Папа пригадав внесок францисканців і домініканців у віднову Церкви в ХІІІ ст. та про їхнє вміння відповісти на виклики часу
Любі брати і сестри!
(…) ми дивимося на історію християнства, щоб побачити, як розвивається історія і як можна її відновити. Тут ми можемо побачити, що то керовані Божим світлом святі є справжніми реформаторами життя Церкви і суспільства. Навчаючи словом та свідчачи прикладом, вони знають, як розпочинати постійне і глибоке церковне відродження, бо, глибоко відновлені самі, вони перебувають у єдності зі справжньою новизною: присутністю Бога у світі.
Цей втішний реалізм – а саме те, що святі народжуються в кожному поколінні й саме вони вносять творчість віднови, – неустанно супроводжує Церкву серед скорбот і негативних аспектів її подорожі. Ми також бачимо, як зі століття в століття народжується енергія для реформ та відродження, бо новизна Бога невичерпна й постійно дає нову силу, щоб іти вперед.
Саме це стралося у ХІІІ ст. разом із народженням і незвичайним розквітом жебрачих орденів – прикладом великої віднови у новому історичному періоді. Їх так назвали з огляду на характерне для них «жебракування», тобто покірне вдавання до матеріальної підтримки з боку людей, щоб уповні жити своєю обітницею вбогості й виконувати свою євангелізаційну місію. Серед жебрачих орденів, які з’явилися тоді, найвидатнішими і найважливішими є Брати Менші та Брати Проповідники, відомі як францисканці й домініканці. Вони отримали свої імена від імен своїх засновників – Франциска Ассізького та Домініка де Гусмана. Ці великі святі виявилися спроможні мудро розпізнати «знаки часу», відчуваючи виклики, які стояли перед Церквою їхнього часу.
Першим викликом було поширення різних груп та рухів мирян, які хоч і керувалися розумним прагненням до справжнього християнського життя, проте часто ставили себе поза церковною спільнотою. Вони залишалися в глибокій опозиції до багатої і красивої Церкви, яка, власне, розвинулася разом із розквітом монашого життя. У попередніх катехизах я вже згадував про монашу спільноту з Клюні, яка завжди притягувала молодих чоловіків, отже, живі сили, так само як і різні блага та багатства. Тому логічно, що Церква розвинулася як багата на блага, але при тому застигла в нерухомості. Такій Церкві протистояла ідея, що Христос прийшов на землю бідний, і що справжня Церква, власне, повинна бути Церквою бідних; отже, прагнення правдивої християнської автентичності протиставилося реальності емпіричної Церкви (земної Церкви, змішаної спільноти, в якій були і добрі, і погані люди. – Прим. пер.).
Це були так звані пауперські (лат. pauper – бідний) рухи Середньовіччя. Вони різко виступали проти стилю життя священиків і монахів тих часів, закидаючи їм зраду Євангелія і відхід від практики бідності перших християн, а також протиставляли служінню єпископів власну «паралельну ієрархію». Більше того, щоб обґрунтувати свої рішення, вони проповідували вчення, яке розбігалося з католицькою вірою. Приміром, рух катарів (або альбігойців) повернувся до давніх єресей, як-от знецінювання та зневага до матеріального світу, – опозиція до багатства швидко стала протестом проти матеріальної дійсності як такої, заперечення свобідної волі, а потім дуалізм, існування другої засади зла, рівного Богу. Ці рухи були особливо популярні у Франції та Італії, не тільки тому, що мали міцну організацію, а й тому, що викривали справжній безлад у Церкві, спричинений не надто взірцевою поведінкою представників духовенства.
Натомість францисканці й домініканці за прикладом своїх засновників довели, що можна жити в євангельській бідності та правдою Євангелія, не відлучаючись від Церкви; вони довели, що Церква залишається справжнім автентичним місцем Євангелія та Святого Письма. Ба більше, Домінік і Франциск черпали силу свого свідчення саме з глибокої єдності з Церквою та папством.
Роблячи цілком оригінальний вибір в історії богопосвяченого життя, члени цих орденів не тільки зрікалися володіння особистими благами, як це робили монахи ще зі старих часів, а й хотіли, щоб землі та нерухомість були записані на ім’я спільноти. Отак-от вони прагнули дати свідчення винятково поміркованого життя, щоб виявити солідарність із убогими й покладати довіру тільки на Провидіння, щодня жити Провидінням, з довірою віддаючи себе в руки Бога. Такий особистий і спільнотний стиль жебрачих орденів у поєднанні з цілковитою вірністю науці Церкви та її владі високо цінували тодішні папи, як-от Інокентій ІІІ та Гонорій ІІІ, які дали повну підтримку тим новим церковним експериментам, розпізнаючи в них голос Духа.
Франциск і Домінік були свідками, але також учителями. Іншою поширеною потребою їхнього часу було релігійне навчання. Чимало мирян, які жили у містах, що швидко розвивалися, бажали вести духовно багате християнське життя. Тому вони шукали, яким чином поглибити знання віри та знайти провідника на крутій, але захопливій дорозі до святості. Жебрачі ордени успішно відповіли на цю потребу: проповідування Євангелія у простоті та його глибині й величі було, можливо, їхньою найважливішою метою. Тому вони з великим запалом віддалися проповідуванню. Багато вірних, часто справжні натовпи, збиралися у церквах та просто неба послухати проповідників, які порушували теми, що були близькі життю людей – передовсім життя теологічними та моральними чеснотами, з конкретними прикладами, які можна було легко зрозуміти. Ба більше, вони навчали плекати життя молитви та побожності. Приміром, францисканці поширювали ідею про людську природу Христа із зобов’язанням наслідувати Ісуса. Тому не дивно, що багато вірних – чоловіків та жінок – обрали своїми провідниками на дорозі християнського життя францисканців і домініканців, які ставали духовними керівниками та цінними сповідниками.
Так народилися товариства вірних мирян, які черпали натхнення з духовності св.Франциска та св.Домініка, пристосованої до їхнього способу життя. Йдеться про Третій Орден, чи то францисканський чи домініканський. Іншими словами, пропозиція «святості мирян» здобула серця багатьох людей.
Значення жебрачих орденів у середні віки зросло такою мірою, що мирянські інституції (робітничі організації, давні об’єднання й навіть цивільні власті) часто зверталися по духовну допомогу членів цих орденів у написанні своїх статутів, а часом – для розв’язання внутрішніх та зовнішніх спорів. Францисканці й домініканці стали духовними лідерами середньовічних міст. З великою інтуїцією вони використали душпастирську стратегію, пристосовану для суспільних змін. Оскільки багато людей переселилося з сіл до міст, вони вже будували свої монастирі не у сільській місцевості, а в міській. Окрім того, щоб продовжувати свою діяльність заради спасіння душ, їм конче необхідно було вільно пересуватися відповідно до душпастирських потреб.
Роблячи інший вибір, абсолютно новаторський, жебрачі ордени відмовилися від принципу стабільності, класичного для давнього монашества, аби обрати інший шлях. Брати Менші та проповідники подорожували з місця на місце з місіонерським запалом. Як наслідок, вони прийняли організацію, відмінну від тієї, яку мали більшість чернечих орденів. Замість традиційної автономії, яку мав кожний монастир, вони надавали більшого значення ордену як такому та його Генеральному настоятелю, а також структурам Провінцій. Тому жебрачі ордени були краще пристосовані до вимог Вселенської Церкви. Така податливість дала змогу посилати на специфічні завдання братів, які були найбільше пристосовані для цього, й жебрачі ордени досягли Північної Африки, Близького Сходу та Північної Європи.
Інший великий виклик представляли культурні зміни того часу. Нові питання виникали під час жвавих дискусій в університетах, які постали наприкінці XII ст. Брати Менші та проповідники не вагалися взяти на себе й це завдання, завдяки чому як студенти та професори увійшли до найвідоміших університетів того часу, засновували навчальні центри, видавали тексти надзвичайної цінності, дали життя справжнім школам думки, були головними постатями схоластичної теології у її найкращий період і значною мірою вплинули на розвиток думки.
Широка діяльність францисканців та домініканців у середньовічних університетах є запрошенням для нас бути присутніми у місцях розроблення науки, щоб із повагою та переконанням проливати світло Євангелія на фундаментальні питання про людину, її гідність та її предвічне призначення. Думаючи про роль францисканців і домініканців у Середні віки, про здійснену ними духовну віднову, про подих нового життя, що його вони передали світові, один з монахів сказав: «В ті часи світ старів. Два ордени постали в Церкві й відновили її молодість як молодість орла» (Бургард Урсперський).
Дано у Ватикані 13 січня 2010 р.
Holy See Press Office
(Переклад «КВ»)
фінансово.
Щиро дякуємо!
