Морально однозначний підхід до проблеми зла є одним із найбільш захопливих аспектів життя і науки Ісуса. Ми знаходимо в Ньому релігійного вчителя і наставника, який у глибині власної душі ототожнюється зі стражданням інших.
Євангелія оповідають про чоловіка, хворого на проказу, який підійшов до Ісуса, коли Він навчав в одному з містечок поблизу Єрусалима. Проказа вражала людей від стародавніх часів, навіть і сьогодні ця хвороба мучить чимало країн Третього світу. Ми не знаємо, наскільки серйозним був стан того чоловіка; натомість відомо, що проказа може деформувати шкіру і кості, повикручувати кінцівки і пальці. Проказа атакує людське обличчя: під її впливом ніс може провалитися, як від сильного удару.
Психологічні наслідки цієї хвороби, однак, набагато серйозніші, ніж фізичні деформації. За Євангелієм від св. Луки, чоловік, що підійшов до Ісуса, був «весь покритий проказою». За часів Ісуса юдейське право та звичаї наказували дотримуватися повної ізоляції таких хворих, їхню хворобу вважали важкою і заразливою, і невиліковною. У певний момент історії юдейської традиції ставлення до прокажених почало визначатися не так турботою про здоров’я, як поглядами моральної природи. Прокажений був кимось, на кого ліг гнів Божий, це була людина, обтяжена покаранням за великий гріх. Перебування з такою особою — вже не кажучи про те, щоб її торкнутися — означало… розділити участь у її провині!
Людина, заражена проказою, могла цілими роками жити без будь-чийого доторку. Нічого дивного, отже, що прокажений «упав на лице своє», благаючи Ісуса про зцілення. Життя його було сповнене смутку і жалю. «Якщо хочеш, — благав він, — можеш мене очистити».
Що робить Ісус? Євангеліє каже, що від вигляду того чоловіка Ісуса «пройняло співчуття». Тут це слово означає також і «співстраждання». Немає сумнівів, що Ісус не є відірваним від реальності божеством грецької міфології. Він знає, як увійти у світ страждання іншої людини. Не хоче, аби Йому була чужою людська слабкість. Дає втягнути себе у боротьбу за життя, яку провадить хворий, самотній і пригнічений чоловік.
А потім Він починає діяти, інстинктивно і не вагаючись. «Ісус простяг руку і торкнувся його». Чинячи так, Він зламав усі суспільні приписи, дав прокаженому надію і повернув здоров’я. «Хочу, — сказав, — очистись». Прокажений дістає миттєве зцілення. Ісус не тільки повертає йому здоров’я фізичне; своїм учинком Він проголошує, що Бог, попри все, цю людину не полишив.
На противагу до інших філософів та релігійних учителів, Ісус трактує присутнє у світі зло і страждання як вторгнення. Це бо переживання, принципово чужі людській особі, вони ненатуральні, вони противляться світові, сотвореному Добрим Богом.
Найвиразніше це видно в розповіді про поведінку Ісуса при гробі Його приятеля Лазаря, який помер за кілька днів до Його приходу. Донесення про це у Євангелії св. Йоана повторює багато разів (точніше кажучи, тричі), що, наближаючись до групи плакальниць, Ісус розізлився. В одному з цих стверджень навіть ужито грецьке слово, яке означає роздратування і гнів. Звідки походила злість Ісуса? Хіба ж смертельна хвороба це не ласкавий провідник, що бере нас за руку і провадить до раю?
Не для Ісуса. Він став обличчям в обличчя зі смертю друга. Побачив приятелів у розпачі, членів родини померлого. Він почувся глибоко зачепленим. На Його переконання, цей добрий, прекрасний, інтегральний світ, створений Богом Отцем, зламався і ліг в руїнах. Ісус — що непояснюване — вирішив діяти, повертаючи Лазаря до життя. Однак Його першою, майже рефлекторною реакцією був гнів. Переживаючи жаль по втраті друга, Він мав дуже нелагідні думки про те, що гріх і зло зробили зі світом, нищачи людське життя.
«Де ви його поклали?» — запитав.
«Господи, піди і побачиш».
Однак Його почуття збурив не тільки гнів. Євангеліє від св. Йоана пише, що сцена жалоби за померлим викликала в Ньому глибину співчуття. Саме тому «Ісус заплакав». Інакше кажучи, реакцією Ісуса на людське страждання ніколи не була байдужість чи понурий фаталізм. То було радше поєднання жалю, гніву і співчуття.
Побожних осіб це може шокувати, але Ісус насправді мав справу з трагедіями цього світу й зі стражданням, які вони несуть із собою. Він знав, що людське серце може оповити морок, що воно може згинатися під тягарем сумнівів і невіри. Тому застерігав своїх учнів, що ті, які — незалежно від приводу — не тримаються істин, вказаних їм Богом, не доходять до мети подорожі: «у мить спокуси відступають».
Жозеф Локонт , deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
