Отець В’ячеслав Гриневич SAC, капелан при Збройних силах України, уже понад два тижні перебуває в зоні АТО в Артемівську. Священик працює у мобільній групі, до якої входять психолог, психіатр і капелан.
Про свій досвід капеланського служіння священик-паллотин розповів CREDO.
Ми призначені до конкретного сектора C (Артемівський напрямок). Наша мобільна група об’їжджає військові підрозділи у своєму секторі. Один виїзд зазвичай займає кілька годин. Інколи в одне місце приїжджаємо два-три дні поспіль. Психологи працюють за своїм профілем: як подолати посттравматичний синдром, а я працюю в духовному плані. Переважно це панахида за хлопцями, які полягли, благословення, освячення релігійних речей та пояснення, що вони несуть, наприклад, розаріїв. Я не маю свого підрозділу. Коли ми приїжджаємо, офіцерський склад представляє капелана, і я маю більш розв’язані руки працювати з військовими. Але, з іншого боку, не можу забезпечити постійної духовної опіки. Бо ми приїжджаємо групою раз на якийсь час, попрацюємо і повертаємося знову до військової частини.
У військовій частині в Артемівську достатньо спокійно. Але ми їздимо на території, які прострілюються. Тому їдемо в бронежилетах, у касках.
При військовій частині я один капелан, але підтримую постійно зв’язки з іншими, хоча би по телефону. Але також часто бачуся з іншими капеланами. Бо я знаходжуся при штабі сектора, сюди приїжджають за передачами для хлопців, тож часто можу побачити інших капеланів.
Одного разу волонтер вирішив познайомити мене з капеланом Колею. Підвів мене до великого джипа, з якого гримів важкий рок, а за кермом сидів чоловік із сережками у вусі, довгою косою і курив. Мені аж стало незручно, що я це побачив. І ось він виходить із машини, волонтер нас представляє один одному, каже: «Ось капелан Коля, познайомтеся, будете працювати разом». А той до нього: «Ти шо, капелан — це просто моє погонялово (прізвисько — Ред.)».
Переважно солдатам не важливо, якої конфесії капелан їм служить. Хоча інколи вони переживають, щоб був не з Московського Патріархату. Але теж не всі. Найголовніше — аби був священик.
Щонеділі я відправляю Службу Божу в гуртожитку львівських десантників. Вони зробили у себе каплицю. Мене туди відвозять броньованою машиною. Минулої неділі на Месі було 30 хлопців. Для мене це була найвища акумуляція чоловіків в одному місці і в один час.
Готую військових до першої сповіді. У неділю за дві години до Служби Божої планую зробити сповідь для всіх, хто підготувався. Ще попрошу одного священика, щоби приїхав, разом посповідаємо.
«Як жити далі?», — питання, яке найчастіше ставлять військові. Вони вже задумуються над тим, яким буде для них життя після цієї війни. Бо, наприклад, дружина, яка довго не бачила чоловіка, хоче побачити його таким, яким проводжала до війська. Діти вдома виростають, поки він тут воює. Вони всі повертаються з війни іншими. А вдома життя не змінилося. Старі друзі вже не розуміють. Вони собі живуть мирним життям, а ті, що повертаються з АТО, не знають, як далі будувати мирне життя. Християнські спільноти вже зараз повинні думати, як працювати з солдатами, організовувати для них реколекції, дні зосередження тощо.
Боротьба з аватарами — так на фронті називають боротьбу з пиятикою. Проблеми з алкоголем серед військових відомі. Але зараз вони вже дозрівають до того, щоб не пити. Вони розуміють, що це безвідповідально і небезпечно. Я приїхав якось, а мені показують: «От подивіться, спить на підлозі, а я маю йти за нього на чергування, і через це ризикую вдвічі більше. Що з ним робити? Зараз він — баласт для нашої групи». Додому відправити за п’янство не можуть, бо якщо відправлять одного за випивку, то наступного дня хлопці, які дуже хочуть додому, підуть таким самим шляхом. І ці «аватари» часто потім приїжджають додому і кажуть: «я ваєвал». Це дуже дратує хлопців.
Молитви, особливо за померлих, дуже торкають серця військових. Я сам був свідком цього не один раз. Інколи приїжджаю у підрозділ і бачу загальну апатію та депресію, тоді кажу: «Принесіть мені список 200-х, відправимо панахиду». Це дуже допомагає. Починаю читати молитви за упокій. Виголошую коротку проповідь. Якось я приїхав і застав велику групу «аватарів», один розказував, який він герой, інший вже ледве сидів. Я не знав, як із ними говорити. Вирішили помолитися за загиблих. Командир переживав, каже: «Отче, вони зараз як підуть всіх поминати, то буде горе». Я собі думав, що під час молитви будуть щось коментувати, не сприймуть серйозно. Але все було інакше. Я розвертаюся і бачу, що в них сльози в очах. Після молитви настала така тиша… Всі тихо розійшлися і взялися до праці. Хтось пішов дрова рубати, хтось взявся за іншу роботу. Такі молитви достукуються до людських сердець.
Я відповідаю не тільки за католиків, а за всіх хлопців. І навіть за тих, які кажуть, що все життя були атеїстами, проте також хочуть спілкуватися з капеланом. Небезпека смерті змінює деякі правила. Наприклад, можу сповідати невінчаних.
Мій принцип — я не освячую зброї. Коли хлопці просили освятити танк, я освятив його як транспортний засіб, із молитвою до св. Христофора. Саму зброю мені важко святити. Тому я поблагословив, посвятив усі іконки і розарії (всередині танку майже як капличка).
Не беру зброї до рук, бо маю інше завдання. Але хлопці дуже переживають, кажуть, щоб узяв собі щось для захисту. Коли будуть наступати, то, думаю, буду хапати все, що знайду під руками, і захищатися. Тому що хочеться жити і хочеться, щоб друзі жили. Хоча зараз точно не можу сказати, яка була би у мене реакція. З собою маю гранату, яку мені подарували. Але сподіваюся, що вона ніколи не буде використана.
Найбільший страх був вдома. У новинах все виглядає страшно. А коли приїхав сюди, то тут не так усе погано. Тільки побутові умови не дуже добрі. Нашу мобільну групу розташували в бібліотеці, яка була обстріляна. Тут протяги, я навіть трохи застудився. Немає де речі випрати. Їжа — типово солдатська: макарони кубиками, каша, на яку рибу можна ловити. Ми аж тішимося, коли їдемо десь на виїзд до військових, вони там смачно готують. Але, з іншого боку, якщо відкинути побутові незручності, тут справжня чоловіча еліта, тут люди, які переосмислили своє життя.
Тут я відчуваю, що спілкуюся з тими, кого дуже бракує в парафії, — з чоловіками. Мені важко пояснити це відчуття, ця чоловіча атмосфера дуже важлива. Вони слухають, розмовляють, ставлять питання. І що цікаво, не втікають, як у нас, коли приходиш на похорон чи «по коляді». Так часто буває: тільки приходиш, як частина чоловіків одразу вибігає курити, аби лиш не слухати ксьондза. Тут інакше. Ставлять дуже багато питань, які їх турбують: про смерть, про війну. Говорять про те, що їх мучить: наприклад, коли відступали, то залишали поранених. Також переосмислюють все своє життя, ще до війни, хочуть щось змінити.
Фото надані о. В'ячеславом Гриневичем
фінансово.
Щиро дякуємо!
