Канон Святого Письма: католицький погляд. Ч. 1, ч. 2, ч. 3, ч. 4
Якщо йдеться про Православні Церкви, то там приймаються дейтероканонічні книги Святого Письма, і їх відрізняють від апокрифів.
Православні богослови називають ці книги грецькою «anaginoskomena», дослівно «ті, що читаються», тобто «Книги, призначені до читання», і вони є частиною Старого Завіту. Хоча інколи щодо цих книг вживається й термін «второканонічні».
Церкви без канону Писання
Цих книг у православних навіть більше, ніж у католиків: є 3 Книга Макавеїв, а також 2 і 3 Книги Ездри. Тобто православний канон Старого Завіту нараховує 49 книг, на відміну від 46 у католиків, чи 39 у протестантів. При цьому треба сказати, що у православних принаймні 49 книг у Старому Завіті — канонічні (прото- чи дейтеро-). У деяких Церквах їх більше. Слов’янське Святе Письмо включає 3 Книгу Ездри (4 Ездри в Септуаґінті). Грецьке Святе Письмо має 4 Книгу Макавеїв.
У різних Церквах християнського Сходу, щоправда, є чи були свої варіації щодо канону Старого Завіту. Сирійська Церква, скоріше за все, спочатку не приймала дейтероканонічних книг, а також 1 і 2 Книги Хронік. Однак вже у сирійському перекладі Святого Письма з V століття, яке називається «Пешітта» («проста» або «загальна», тобто «для всього народу»), вже є книги, перекладені також із Септуаґінти, а Книга Сираха взагалі перекладена з гебрайської. Ця зміна у підході до канонічних книг Святого Письма сталася під впливом грецького християнства на богословську думку сирійського християнства. Щоправда, Книга Товита ще довго була відсутня у сирійському перекладі, але зрештою її також переклали і долучили до канону.
Несторіянські Церкви не визнавали Книгу Естери, натомість Коптська Церква крім дейтероканонічних використовує також апокрифи, хоча й не визнає їх канонічність. Ефіопська Церква у своєму зібранні Старого Завіту має такі книги, як Книга Ювілеїв, 1 Книга Еноха, 4 Книга Ездри. Від XIV століття ефіопи почали використовувати також Книгу Псевдо-Йосипа (Josippon), що описує долю єврейського народу в період Другого Храму (520-20 роки до Христа). Коротко кажучи: як видно, немає у Східних Церквах одного усталеного канону Старого Завіту, як це є у Католицькій Церкві чи у всіх протестантів.
Після Реформації на Заході та прийняттям протестантами коротшого канону Святого Письма почалися подібні тенденції також серед деяких православних. Один відомий грек із XVII століття, Захаріос Ґреґанос, який навчався у Віттенберзі, 1627 року відкинув дейтероканонічні книги Старого Завіту, приймаючи лише 39 гебрайських книг. Знайшлися навіть його прихильники серед православних. Проте більшість православних візантійського обряду, чи то греків, чи слов’ян, далі трималася позиції, що дейтероканонічні книги належать до Святого Письма.
1642 року відбувся Синод у Яссах (Румунія), який підтвердив, що невід’ємною частиною Старого Завіту, крім книг гебрайської Біблії, є також ті з Септуаґінти, які прийняла Церква. 1672 року молодий єрусалимський патріарх Досифей ІІ скликав до Вифлеєма Єрусалимський Синод, щоби, серед іншого, протиставитися про-кальвіністським тенденціям (це означає, що у православ’ї вони були). Синод видав рішення, що Книги Товит, Юдити, Сираха, Мудрості, 1 і 2 Макавеїв, а також додатки до Книги Даниїла повинні визнаватися канонічними. Щоправда, декрет цього Синоду не вважався у цілому православ’ї нормативним, лише декларативним.
Грецька Православна Церква також прийняла довший канон Святого Письма, хоча деякі грецькі богослови казали, що належить прийняти короткий. Грецька Церква долучила до канону також 1 і 2 Книги Ездри, а також 3 Макавеїв. Посилалася вона у цьому рішенні на 85 канон «Апостольських правил», у якому є перелік канонічних книг Святого Письма, хоча відомо, що це пізнішій канон, який був там доданий, та ще й модифікований Трульським (П’ято-Шостим) Собором під кінець VII століття.
Починаючи з ХІХ століття, більшість богословів Російської Православної Церкви починають не визнавати канонічність дейтероканонічних книг Старого Завіту. Хоча Святе Письмо, яке було видане російською 1956 року, так званий Синодальний переклад, дейтероканонічні книги включало. Варто додати, що офіційний православний переклад Старого Завіту дотепер проводиться з Септуагінти, на відміну від протестантів і католиків, які переклад роблять із масоретського тексту, — при тому, що католики зазвичай перекладають дейтероканонічні книги також із Септуаґінти, але навіть при перекладі з масори часто звіряють гебрайський текст Старого Завіту з грецьким.
Сучасні питання щодо канону Святого Письма
У перших віках християнства важливим критерієм канонічності конкретної книги було її авторство, а отже, і стародавність твору. Від цього робили залежним і богонатхненність цієї книги. Отці Церкви, однак, часто помилялися щодо авторства, не відаючи, що багато книг Святого Письма були написані пізніше, а авторство приписане якомусь великому пророкові. Зрештою, з деякими книгами Нового Завіту ситуація подібна: не обов’язково Апостоли Павло, Петро чи Йоан своєю рукою писали Послання, зазначені їхніми іменами. Прив’язували канонічність до авторства свого часу і протестанти, і православні, і католики. Навіть на початку ХХ століття Папська Біблійна Комісія видала кілька документів у 1905-1933 роках, де тримається тези, що авторами святих книг були ті самі особи, якими ці книги названі. Проте пізніше ці тези були відкориговані, а ІІ Ватиканський Собор, маючи у своєму розпорядженні достатню кількість наукових даних щодо авторства книг Біблії, підтверджує лише, що незалежно від імені автора (Собор називає їх «агіографами», тобто «святими письменниками»), книги Святого Письма натхнені, бо автором є Бог, а люди писали під натхненням Святого Духа (див. DV, 11-12). На сьогоднішній день немає жодного офіційного документу Католицької Церкви щодо особи безпосереднього автора будь-якої книги Писання, тому що Церква виразно почала відрізняти усну традицію, яку цей автор залишив спільноті, та запис його слів пізніше його послідовниками. Це ніяк не зменшує натхненності написаного. Допускається також, що Апостол чи Пророк міг диктувати книгу безпосередньому автору як секретареві. Наприклад, 1 Послання Петра, написане гарною грекою, міг безпосередньо написати грек Сильван: «Пишу вам це коротко через Сильвана, вірного, як гадаю, брата, закликаючи і свідчивши вам, що це правдива благодать Божа, та, в якій стоїте» (1 Пт 5, 12).
Приписання якійсь книзі, чи то Старого, чи то Нового Завіту, авторства якогось славного Пророка чи Апостола — це не був шлях «обманути» читачів, лише підкреслення, що ця книга вірна традиції або школі цього автора. А тому не треба боятися того, що Мойсей не написав сам особисто все П’ятикнижжя, Соломон — Книгу Когелета чи Мудрості, або навіть Апостол Павло —– особисто Послання до Колосян, чи Апостоли — Послання Юди, Якова чи 2 Петра. Всі ці твори, тим не менше, знаходяться в руслі традиції автора (навіть якщо у випадку Соломона відстань між його епохою і написанням — це сотні років), і це не зменшує натхнення цих книг Святих Духом.
Варто також звернути увагу на рішення Тридентського Собору щодо канону Святого Письма. Перелік канонічних книг, поданий Собором, містить книги, які всім відомі і які є в стародавніх манускриптах чи кодексах. Питання: а як щодо книг, які зникли? Наприклад, згадувані книги старозавітних пророків чи деякі Послання Павла (див. 1 Кор 5, 9), що не дійшли до наших часів? Що було би, якби сьогодні їх відшукали, і чи визнала б Церква їхнє натхнення і, відповідно, канонічність?
Тридентський Собор подав один з основних критеріїв зарахування книг до канону: тривале використання книг у житті Церкви — чи то літургічному, чи то вчительському, чи то богословському. Навіть якби сьогодні було відкрите автентичне Послання Павла, написане його рукою, авторство не робить таке Послання автоматично натхненим ані канонічним. Так само, як було сказано вище, не-авторство не виключає натхнення чи канонічності. Більшою проблемою, натомість, є питання щодо тих книг, які Церквам відомі, натхнення та канонічність яких колись Отцями чи Синодами стверджувалися, або і стверджуються сьогодні у деяких Східних Церквах (наприклад, 1 Еноха, 2 Ездри, 3 Макавеїв та ін.), а Собор їх до канонічних не зараховує. Скоріше за все, вони й не будуть ніколи названі канонічними у Католицькій Церкві; проте залишаються важливим джерелом богословської думки.
Писання у фрагментах
Постає ще одне питання, тепер не щодо цілих книг Святого Письма, але їх фрагментів. Тридентський Собор говорить «Якщо хтось не приймає ці Книги повністю, у всіх їх частинах, як священні та канонічні, так, як згідно зі звичаєм, вони читаються у Вселенській Церкві, і такими, якими вони ввійшли у старе латинське видання Вульґати…» Як відомо, деяких частин священних книг бракує у деяких рукописах. Вони там могли з’явитися пізніше з різних причин, причому не лише у книгах Старого Завіту, але і в Євангеліях чи Посланнях. Наприклад, у багатьох рукописах відсутні фрагменти Мк 16, 9-20, Лк 22, 43-44, Йн 7, 53 – 8, 11. Варто, однак додати, що контекст ствердження Собору — це захист додатків, написаних грецькою, у Старому Завіті, таких як у Книзі Даниїла чи Естери. Посилаючись на Вульґату, Отці Собору розуміли, що в ній є помилки, деякі пропущення, деякі вставки, тому і робилися нові поправлені видання. Після Собору вийшло поправлене видання Вульґати 1590 року, «Сиктинське», а всього за два роки, 1592 року, знову виправлене видання — «Климентинське» (одне і друге — від імен тодішніх пап). Останнє поправлене видання було зроблене 1979 року, так звана Нео-Вульґата. Всі ці поправлені видання включають перераховані фрагменти Євангелій, яких бракує в багатьох рукописах.
Для католицьких екзегетів, які виразно відрізняють авторство від канонічності, немає проблем із визнанням цих фрагментів Святим Письмом. Проте є також фрагменти, яких не було не те що в древніх манускриптах, а навіть у Вульґаті Єроніма: наприклад, Йн 5, 4 чи 1 Йн 5, 7‑8. Святе Письмо у перекладі Хоменка перший фрагмент залишає у своєму тлумаченні, другий натомість пропускає. У цьому разі належить застосовувати наукові методи, а не просто механічно цитувати постанову Тридентського Собору, метою якої не було вирішення наукових біблійних питань чи дискусій. Зрештою, загальноприйняте правило католицьких перекладачів Святого Письма — застосовувати принцип Триденту «у всіх їх частинах» стосовно розділів чи абзаців, а не окремих слів чи речень. Коротко кажучи, справа католицьких біблістів — займатися текстуальною критикою у конкретних випадках (застосовуючи всі відомі та перевірені наукові методи), натомість Учительство Церкви підтверджує значення тієї чи іншої книги загалом для віри і моральності вірних у Церкві.
Важливіші серед важливих
Ще одним питанням є значення окремих книг Святого Письма. Лютер колись, як була мова, поділив Новий Завіт на три категорії книг: привілейовані, звичайні і погорджувані. На думку Лютера, що більше книга говорить про Спасителя та виправдання, яке Христос звершив у світі, то вищий її ступінь. У Католицькій Церкві всі книги Святого Письма однаково натхнені і однаково канонічні. Святий Дух, який надихав авторів, — один і той самий, а ціле Святе Письмо — це Слово Боже, яке є єдине. Тематика окремих книг натомість різна. Навіть у самих книгах деколи є прямі твердження, що слова цієї книги отримані від Бога. Так часто писали пророки Старого Завіту. Інші ж, хоч і натхнені, передають на сторінках книги плоди свого релігійного чи людського досвіду. Так переважно писали автори книг Сираха, Мудрості, Приповідок та інші. Подібно й Церква одні книги використовує в літургії часто, інші — рідко, тобто ті перші мають якби більше значення для неї. Деколи це називається «канон в каноні», тобто канон найбільш уживаних Церквою біблійних книг з‑посеред цілого Святого Письма.
Особливо актуальним таке розрізнення стало відтоді, коли дослідники почали говорити про «різні теології» книг Святого Письма. Одна теологія певної книги більш розвинута, інша натомість менше. Причому це стосується як окремих книг, так і обох Завітів. Відомо, що Старий Завіть має теологічну цінність сам по собі, проте ми, християни, віримо, що повнота і сповнення цього Завіту міститься в Новому. Теологія Бога в Старому Завіті істинна і актуальна, хоча й перебуває часто або на початковій фазі, або на шляху до повного розкриття Божого Об’явлення про себе; натомість форма запису цього Об’явлення виразно залежна від багатьох тодішніх чинників, ментальності та контексту.
Проте не лише між Завітами та їх книгами є різний ступінь важливості (хоча, наприклад, старозавітні Псалми завжди високо цінувалися в Церкві, і невипадково літургія їх використовує чи не частіше від багатьох книг Нового Завіту). Між книгами Нового Завіту також є різні теології: теологія Павла, теологія Йоана, теологія Петра, Матея, Марка чи Луки. І ці теології відрізняються. Павло говорить про право у Посланні до Римлян, і ця теологія інша, ніж у Матея в Нагірній проповіді. В тому ж Посланні до Римлян є мова про «виправдання з віри» (Рим 3, 28), а в Посланні Якова є мова про «виправдання з учинків, а не самої лише віри» (Як 2, 24). Отже, теологічні погляди Павла і Якова відрізняються. Це один із багатьох прикладів розбіжностей у Новому Завіті, який свідчить, що в ранній Церкві по‑різному розумілася місія Христа.
Якщо є два ніби протиставні теологічні погляди, то який з них належить вибрати, який має бути «мірою», каноном з‑посеред цілого канону Писання? Лютер вибрав Павла, і тому не дивно, що Якова називав «ніяким». Це буде потім часто характерне для протестантів — принцип «або-або»: або Павло — або Яків, або віра — або вчинки, або Писання — або Традиція. Звідси зароджуються всі реформаторські «sola». Католицьке богослов’я, натомість, відповідає на цю проблему принципом «і‑і»: і Павло, і Яків, бо вони мають бути комплементарні (взаємодоповнювані); і віра, і вчинки, що з віри випливають; і Писання, і Традиція, в якій зродилося й було написане Писання. Тобто нема суперечності між цими теологіями, є взаємодоповнення. Зрештою, уважне читання Павла це підтверджує: «Бо ми вважаємо, що чоловік оправдується вірою, без діл закону… То, значить, вірою ми касуємо закон? Ні, навпаки, ми його стверджуємо» (Рим 3, 28. 31).
З усього цього випливає, що не існувало у первісній Церкві від апостольських часів одного канону Слова Божого, існували натомість різні богословські бачення. Який же тоді «канон» істинний? Матея, Павла, Якова, Петра чи Йоана? Можна до цього підійти з нашої перспективи і вибрати той богословський підхід, який здається найбільш відповідним, але який певною мірою нівелюватиме підходи інших авторів Нового Завіту. Так зробив Лютер у XVI столітті, висунувши на перше місце деякі Послання Павла і відсунувши на нижчу позицію деякі інші книги Нового Завіту. А можна подивитися на практику первісної Церкви, і там побачимо і літургію, і ієрархію, і зародження Таїнств, і формування догм на різних Синодах, і суворі приписи щодо моралі та життя християн, тобто теж наголос на вчинках, що випливають з віри.
«Канон в каноні»: не існує
Твердження, що в цілому каноні Нового Завіту є «центральний канон», тобто певний «канон в каноні», який є міродайним для решти або навіть перевищує решту, як наприклад Послання до Римлян чи Галатів Апостола Павла, — не відповідає історичному розвиткові первісної Церкви. Первісна Церква, коли вже поширила всі чотири канонічні Євангелія та Послання Павла й інших Апостолів, жила цілістю цього вчення, ставлячи на першому місці саме Євангелія. Послання були інтерпретацією Євангелій, але ніколи не перевищували їх своїм значенням. Саме Євангелія були міродайними, Послання натомість були богословським коментарем до Євангелій. Звідси і зродилася традиція вирізняти з канону Нового Завіту Євангеліє, яке на Літургії було зібране в окрему книгу, «Євангеліарій». Воно і донині у Східних Церквах (і часто ще у Західній) урочисто читається, і ним благословляють зібраний на Літургії народ.
Однак навіть вирізнення Євангелій з‑посеред книг Нового Завіту не робить їх «більш канонічними», а інші книги — «менш канонічними». Вони всі однаково канонічні, однаково натхнені тим самим Духом. Просто є пріоритет та ієрархія: є слова самого Христа, записані в Євангеліях, і є їх інтерпретація, записана в Посланнях Апостолів. Інтерпретація ніколи не може стати на тому самому рівні, що слова Господа. Звідси пріоритет Євангелій перед усіма іншими книгами Святого Письма. Звісно, що саме є істинними словами Христа, а що вже редакцією Його слів — цим займаються екзегети, критики тексту, і це вже інше питання.
До речі, «канон в каноні» мали також юдеї. Для них це була Тора, яка стояла вище за всі інші канонічні книги Писання, а для декого — наприклад, садукеїв, — Тора взагалі була цілим Писанням. Після адаптації Старого Завіту християнами акцент виразно змістився з Тори на Пророків та Псалми. Зрештою, сучасний ліберальний юдаїзм так само звертає свою богословську увагу більше на Пророків, аніж на П’ятикнижжя. Християни вирізнили пророків з‑посеред Старого Завіту тому, що Христос був тим, «про кого писали пророки».
Традиція і традиція
Святий Дух не припинив свою дію в Церкві після натхнення святих книг, Він далі діяв у Церкві, формуючи її, ведучи, будуючи її життя та звичаї, названі пізніше «традицією». Це поняття «традиція» (з малої літери) належить відрізняти від поняття «Традиція» (з великої літери). Перша — це та, яка загалом виникала після написання Нового Завіту. Друга — та, що була від початку і в лоні якої книги Нового Завіту писалися. Церква повинна, однак, слідкувати, щоб ані «традицією», ані тим більше «Традицією» не зловживали і не перекручували їх: першу — заступаючи нею Слово Боже, другу — відходячи від неї.
Маючи перед собою різні практики Церкви апостольських часів: початкову — більш харизматичну, і дещо пізнішу — більш ієрархічну, Церква остаточно вибрала другу, тобто ті пастирські Послання, які були написані пізніше і в яких мова про єпископів, пресвітерів, дияконів і т. д. І цей вибір, виходячи з того, що Церква є динамічною і розвивається, був, як віримо, під керівництвом Святого Духа. Проте харизматичний елемент не повинен, знову ж таки, бути знівельований у Церкві, але має залишатися комплементарним до ієрархічного.
Він таким і залишався, бо саме виходячи з багатовікової та різнорідної традиції, Церква визнала ті чи інші книги «каноном Святого Письма», як Нового, так і Старого Завітів. Тобто практика Церкви стала визначальною для авторитету тієї чи іншої книги. Ті, які Католицька Церква пізніше визнала «апокрифами» (хоч і почерпнула дещо з них), як цілість не відповідали її життю і практиці, тому вони не ввійшли остаточно до книг чи то Нового чи то Старого Завіту.
Церква — це Бого-людська спільнота. Практика Церкви — це не лише дія Святого Духа, але й людський фактор. Тому належить остерігатися ставити знак рівності між усією практикою Церкви і діянням Святого Духа. Тому, з одного боку, практика Церкви стала критерієм визначення канону, а з другого — вже самі канонічні книги стали визначати практику Церкви. Церква — це треба ще раз повторити — не стоїть понад Святим Письмом, хоча вона і визначила, що ним є і які книги до нього входять. Церква визнала канон Святого Письма, щоб бути цьому Писанню послушною. І, звісно, — тут також треба повторити, — християнство це релігія не книги, а Слова, котре набагато ширше, аніж книга, що називається «Святим Письмом». Первісна віра Церкви формувалася не книгами, які тепер маємо в Новому Завіті, а живим словом Апостолів про віру і християнське життя та звичаї, і саме ці віра й практика стали критерієм канонічності Біблії, тобто книг — якщо йдеться про Новий Завіт, — написаних пізніше.
Церква, яка сформувала канон Святого Письма, відповідальна за цей канон. Її вчення будується на цьому каноні та визначає її істоту. Коли чиняться спроби змінити цей канон, то це шлях до вже іншої Церкви, з іншим ученням, а часто навіть з іншим християнством. Тому в екуменічному діалозі належить уділити велику увагу питанню канону Святого Письма, щоби максимально наблизити розмову до дискусії на одному рівні та однією богословською мовою, а не говорити різними мовами, виходячи з «різних Писань». Тим не менше, навіть маючи різні погляди на вартість книг Нового Завіту і їх «ієрархію», Католицька Церква спромоглася підписати в Аугсбурзі спільну з лютеранами Декларацію про виправдання (1999).
фінансово.
Щиро дякуємо!
