Ректор Львівської духовної семінарії розповідає про ініціативи, в яких беруть участь семінаристи і які спрямовані на надання духовної допомоги тим, хто переживає горювання і травми.
«Ми намагаємося насамперед доносити до семінаристів, що в умовах, коли війна, можливо, ще триватиме, або навіть коли закінчиться, їм доведеться все ж таки душпастирювати серед людей, які будуть зранені війною», — зазначає в інтерв’ю для Vatican News о.Ігор Бойко, ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа. Приготуватися до цього відповідального завдання семінаристам допоможе теперішній досвід підтримки тих, хто найбільше зранений війною. Вони ходять на цвинтар, де поховані військові, щоб підтримати рідних, які прийшли на могилу; відвідують поранених у лікарні; допомагають дітям, чиї батько або мати загинули на фронті; їздять на схід України, щоб там підтримати військових.
— Отче Ігорю, ми з Вами вже не раз спілкувалися про те, як сильно Церква допомагає українцям, щоб полегшувати їхні страждання. Які найбільші духовні виклики, на Вашу думку, стоять перед людьми в цей період? Як ваша семінарія намагається їх підтримати?
— На жаль, війна далі триває; але, попри все, бачимо багато добрих ініціатив. На початку Церква зосереджувалась на тому, щоби підтримати біженців, допомагати сім’ям, дітям, надавати прихисток, забезпечувати ключові на той час потреби. З часом ми побачили, що ситуація покращується, і багато людей змогли повернутися до своїх домівок.
Сьогодні маємо ситуацію, коли є багато зранених війною. Ми говоримо як про фізичні поранення — бо чимало наших військових та навіть цивільних зазнають фізичних ушкоджень внаслідок щоденних бомбардувань, обстрілів. Багато таких людей сьогодні перебувають на реабілітації, лікуються в різних військових госпіталях, лікарнях. Тут теж допомагає наша Церква.
Наприклад, семінаристи старших курсів мають практику їхати до шпиталів, у відповідні відділення лікарень, де військові проходять реабілітацію, і спілкуватися з ними. Бо, з одного боку, лікарі можуть надати медичну допомогу, загоїти тілесні рани, — сьогодні з розвитком медицини можна мати навіть сучасне протезування; але, з іншого боку, все ж у багатьох залишається питання: “А як мені далі жити? Який сенс усього, що зі мною сталося? Як мені повернутися до нормального життя, в мою сім’ю?”
Ні для кого не секрет, що в таких ситуаціях можуть бути зловживання алкоголем, чи якась інша саморуйнівна поведінка, чи навіть деколи думки про суїцид. І тому присутність Церкви є надзвичайно потрібною. На моє переконання, це один із викликів, що стоять перед нами.
Це перша ініціатива. Друга, яку ми як Церква і як семінарія у Львові розпочали недавно, — це присутність на Львівському кладовищі, де є поховання наших героїв, на так званому Марсовому полі. Бо там щодня приходять рідні, родичі, сім’ї загиблих. Я, наприклад, мав нагоду побачити матір на могилі свого чоловіка разом із чотирма дітьми. Коли ми з нею ми почали спілкуватися, вона каже: «В мене ще є п’ята дитина, вона вже доросла і має свою сім’ю». І ти розумієш, що в цей час твоя присутність — і як священника, і також як чоловіка — поруч із ними дуже важлива. Діти радо діляться всім, що, можливо, в цей момент хотіли би розповісти своєму татові: про свої успіхи в школі, про перші успіхи в університеті, про свої мрії, сподівання. І це час перебування разом, час слухання: я думаю, що сьогодні воно є конче потрібне.
Я побачив, що на цвинтарі час зупиняється; там ніхто нікуди не поспішає. Бо в нашому буденному житті ми завжди поспішаємо, не маємо часу просто зупинитися, з кимось побути. А коли приїжджаємо туди — відкладаємо наші телефони, забуваємо про буденні справи, листування чи інші речі, й просто присвячуємо час уважному слуханню, щоб бути поруч із людьми, поруч із батьками, які готові ділитися своїм болем і розповідати. Кожна історія про того, хто похований на Марсовому полі, вражає, бо там поховано багато молодих людей. Це світлі душі, багато з них не займалися військовою справою, а мали інші заняття: хтось працював за кордоном, залишив все і приїхав в Україну, щоб захищати свою землю, свою сім’ю, своїх дітей; хтось був у бізнесі, хтось займався чимось іншим, — але кожен з них мав це переконання: «Якщо я не піду захищати свою сім’ю і своїх дітей, то хто їх захистить?» Ніхто з них не йшов із думкою помирати. Але кожен ішов з думкою: «Я маю захистити свою землю, захистити сім’ю, і повернутися, і далі щасливо жити на своїй землі».
— Мабуть, уже багато семінаристів провели чималу частину навчання під час повномасштабного вторгнення. Як на мене, це не може не вплинути й на саму формацію. Я часто чую від священників, від капеланів, навіть від єпископів: «Нас до війни не готували». Які виклики, на Вашу думку, постають перед Церквою стосовно формації майбутніх душпастирів в умовах війни?
— Я також був семінаристом, навчався в Римі, й нас не готували до того, що одного дня ми будемо душпастирювати в умовах війни. Ми теж не мали особливої підготовки. Натомість, що стосується наших семінаристів, то інколи в них є тривожність, інколи страх, можуть бути навіть панічні атаки, — бо вони мають своїх рідних, близьких, батьків, братів, друзів на війні. Буквально нещодавно відбувся похорон батька нашого семінариста. Але вся наша спільнота намагається підтримувати його і його сім’ю в цей період жалоби і втрати.
Тому ми намагаємося насамперед доносити до семінаристів, що в умовах, коли війна, можливо, ще буде тривати — або навіть коли війна закінчиться, — їм доведеться все ж таки душпастирювати серед людей, зранених війною. Про це люди говоритимуть і в сповідальниці, і в індивідуальних духовних розмовах. Дуже часто це будуть зустрічі просто на вулиці — з військовим, якого можна буде впізнати, що він був на війні; і семінаристи повинні знати, як, власне, вести з ним розмову, про що питати, чого не питати.
Дуже часто це можуть бути похорони, в яких вони будуть присутні як душпастирі; там також треба вміти відповідно поводиться, знати, на які теми говорити, що говорити, а чого не говорити. Я думаю, що буде багато дітей-сиріт. Душпастирство цих дітей — ще одна ділянка праці. Богу дякувати, маємо семінаристів, які гарно працюють у сиротинцях, організовують літні табори.
Отож підготовку до того, до чого нас Церква закликає — зцілювати рани війни, — вони вже зараз проходять. Велику працю виконують також семінаристи, які працюють із військовими в різних частинах: вони мають нагоду проводити з ними і катехизації, і зустрічі, запрошувати військових приїжджати до семінарії, проводити з ними спільну молитву тощо. Або, наприклад, наш оркестр: кошти, які жертвують люди на виступах, вони використовують для підтримки наших військових. Я певен, що сьогодні немає байдужої людини, яка би сказала: «Мене це не зачіпає». Тобто кожен у свій спосіб намагається подумати: «Як я можу бути корисним? Що доброго я можу робити, щоби наближати день завершення війни, і день нашої перемоги?» — і дивитися в майбутнє з надією.
Якщо наш ворог хоче поставити нас на коліна чи зробити так, щоб нас не існувало, — то ми, навпаки, показуємо свою силу і знаємо, що з нами — Бог, і що хто є на стороні правди, той ніколи не буде Богом залишений. І тому ми сміло йдемо вперед, із молитвою на устах, із тим, що Богові довіряємо все наше життя і Він нас провадить. Я переконаний Бог нас ніколи не залишить. І я свято переконаний, що ця війна також покаже всьому світові, що Україна — незламна, бо дух українського народу є справді незламний і подиву гідний.
— Дуже дякую, що Ви проводите цих семінаристів на такому нелегкому шляху. На їхній час формування випав дуже важкий період; але, мабуть, це та криза, яку треба використати якнайкраще.
— Господь нас ставить у ті місця, де ми маємо бути і наше служіння сповняти; і кожен з нас робить, що може. Найважливіше — це робити те, що ми робимо, з великою любов’ю, відданістю, жертовністю, не жаліючи себе. Якщо можемо послужити людям, то служімо в різний спосіб.
Що мотивує семінаристів, то це приклад інших. Коли вони бачать приклад священників, готових їхати на схід країни, служити як військові капелани або просто як звичайні священники, то дуже часто кажуть: «Ми би також хотіли поїхати на схід». Спочатку ми вважали, що це може бути небезпечно; але сьогодні ми кажемо: «Ви дорослі; ви свідомо приймаєте рішення. Ми не заперечуємо, якщо ви хочете поїхати для доброї справи і доброї місії, щоби підтримати наших військових, побути з ними, підтримати наших капеланів». І є багато семінаристів, які радо сповняють таке служіння.
фінансово.
Щиро дякуємо!
