близьких. Олена очолює Асоціацію громадських організацій «Адамант», що об’єднує численні організації, загальна кількість членів яких перевищує 6000 осіб. «Коли я повернула свого чоловіка, — розповідає вона, — то пообіцяла іншим родинам, що не покину їх, що буду поруч із ними, буду їх надихати, щоб вони також боролися. І вони це роблять. Я хочу, щоб вони відчули ту саму радість, яку відчула я; щоб вони змогли знову обійняти своїх близьких».
Підтримка тих, хто повернувся з полону
Асоціація «Адамант» надає підтримку українським військовим також і після їхнього повернення з російського полону, допомагає їм відновити фізичне та психічне здоров’я. «Ми підказуємо їм, куди звертатися, намагаємося підбадьорювати їх і підтримуємо своєю присутністю, — каже Олена. — Коли хлопці повертаються, вони кажуть: “Ми не думали, що ви так за нас боретеся. Ми думали, що після повернення не знатимемо, що робити”. Коли вони повертаються додому — вони сірі й дуже худі: важать удвічі-втричі менше, ніж до полону. Коли повернувся мій чоловік, я його навіть не впізнала. Тільки по очах… Раніше він важив близько 100 кг, а після повернення — близько 60 кг, виглядав як 20‑річний хлопець. Зараз, завдяки досвіду з моїм чоловіком, я займаюся реабілітацією військових після їхнього повернення з полону».
Будьмо чутливими і великодушними
Коли ми просимо Олену дати пораду стосовно того, як спілкуватися з рідними військовополонених і зниклих безвісти, вона підкреслює, що треба старатися бути чутливими і ніколи не запитувати: «А твій вже повернувся?»
«На жаль, є такі, які не розуміють нас, і вони ніколи нас не зрозуміють, поки не пізнають нашу біду. Але не дай Боже їм пізнати таку біду… І тому я хочу побажати всім родинам України: бережіть свої сім’ї, бережіть себе, своїх дітей — і допомагайте нашим хлопцям, які на фронті, які захищають ваші родини, які вдома. Бережіть насамперед самі себе. І ми не хочемо, щоби хтось був змушений звертатися до нас по допомогу. Ми хочемо, щоб ви жили мирно і щасливо!»
фінансово.
Щиро дякуємо!
