Йоан Павло ІІ у листі «День Божий» застерігав нас від деформації Господнього дня: «Коли неділя втрачає свій первинний сенс і стає лише закінченням тижня, трапляється часом, що горизонт людини стає таким тісним, що не дозволяє їй побачити небо. Навіть святково вбрана, людина неспроможна вже святкувати». Пам’ятаю, як я пояснював зміст цього листа на черговій проповіді в парафії Вознесіння Пресвятої Діви Марії в Золочеві на Львівщині. Прислухувалася до моєї проповіді і парафіянка Стефанія Горчаківська…
Життя Стефанії Горчаківської, яка жила у с.Вороняк, позначене особливим стигматом страждання. Кілька місяців тому вона відійшла до Неба по заслужену нагороду, але її постать повсякчас стоїть у мене перед очима, це й стало приводом написання цього листа. Її життя без сумніву можна назвати героїчною ілюстрацією згаданого листа Йоана Павла ІІ.
Стефанія прийшла на світ у Вороняках під Золочевом 1934 р. Разом із родиною регулярно ходила до парафіяльного храму в Золочеві, долаючи пішки довгу дорогу. Хоча в ті часи існував закон, який звільняв вірних від недільної Святої Меси, якщо їхня дорога до храму перевищувала 45 хв., але для цих людей святкування Господнього дня було таке важливе, що на дорогу не зважали. Йдучи до святині, мешканці Вороняків мусили проходити через залізничні колії в довільно вибраному місці, бо не було в ті часи жодних мостів чи спеціально визначеного переходу. Іноді, коли на колії стояв товарний потяг – люди просто проповзали під вагонами. Біля залізничної колії була також школа, тому на погрозливу небезпеку наражалися й вороняцькі діти. І сталося… 12-річній Стефанії товарний потяг відрізав частину однієї ноги та ступню іншої. Сталося це 1946 р. – у нелегкі повоєнні часи… Після лікарської допомоги виникли ускладнення, які призвели до того, що Стефанія залишилася без обох ніг: їх відрізали до самого тулуба.
Любляча родина оточила опікою свою покалічену доньку й онуку, яка відтоді стала пересуватися на руках. На тулуб пошили брезентовий чохол, а для рук зробили спеціальні дерев’яні колодки. Тримаючи їх у долонях і спираючись на них, дівчина могла пересуватися.
У 25 років спіткало її ще одне життєве випробування. Хтось непорядний використав її тілесно, і Стефанія народила доньку. Тягар виховання дитини упав на її близьких. Але сама мама не відмовлялася від материнських обов’язків. Живучи на гірці, «сходила» донизу, щоби принести від знайомих трохи молока, тримаючи пляшку перед собою в брезентовій кишені. Цього видовища мешканці села не забудуть ніколи.
Несучи тяжкий хрест страждання, Стефанія жодним чином не хотіла звільнити себе від публічних релігійних обов’язків. Протягом усіх років свого каліцтва вона не припиняла брати участь у недільній Святій Месі, яку служили у віддаленому парафіяльному храмі. Зі свого дому, що стояв на горі, вона переміщувалася донизу, де за допомогою інших сідала до автобусу та їхала до Золочева. Від зупинки вже сама добиралася до святині, де займала місце під хором, біля колон, щоби нікому не заважати… Через те, що святиня була переповнена вірними, Стефанія не мала змоги бачити, як відправляється Літургійна урочистість, але була особливо заслухана в кожне слово священика, який служив її. Після закінчення Святої Меси вона одною з останніх виходила зі святині, прямуючи до автобусної зупинки… І так було щотижня протягом 62 років. Не 62 рази, не 62 місяці. 62 роки на руках, без ніг, героїчно долала дорогу до Божого дому, щоби регулярно брати участь у недільній Святій Месі. Парафіяни запевняють, що без поважної причини Стефанія святкової Євхаристії ніколи не пропустила… Більше того – ніколи не було чутно, щоби вона нарікала на свою долю.
фінансово.
Щиро дякуємо!
