Я була у довгих, комфортних стосунках із соцмережами… але потім це змінилося.
Оскільки я — міленіалка, то не можу назвати себе на 100% діджітал (якими є iGen); але я належу до тих піонерів, які вперше почали заселяти поля соціальних мереж.
Я долучилася до Фейсбука у ті старі-добрі часи 2006-го, коли під час реєстрації ще потрібно було вказувати електронну пошту із доменом «.edu», на іконці Фейсбука був якийсь чувак, а стрічка новин миготіла тільки перед очима Марка Цукерберга. В Інстаграмі я зареєструвалася 2012-го, коли він був стартапом, де люди могли поділитися старими фотографіями. До Снепчату я долучилася 2013-го, ще до того, як там з’явилися сторіз, фільтри та геолокація. У мене навіть був Твіттер-акаунт у далекому 2010-му, коли Твіттер ще вільно дихав.
Одним словом, із соцмережами ми були у довгих та комфортних взаєминах. Навіть занадто комфортних, я б сказала.
Соціальні мережі були частиною мого щоденного життя. Я прокидалася від звуку будильника на телефоні, а як вимикала його, то зразу переходила до стрічки новин в Інстаграмі. Декілька хвилин гортала фотографії, а тоді йшла робити ранкову каву. Потім я, посьорбуючи свій напій, переглядала стрічку новин у Фейсбуку. А впродовж робочого дня щоразу, закінчуючи якесь завдання, нагороджувала себе дозою дофаміну, викид якого провокують соцмережі. Я маю на увазі миттєве задоволення, яке психологи називають «петлею дофаміну» — воно викликає неймовірну залежність. Коли у мене траплявся поганий день – я навіть не доводила свої справи до кінця, а просто зависала в соцмережах і накачувала свій мозок дофаміном. Я говорила собі, що зазвичай працюю дуже багато, а тому заслуговую на хоча б один день лінощів!
Але якось я встановила додаток, що показує час, який ви проводите у своєму смартфоні. Мені було цікаво дізнатися, скільки ж часу я витрачаю на віртуальний світ (припускала, що не більше кількох годин).
Як виявилося — набагато більше. Шість годин на день. Шість! Одна четверта мого часу щодня була присвячена телефону! Так, дещо з цього можна було виправдати: наприклад, читання рецептів для приготування вечері; використання телефону як GPS; перегляд лекцій на YouTube. Але все інше здебільшого було просто марнуванням часу. Не тільки тому, що я не робила нічого корисного, але також і тому, що за цей період я не підкріплювала свій душевний стан чимось корисним. Ось тоді я і зрозуміла різницю між «зависанням» та справжньою турботою про себе. Коли ти турбуєшся про себе, то підживлюєш свій дух, внаслідок чого почуваєшся бадьорішим. А от «зависання» на якийсь час забирає погані відчуття, але ніколи не замінює їх чимсь позитивним. Коли «зависання» припиняється, то погані відчуття неодмінно повертаються.
Обліковий запис у Фейсбуку давав мені відчуття уявного спілкування зі своїми друзями, тому я часто уникала реальної зустрічі з ними. Єдиною проблемою було те, що я… не спілкувалася зі своїми друзями також і в Фейсбуку. Я просто сиділа ідома, гортаючи стрічку новин, і вдавала, ніби не знаю про події, які сталися в житті моїх друзів. Але я таки знала про них — і дозволяла собі судити про їхні життєві вибори з безпечної віртуальної відстані. Можливо, тому я ніколи нічого не постила: я не хотіла, щоб мене судили так само, як це робила я. «Антисоціальні мережі» — такою була б точніша характеристика мого онлайн-буття.
Отож, незважаючи на те, що соцмережі не покращували мого реального життя (і точно мали негативний вплив на моє ментальне здоров’я), я все ще «зависала» там. Чому? Та тому, що мій мозок був зламаний. Буквально. Щороку Силіконова Долина витрачає мільярди доларів на те, щоб розробники та нейродослідники створювали додатки, які викликають найвищий рівень залежності. Коли я про це дізналася, то відчула себе піддослідним кроликом, якого натренували тиснути кнопки.
Щойно я зрозуміла, скільки часу з’їдає мій телефон, то почала уявляти все, що змогла би зробити за згаяний час, якби поводилася розумніше. Як часто я мріяла мати більше часу, щоби нарешті почати малювати, писати, куховарити, гратися зі своїми дітьми, дзвонити своїй бабусі, займатися спортом, молитися, читати книжки, які подобаються? Я зрозуміла, що не потрібно було більше часу — треба було просто використовувати його свідоміше. Мені потрібно було викорінити погані звички.
Ось, власне, чому я й залишила соцмережі. Вони стали поганою звичкою, яка так укоренилась у моєму житті, що злізти з цієї «голки» можна було лише повністю деактивувавши всі свої акаунти.
Перші кілька днів були для мене важкими — і, мушу зізнатися, досить нудними. Здавалось, я вже більше не знала, як використовувати свій телефон, окрім як бездумно гортати стрічки новин! Іноді я брала його для того, щоб почути новини у світі або почитати якусь електронну книжку. По декількох днях я почала дещо помічати: через кілька хвилин після того, як я розблоковувала телефон, я його вимикала, адже дозволяла своїм думкам мандрувати деінде або зосереджуватися на чомусь справді незвичайному. Простий акт роздумування почав приносити мені більше задоволення й радості, ніж псевдорозваги у телефоні. Мені більше не потрібно було абстрагуватися. Я перестала споживати й почала творити.
Тепер я маю не тільки більше часу, але й більше енергії, адже витрачаю час на те, що підживлює мою душу, а не осушує її. Те саме стосується мого настрою: він надзвичайно покращився, адже я почала піклуватися про свої реальні стосунки з друзями. Зникла також постійна тривога, адже я перестала порівнювати своє життя із життям інших, висвітленим у стрічці новин Інстаграму. Тепер я почуваюсь набагато вільнішою, спокійнішою, вмотивованою та більш упевненою в собі. Як писав Фрост, я дорогу обрала ту, «що сходжена менше була», і саме вона «змінила все».
Керолін Брок, Алетея
Переклад: Марта Матвіїв, СREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
