«Для мене молитва — це порив серця, це простий погляд, звернений до неба, це крик вдячності й любові — як у випробуванні, так і в радості» (св. Тереза від Дитятка Ісуса, Автобіографічні рукописи, С, 25г.).
Як гарно сказано, правда? Треба собі десь записати — певно, подумав не один віруючий. Гарні цитати, влучні висловлювання, лірично і трепетно добрані слова про Бога. Вміють же люди висловитися, не те, що я, ех….
Зараз зробилося модним популяризувати певні слова і поняття, такі унікальні, що для них часом немає відповідників в інших мовах і одне таке слово не раз доводиться перекладати цілим реченням. До таких належить і японське «цундоку» — звичка скуповувати паперові книжки й ніколи їх не читати, просто зберігати на книжкових полицях удома. Знаю-знаю, що з рівнем читацтва в Україні це японське слівце не в одного викличе усмішку, адже сьогодні зовсім не рідкість, що хтось удома взагалі не має книжок, а тим паче домашньої бібліотеки. Але я тут якраз не зовсім про книжки. Просто слівце «цундоку» нагадало мені чимось схоже явище зі сфери духовного життя, яке, скоріш за все, окремої назви не має, але я поясню.
В полі релігійних практик більшості з нас функціонує величезний різновид молитов: розарій, коронки, літанії, дев’ятниці, молитви святих, відлюдників, монахів і монахинь, авторські молитви, молитви до святих, блаженних, а серед них додатково молитви на кожну життєву оказію: від народження й по смерть, зі всіма можливими нюансами (сім’я, робота, кар’єра, потомство, покликання, хвороба, іменини, день народження, самотність, друзі, радість і горе). На моїх книжкових полицях є навіть окреме місце, відведене під різноманітні молитовники (традиційні, паломницькі, авторські тощо), і чи не кожен з них мав свого часу стати «тим улюбленим», щоденним. Але чомусь досі жоден не став, та й декотрі з них узагалі рідко розгортаю. Бо вибір… завеликий. І то настільки, що переростає можливості. Це трошки як збірники або сайти готових привітань, де можна знайти гарний римований віршик на кожну оказію, і всі вони такі правильні, гарні, звучні, ліричні, відповідні до нагоди, але… чужі.
Цей текст — це не заклик бойкотувати молитовники. Я не намовляю відсунути незліченне багатство готових молитовних формул ані перестати саме за їхньою допомогою підносити своє серце до Бога. Якраз навпаки. Є настільки омолені молитовні формули, що сам ритм такої молитви чинить чуда, як Ісусова молитва або численні короткі молитовні заклики (т.зв. actus iaculatoriae — Ісусе, довіряю Тобі; Господи, я недостойний, щоб ти прийшов до мене, та інші). Я пропоную озвучити молитву свого серця… власним голосом. Так, як вмію; так, як вийде. Неоковирно, простими словами, з запинками, наївно. Почати говорити з Богом так, як говорю з близькими людьми — вільно і легко, з довірою, без заборонених тем.
Готові молитви — це дуже гарно; але інколи вони так і залишаються німими, а коли все наше спілкування зводиться лише до готових формул — воно перестає бути живим. Непогано часом підписати вітальну листівку готовим чужим віршиком, але ж щоденне спілкування просто не може так виглядати, правда?
І ще одне. Не колекціонуйте молитовників, бо вони не для того призначені.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
