Раз за все життя я не отримав розрішення на сповіді. І вважаю, що то була одна з найважливіших і найпрекрасніший сповідей у моєму житті. Чому?
«Потім підійшов, торкнувся мар, — а ті, що їх несли, спинилися, — і сказав: юначе, тобі кажу, встань!» (Лк 7, 14).
Ісус сказав: «Відсуньте камінь!» Сестра померлого, Марта, каже до Нього: «Господи, він уже тхне. Уже чотири дні бо лежить у гробі». Ісус же до неї: «Хіба ж я тобі не сказав, що як увіруєш, то побачиш славу Божу?» (Йн 11, 39‑40).
Сьогодні мене зворушило, що Ісус торкнувся мар. Підійшов і доторкнувся тіла померлого, або ж місця біля тіла. Люди, що несли покійника, затрималися. Вони мали бути здивовані. Це було небуденне щось — аби хтось чужий підходив до жалобної процесії й торкався мар. Коли я уявляю цю сцену, знаю, що мені було би дуже тяжко це зробити. Тіло (навіть добре сповите свіжими хустками та намащене ароматичними оліями) це не те, чого би я з приємністю торкнувся.
Подібно виглядає і сцена перед воскресінням Лазаря. Марта не надто делікатно повідомляє, що відсунути камінь — може бути не найкращою ідеєю. Тіло вже почало розкладатися, зрештою, воно у гробі лежить уже чотири дні, воно тхне. Тобто смердить. Причому, певно, добряче.
Багато разів я відчував страх і переляк. Те, що когось чути здалеку або що той хтось виглядає неестетично, дуже часто становить перешкоду, щоб подати руку при близькому контакті. Так само і з життям. Ісус вчить мене закасати рукави й забратися до роботи. Інколи потрібно увійти до гробу, в якому насправді смердить. Треба торкнутися чогось мертвого, що тхне, розкладається, гниє. Це не буває приємно. Але Ісус цього не боїться. Треба взятися до роботи й не боятися замаститись.
Один раз за життя я не отримав розрішення. І вважаю, що це була одна з найпрекрасніших і найважливіших сповідей у моєму житті. Чому? Бо я вже був надто нечулий. А то було чимось, що вирвало мене з летаргії. Я такого не сподівався! Зрештою, постійно сповідаючись у тому ж самому, я постійно те ж саме отримував на покуту. А цей священик учинив інакше. І зробив це з неймовірною мудрістю й любов’ю. Він звелів мені зробити одну конкретну річ. Складну, але можливу. Не роби цього й оцього протягом конкретного часу (не задовгого, бо тільки три дні). І прийди на сповідь знову. Сюди, до цього самого конфесіоналу.
Він розпізнав (і слава Богу), що я насправді перестав старатися, що перестав працювати. Полишив те смердюче, аби й далі собі розкладалося, припудрюючи поверхню. Священик заохотив мене, аби я за це забрався й розгріб. Аби я просто взявся до роботи, попри те, що це складно, неприємно і болісно.
І тут проявляється черговий етап Євангелія. То Ісус є Господом. Це означає, що то Він — Сильний, Він панує над світом. Також і над смертю. То Ісус має міць змінювати, оберігати, зцілювати, воскрешати. Пам’ятаю свою молитву за нагоди тієї сповіді, в якій я просив Його, аби показав мені свою міць, аби показав, що Він більший за мій гріх та мою слабкість. Бо я вже, по‑людськи кажучи, не даю раду й не маю шансів. І я волав до Нього, щоб Він мені показав, що Він насправді більший. Якщо це так, то чому ж я цього не бачу? Я волав, щоб Він довів мені, що це так! І Він показав. Насправді.
P.S. Це вимагало від мене багато праці, труду, «закасаних рукавів». Усе не змінилося одразу, в одну мить, зовні. Але Ісус показав мені, що Він — Більший. Без Нього ніщо би не вдалося. Від Нього розпочалася зміна. У Ньому й завдяки Йому вона здійснилася.
Віктор Мрувчиньскі, Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
