Пастор реформатської церкви Олександр Павлюк вже більше двох років спільно з католиками працює в капеланському служінні Християнської Служби Порятунку в зоні бойових дій. Про життя під обстрілами, духовні шукання та колег-побратимів — далі в розмові CREDO.
— У 16 років я вперше познайомився з Євангелієм, і його читання спонукало мене змінити світогляд. Я почав цікавитися, хто такий Бог, чому Він прийшов, як це стосується мене і що робити з інформацією, яку я дізнався з Євангелія. Це був початок.
Я був охрещений у православній церкві, але так склалося, що християни, з якими я тоді почав спілкуватись, були євангельські християни-баптисти (ЄХБ). Тоді я почав відвідувати їхню спільноту, став слухати Слово Боже в простій формі. Саме в баптистській спільноті я робив перші кроки свого християнського життя і перші спроби активного християнського служіння.
Далі був Біблійний коледж, семінарія і початок мого служіння в Дунаївцях. За рік до закінчення семінарії Господь подарував мені великий дар, за який я досі вдячний Богові: це моя дружина Ірина. В нас троє діток. Маркові — 18 років, Христині — 14, і наймолодшій Соломії — 10. Дівчатка навчаються в гімназії, а син — на другому курсі військової академії в Хмельницькому, він хоче бути офіцером прикордонної служби. В Дунаївцях я був пастором місцевого зібрання. Там мене рукоположили, і паралельно я викладав у Біблійному коледжі, де потім протягом п’яти років був академ-деканом.
Усі ці роки не полишали думки щодо мого християнства: критичний аналіз життя, служіння, системи, в якій я працював, принципів, за якими діє моя духовна структура. До того ж з’явились важливі богословські питання, які я аналізував. Це був дуже непростий період. Виглядало так, що в якийсь момент мого життя й служіння я зупинився, щоб подивитись, де я, куди йду. Після таких духовних шукань я облишив свою діяльність у ЄХБ і прийшов до церковної спільноти, світогляд якої прийнято називати історичним протестантизмом. Історичні протестанти — це Євангелічна Лютеранська та Євангельська Реформатська Церкви. І саме з реформатським світоглядом я пов’язав своє життя і служіння.
На сьогодні наша церква належить до міжнародної церковної спільноти, яка називається Спільнота Реформатських Євангелічних Церков. Але це не значить, що ми стали нетерпимі до інших християн — навпаки, із ким вдалося, з тим ми залишись у добрих відносинах. І зараз маємо багато нових міжконфесійних відносин і служінь, наприклад, таких, як Християнська Служба Порятунку — ХСП.
— Як так сталося, що Ви почали співпрацювати з католиками?
— Приїхавши 2000 року до Дунаївців, я помітив, що люди через міжконфесійну різність можуть не спілкуватись одне з одним. Доходило до того, що, наприклад, коли був похорон — припустимо, вірянина Київського патріархату, — всі, хто не належить до цього патріархату, виходили з будинку померлого при появі священика й залишались надворі, бо це «не їхній батюшка».
Я познайомився з римо-католицьким священиком, який на той час служив у Дунаївцях, — отцем Юрієм Малецьким (він зараз працює в Гайсині Вінницької області). Ми з ним зустрілися через одну сім’ю, частина якої наші парафіяни, а частина — римо-католики. Першим нашим спільним кроком була конференція для всіх християн міста на тему свідків Єгови, і прийшли люди різних конфесій. Потім почалась «Помаранчева революція», ми стали організовувати спільні молитви за Україну, за мир. Особливістю цих молитов було те, що ми не молились кожен по своїх храмах, а всі разом, із залученням усіх парафіян, молилися в кожному храмі по черзі. Це були і греко-католики, і православні Київського патріархату, і баптисти. До нас почали долучатися священики з різних регіонів України, і так було закладено добрий фундамент. Ця традиція продовжилась до 2014 року.
Коли почалась війна, капеланським служінням почали займатися мої близькі друзі — першим із них був Олександр Коцюр. Він працював тоді в с.Голозубинцях біля Дунаївців і якраз розпочинав своє служіння капеланом Християнської Служби Порятунку в «сірій зоні» поблизу Маріуполя. Це мій близький друг, у нас було багато спільного служіння, і хотілося якось «підставити плече». Я поїхав подивився, де він працював, і після того вже забути людей, забути, що там відбувається, вже не вдалося.
Оскільки я одружений, батько трьох дітей, мені є що втрачати. Певний час у нашій сім’ї відбувалися перемовини. В нас так прийнято, що я приймаю рішення з огляду на позицію сім’ї. І коли наша сімейна рада дала згоду — я продовжив поїздки. Зараз це Авдіївка і ми там тісно співпрацюємо зі священиком — також капеланом ХСП, Валентином Розгоном. Він, до речі, теж із Дунаївців, тривалий час служив у Залісцях, поблизу Дунаївців. Ми дуже близькі друзі.
Варто сказати, що в нас була не одна зустріч із пасторами реформатських спільнот тут, в Україні. Ми оцінювали наші можливості, наш потенціал, хоча він не є великий, бо церкви наші тільки відроджуються; але ми вирішили, що особливих планів будувати реформатську церкву на сході України в нас нема. З іншого боку, ми пов’язані дружніми відносинами з нашими католицькими колегами, нашими братами. Пов’язані спільними конференціями, спільними проектами і на нас лежить відповідальність за справу, яку починали разом. І тому ми вирішили так, що для нас буде достатньо «підставляти плече» тим служителям, які вже звершують це служіння. Якщо це, скажімо, Авдіївка і там уже декретом призначений священик Римо-Католицької Церкви, то для мене буде достатньо використовувати свої ресурси, щоб підтримувати вже наявне служіння.
Мене питали, чи мене не турбує, що там створюється римо-католицька громада. Я подумав і відповів, що, можливо, так і буде: якщо священик там затримається, то внаслідок нашої спільної євангелізаційної праці там з’явиться група людей, якою опікуватиметься римо-католицький священик і там постане римо-католицька парафія. І, ви розумієте, настане час, війна закінчиться, буде мир в нас, дасть Бог, і я потраплю в Авдіївську парафію, — то хоч би як це дивно звучало, але це буде і моя римо-католицька парафія, з якої ніхто мене не вижене. Де мене будуть раді бачити люди і я буду радий бачити цих людей. Зрештою, довіряючи Святому Письму, я глибоко переконаний, що наші сучасні поділи — тимчасові. Колись ми всі будемо в одній Церкві, і якщо я не доживу до цього тут, на землі, то точно у Святому Письмі не написано, що на небесах будуть римо-католики, чи греко-католики, чи протестанти. Там ми всі будемо одним.
— Що в служіння на Сході для Вас було найбільш знаковим? Можливо, якийсь випадок?
— Ми багато разів відвідували цивільних, які живуть у зоні війни. Це села нечисельні: десь 30 чоловік, десь 40, десь 60. І ці люди вже багато років живуть без світла, без газу, без вікон, інфраструктури, без лікарів. Самі по собі. Звісно, багато різних організацій їм надають допомогу, але допомога не може замінити мирного неба й тієї стабільності, яку вони мали, коли ще був мир. Тому дуже важкі відчуття від самого факту що у 2018 році в нашій країні люди живуть у такій біді. Знаю ситуації, коли, наприклад, помер чоловік і декілька днів тіло пролежало в будинку, бо його не могли поховати через постійні обстріли. Або, елементарно — немає чистої питної води, немає хліба. Ті речі, на які ми майже не звертаємо уваги тут, на мирній території, — там вони мають величезну ціну. Або пасочка, яку ми привозили у Великодній період: для людей це виявлялося величезним подарунком, величезною радістю. Такі прості речі, які для нас уже не мають особливої ціни тут.
З іншого боку, на мою думку, релігійні організації, які працювали на Сході ще до війни, — не допрацювали. Я бачу багато проблем, пов’язаних із відсутністю духовного світогляду в цих людей. Вони взагалі не можуть розібратися в тому, що діється, чому так відбувається, хто винен і як це можна закінчити. Тобто люди сильно дезорієнтовані. Коли ми перебуваємо там, — наше завдання як капеланів це заповнити цю прогалину.
Для мене, як для християнина і як для людини, найскладніше було зустрічатися з тими людьми, чиї родичі, діти чи батьки на «тій» стороні, воюють проти нас. Це морально непросто. Ось у мене троє діток, я за них несу відповідальність. І, наприклад, коли в моєї доньки був день народження, — я не міг бути з нею, бо був на Сході, допомагав тим дітям, чиї близькі та родичі по нас стріляють, убивають наших військових. Це непроста внутрішня дилема; але думаю, що через це Господь вчить смирення, терпіння, прощення. Певний, що я ще перебуваю в процесі духовних уроків, які мені викладає Господь, коли я там працюю з цивільними. З військовими простіше: ми розуміємо, що це наші хлопці. Ми розуміємо, що вони там роблять; розуміємо, за які ідеї стоять — і тут у моїй свідомості взагалі питань не виникає.
— А спілкування в самій команді? У Вас багатоконфесійна команда. Я не повірю, що у Вас узагалі ніколи не виникало конфліктів. Чи Ви намагаєтесь уникати якихось гострих тем?
— Якщо говорити про нашу команду, в Авдіївці, то це римо-католицький священик, який туди призначений декретом єпископа, і ще приїжджають отці, але більшість із них я знаю вже довгі роки. Тут спрацьовує досвід наших знайомств. Бо це роки стосунків, не просто знайомств, а взаємин. Ми разом плакали, разом раділи, разом робили справу, разом ховали своїх друзів, колег по священству; тому рівень наших стосунків — чесний, нам не потрібно відмовлятися від своєї ідентичності. Ми не намагаємось копіювати один одного чи підлаштовуватися один під одного, ми знаємо, хто які переконання має щодо тих чи інших питань. Ця чесність і ця дружба дає нам змогу говорити про різні питання, навіть ті, щодо яких ми маємо різні погляди. Це дуже цікавий досвід: ми вчимося один від одного. Хоча у прифронтовій зоні на такі розмови часу немає… Так, у нас можуть бути різні погляди щодо теологічних питань, але це не заважає нам спільно працювати, спільно молитися.
Розкажу одну історію. Це було в Піонерському, між Маріуполем і Широкіно. Нас відвідав один з єпископів Римо-Католицької Церкви. Ми сиділи спілкувалися, і я запитав його. Ось ми тут працюємо, робимо багато добрих справ, а в неділю, коли ми всі зберемось на службу,— люди, для яких ми служимо, будуть бачити, що ті, хто з ними цілий тиждень разом працювали, не можуть разом причащатися. Знаємо, що є Церкви сакраментальні — які вірять, що в Таїнстві Причастя є реальна присутність Христа; але є другий момент: яким чином Христос присутній? І от у цьому другому моменті є різні погляди. І я у владики запитав, чи можемо ми зупинитись на тому, що всі Церкви вірять, що в Таїнстві Євхаристії Христос присутній, чи можемо зупинитися, далі не йти. І він так щиро сказав: можливо, в часі війни Господь нам посилає такі обставини, щоб ми як християни були більш гнучкими. І там, у зоні бойових дій, маємо «добро» єпископа на причастя наше з римо-католиками. Тобто бачимо — цей екуменізм іде знизу. Так як і Тезе: коли представник реформатської церкви, брат Роже приїхав на допомогу дітям-сиротам після ІІ Світової війни, то це розрослося в міжнародний рух, який притягує до себе десятки тисяч людей, особливо молоді, які приїздять, щоби спільно молитися, читати Святе Письмо, співати пісні Тезе. І вже ієрархи Церков побачивши це, були змушені визнати, що Господь сам діє. Дух дихає, де хоче, і ми не знаємо, звідки Він приходить і куди йде. Так само і на Сході: я не пам’ятаю жодної складної дискусії чи непорозуміння на міжконфесійну тему.
Якщо говорити про Авдіївку, є ще наша сестра в Господі Олена Єрохіна, мама чотирьох дітей. Це дуже мужня жінка, дуже щира, вона нас підштовхує своїм ентузіазмом до ще активнішої праці. Але її християнське минуле, якщо я не помиляюсь, — п’ятдесятництво. Це ще інший християнський світогляд. Але в нас не було жодної проблеми з цим.
— Про випадок на фронті. Ми пам’ятаємо, як 4 травня цього року в Донецькій області, біля Опитного, ваша група потрапила під артилерійський обстріл і дивом Господь врятував життя Вам і вашій команді. Розкажіть, як все було?
— Я дуже добре пам’ятаю цей ранок. Був початок травня, ми дуже гарно почали день зі спільної молитви і спільної Служби Божої, спільного причастя. Трішечки підремонтували нашу машину, забрали її зі СТО і поїхали. Ми в той час мали відвідати військовослужбовців, передати продукти, речі, ліки. І коли військові вийшли нам назустріч, речей, які ми привезли, було більше, ніж вони змогли взяти за один раз. Усе вирішувалося в секунди. В отця Валентина виникла ідея допомогти віднести все, що ми привезли, і щойно ми вийшли з машини, як на відстані 10-15 метрів почули сильний свист, і військові крикнули лягати. Ми з отцем Валентином навіть не встигли відреагувати. Я пам’ятаю, ми присіли і сиділи дивилися, як снаряд летить на нас і проноситься над нашими головами за півтора-два метри. Далі був вибух, ми повернулися — і вже наша машина горіла. Цей випадок змусив нас багато про що подумати і переоцінити. Ми могли загинути в долі секунди. Ввечері вже аналізували цю ситуацію, дякували Богу. І розуміли чітко, що Господь дає нам ще життя, значить, потрібно закінчити почату справу. Наступного дня речник ДНР Басурін виступив із заявою, що це була провокація, що ми самі по собі стріляли і що були за спецзавданням українських каналів. А я зняв на телефон, як горіла наша машина. Це був цивільний білий автомобіль з написом «Християнська Служба Порятунку». Всім було ясно, що ми не військові, що ми займались гуманітарною місією. В цій ситуації ми ще раз побачили що таке «русскій мір» і їхні цінності. Ми побачили цю антилюдську систему. Навіть на війні мають бути моральні принципи, а там вони відсутні. Це ще більше нас переконує, що ми хочемо жити у вільній державі, демократичній, де кожна людина була б захищена в своїх правах, де їй би ніхто не нав’язував, до якого храму ходити молися і який світогляд сповідувати.
— Це випадково чи ні, що Ви стали ініціатором купівлі нового автомобіля для служіння?
— Думаю, що невипадково: з’явилась думка зробити кілька кадрів на мобільний телефон, коли горіла наша машина, ми того ж дня виклади це відео в інтернет і воно стало резонансним. Багато людей почали питати, як можна допомогти. А це був високий автомобіль, яким ми могли по бездоріжжю дістатися віддалених прифронтових сіл. Звичайним автомобілем на фронті немає що робити. І я вдячний Богові за своїх колег і друзів. Більшість коштів на придбання нового автомобіля пожертвували громади, які належать до спільноти реформатських євангелічних церков із-за кордону. Ще частина коштів була нам вручена після Молитовного сніданку тут, у Києві. Це 7-й Молитовний сніданок, де був присутній президент, представники уряду. Там були продемонстровані світлини з нашого служіння, і вони зробили збірку і передали нам. Іще невелика сума надійшла на банківську картку отця Валентина, рахунок був оголошений в інтернеті. І, звісно, я хочу подякувати єпископу Леону Дубравському, єпископу Кам’янець-Подільської дієцезії, за його допомогу. Бо машина і технічна перепідготовка автомобіля коштувала немаленьких коштів. Так ми спільними зусиллями придбали автомобіль для служіння. Всі, хто працює в Авдіївці, задоволені. бо ми знову мобільні, можемо продовжувати служити.
— Після цього випадку страху не виникало?
— Дехто з моїх друзів розцінив цю ситуацію як червоний знак світлофору, що не треба туди їхати, — але я не сприйняв цього як заборону подальшої капеланської роботи. Це навіть добрий досвід для духовного життя. Наше життя може будь-якої миті закінчитись, і активність і служіння — це добре, але є ще невидимі для інших речі, такі, як мої стосунки з Богом, ближніми. Я переосмислив, як використовую свій час. І цю ситуацію сприйняв із позиції свого духовного становлення.
А якщо говорити про працю, то одразу, через день після цієї ситуації, ми поїхали на передову і проводили там богослужіння. Там ще зустріли капелана з Київського патріархату, і це була одна з найповніших Служб. І для багатьох військових це було свідчення, що Християнська Служба Порятунку — це не «селфі-волонтери», а люди, які з ними на крайніх позиціях. Які усвідомлюють ризик і продовжують свою роботу. Так само й мої колеги, які працюють на інших позиціях, працюють самовіддано і жертовно. Сподіваюсь їх усіх колись побачити і обійняти.
Я дуже вдячний Богові за друзів. Того самого дня, коли стався обстріл, мій друг зі США подзвонив до моєї дружини, поговорив із нею, розрадив, підтримав. Так само і римо-католик, мій друг, підтримував як міг. Я тільки прошу, щоб Бог мені дав більше часу для служіння, бо маю і сім’ю, і громаду в Дунаївцях, і прошу часу для служіння там, де досі йде війна.
*
Довідка: Олександр Павлюк — пастор Євангелічно-Реформатської церкви Святої Трійці м.Дунаївці. Батько трьох дітей. Військовий капелан. Служитель Християнської Служби Порятунку.
фінансово.
Щиро дякуємо!
