«Одним буде достатньо звичайної, простої молитви та вділення таїнств, другим потрібне перебування поруч», — каже о. Аркадій Завістовскі, національний душпастир Служби здоров’я у Польщі.
— Які духовні потреби мають хворі люди?
— Одним буде достатньо звичайної, простої молитви та вділення таїнств, другим потрібне перебування поруч. Одні хочуть підтримки, інші її відкидають. При каплиці Броднівського шпиталю у Варшаві, де я служу, ми маємо душпастирську групу: я не сам, це неможливо, аби самому духовно супроводжувати 80 тисяч людей, які тут загалом за рік проходять. Праця з хворими виснажує фізично, духовно і психічно. Це постійно мати справу з патологією: хворобою, негативними емоціями. Ми мусимо бути реалістами, аби вміти зберегти дистанцію, обережність щодо того, що діється з іншими. Ми хочемо бути з ними, але також не можемо дозволити, щоб ці люди «заволоділи» нами, бо невдовзі й ми самі почнемо потребувати допомоги!
— Як дбати про себе, аби бути підтримкою для хворого?
— Я завжди повторюю рідним, що необхідно потурбуватися про сон. Як у хворих, так і в здорових людей сон — лікувальний. Він приносить втихомирення, повертає рівновагу. Хтось, хто хоче поводитися інакше, бо каже, що має тисячу справ, — хутко зорієнтується, що йому буде дуже тяжко. Сон дозволяє нам краще функціонувати, як емоційно, так і фізично. Тут бувають люди, які спершу приходять до каплиці на Євхаристію, щоби зміцнитися духовно, а вже потім ідуть до своїх хворих. Кажуть: «Тут ми хочемо зачерпнути духовних сил, аби піти туди й любити, допомагати, бути при хворому».
— Служіння священика це постійне запрошування до молитви?
— Наведу приклад. Багато разів я приходив в одну палату, хвора пані там нічого не хотіла й було видно, що її функціонування пригашене медикаментами. Якось я прийшов до неї в суботу, а вона собі сидить і кросворда розгадує. Я підходжу й запитую: «Пані, чи Ви б не хотіли зі мною помолитися?» — і чую: так. Ми помолилися, я вділив їй таїнства, і вона відійшла ще того самого пополудня. Якби не було духовного супроводу, спільної молитви, — може, ніхто би про це й не згадав.
— Родичі не моляться з хворими???
— Нечасто. В емоційному вимірі, як опікуни, як догляд — вони якнайбільше зі своїми хворими; духовно ж — рідко.
— Як забезпечувати хороший супровід тяжко хворому?
— Ми завжди пропонуємо участь у Євхаристії, щоби спільно помолитися, щоби Церква молилася за цю хвору людину. Також це може бути спеціальна молитва за хворого.
Найкраще — бути при хворому. Казати йому: «Я біля тебе, не бійся, коли переходитимеш по той бік — я буду поруч. Не бійся. Небо — прекрасне». Ми знаємо, що це тяжко, бо інколи емоції не витримують, хтось починає плакати…
Можна сказати й інакше: «Ти йдеш до Того, хто дав тобі життя, тобто до свого Батька». Інколи цей час трохи триває, і ми бачимо, як людина бореться з хворобою. Часто ми просимо сім’ї про дві речі: щоб вони перепросили свого хворого родича за брак любові та попросили його самого простити. Дехто з цього сміється, кпить, інші — байдужі. А ще інші беруть тата за руку й кажуть: «Тату, прости мене, прошу, бо я не завжди був до тебе добрий».
— І це важливо?
— Часом людина на ці слова просто чекає, і потім відходить у мирі. Люди хочуть ще тут, на землі, щось сказати, щось простити. Ми замало в це віримо, але це дуже важливе.
— Що відбувається з хворим, коли він уже на лікарняному ліжку?
— Потрібно усвідомлювати, що хворий провадить внутрішню духовну боротьбу. Він часто про це не говорить, але це видно. Тому необхідна молитва. Це не девоційність, не ставмося до цього як до дивацтва: ми молимося не тому, що «нема нам чого робити». Ні! Це підтримка людини, яка бореться. Бореться, бо може стати по стороні Бога — але, на жаль, також і проти Бога. Це не так просто.
— З чим ця людина бореться?
— Старші люди кажуть, що коли потрапляють до лікарні, то мають думки про евтаназію. Хтось може сказати: «Які вже в тої бабці гріхи…» Ніколи не відомо, треба запитати, бо пацієнти це приховують, соромляться. «Я прожила 80 років, — сказала мені одна жінка, — ніколи таких думок не мала, а тепер воно мене вчепилося».
— І як допомогти?
— Запитаймо: «Люба, коли ти востаннє була на сповіді?» Потрібно запитати, чи не має людина думок проти життя. З кожним із нас таке може статися! Ми живемо тут, на землі, а перебування тут це випробування. Кожен з нас його проходить. Одні — у подружній кризі, інші — на роботі, ще інші — на лікарняному ліжку.
— Як треба розмовляти про відхід?
— Не лякати смертю. Я кажу: «Ти чекаєш не на смерть, а на Небо. Перед кожним із нас — відкрите Небо, а чи ми його виберемо — це вже інше питання. Ти йдеш до когось такого прекрасного й доброго, як наш Господь у Небі. І кожен з нас туди піде».
В людях зроджується величезний страх перед смертю. Навіть найбільш духовно сформовану людину це може болісно злякати. Й ми тут не можемо просто так собі сказати: «Ти помреш». Потрібна насправді велика емпатія.
— Що допомагає?
— Добра побожність, тобто зв’язок із Богом Живим. Це діє на духовному, психологічному й тілесному рівні також. Духовно прекрасна пані прийшла до шпиталю з Бревіарієм, була на Євхаристії, відійшла у Навечір’я Різдва. За кілька днів до цього син привіз її на інвалідному візку. Я підійшов і дав їй Дитятко Ісуса в руки. Й коли ми урочисто правили народини Господа Ісуса, вона до Нього відходила…
Катажина Матуш, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
