Розпитавши кількох знайомих священників, я склав (недовгий) список того, що заважає більшості з нас.
Відповідь на винесене в заголовок запитання буде вочевидь суб’єктивна. Щось, що заважає одному, взагалі не зачіпає іншого. Багато чого напевно залежить від характеру конкретного священника, від умов у конкретному храмі, а не раз і просто від дня.
Тим не менше, я уклав недовгий список речей, які заважають більшості зі священників. Хоча не раз ідеться більше про те, що нас дратує чи розпорошує увагу, ніж становить справжню перешкоду.
«Такий у нас клімат»
Страшенно кепсько служиться у храмі, де панує пронизливий холод, а ти замислюєшся, чи після піднесення вдасться відірвати пальці від чаші, чи вони до неї примерзнуть.
Так само мало комфортно правити Службу Божу в храмі, атмосфера в якому близька до сауни, а ти — попри те, що перед Месою зняв сутану — мокрий як миша, в альбі та орнаті, і бредеш крізь літургію, розраховуючи на те, що не зімлієш до кінцевого благословення.
В другому випадку позираєш на спасителів, які, стоячи поблизу входу, додумаються відчинити двері храму навстіж, роблячи хоч якийсь хід повітрю.
Малі діти — малий клопіт…
Частині з нас заважають вередливі діти. Переважно ми усвідомлюємо, що дитина то дитина і їй належить своє. Зрештою, вона насправді мала… Ми не маємо претензій до батьків, що діти кричать чи плачуть.
Тим не менше — зазвичай коли це триває довгенько або юне створіння має видатні вокальні здібності — це проблемне. Як для батьків, так і для служителя і цілої решти спільноти.
Я, скажімо, маю велику терпеливість до дітей, а можливі крики і плачі стараюся навіть якось «обіграти», розряджаючи напруженість. Але й мені траплялося бути на краю зриву, коли пущений гуляти малюк лазив усю проповідь перед вівтарем, кидаючи маленькою жовтою лопаткою і голосно заявляючи своє задоволення власними рухами, а я розпачливо старався упіймати бодай хвости думок, які розліталися з голови, і якось утримати логічний хід проповіді, а заодно увагу слухачів.
Не раз наші храми надають змогу забрати пустунів у якесь «відокремлене» місце; буває, що й ні. Ідеальних рішень нема. Інша справа — то «Меси для дітей», на яких галас і замішання серед наймолодших учасників виглядають неминучими, а священник після богослужіння повертається в сакристію, як після крутого родео.
А ви до кого?
Це розділ про те, що заважає, бо дратує і через це розпорошує. Безсмертні (хоча безсумнівно, що часто безвинні й неспеціальні) запізнення. Так, кожному трапляється заспати, не встигнути запаркуватися або вчасно зібрати дитину. Але є і такі професійні запізнювальники, що регулярно приходять десь близько другого читання.
Силою самих справ, із пресвітерію це видно. Це привертає увагу і може роздратувати, зокрема коли усвідомлюєш, що тут служиш: не на «що», а до Кого запізнюються ці люди.
Схожу реакцію у багатьох священників викликають певні види поведінки, що не пасують до гідності місця й літургії. До тих, хто сидить, заклавши ногу на ногу, немов у кав’ярні, хочеться підійти і запитати: «Вам чаю чи кави?»
Найбільше таких проявів трапляється, певна річ, на таких «принагідних богослужіннях», як шлюби, похорони, Перші Причастя, коли у храмі з’являються ті, хто має звичку, скажемо так, не нав’язуватися Господу Богу роками, а через те й не дуже пам’ятають, що і як годиться робити. Вони сідають, підводяться, стають навколішки навздогад, а літургійні діалоги священник у кращому разі веде з органістом, ну або і сам з собою.
Якби ти раптом перейшов на латину, частина з них навіть не помітить — їм приципово байдуже, яким наріччям правиться цей «шаманський обряд». Ну а коли задіяні ще фотограф та відеооператор, який (таке враження) ось-ось усядеться на вівтарі, — то стає насправді тяжко.
Своєю чергою, чимало операторів знарядь, які фіксують ці пам’ятні урочистості, мають такий милий звичай, що перед Месою приходять у сакристію і визначають зі служителем принципи «мирного співіснування» в літургійному просторі, — що ми, священники, високо цінуємо.
Стрель собі в ногу, або Камінчик у наш город
Перешкоди в належному переживанні та служінні літургії часто виникають і з нашого боку. Облишмо ті радше рідкісні ситуації, коли ми повземо до вівтаря з 40-градусною гарячкою, застудою, що не дає дихати, або горлом, із якого фактично неможливо видобути голос.
Клопіт може справити неправильне читання, яке прочитає лектор (а в тебе була проповідь, підготовлена під текст, який не пролунав). Хай там як, люди ж не винні. Ти міг перевірити перед Месою, чи лектор точно знає, що має читати.
Окрема царина — це наша власна «радісна творчість» на літургії. Принцип послуговування Месалом (отією здоровезною книгою на вівтарі) простий: «чорне читаєш, червоне виконуєш». (Ідеться про колір літер: чорним видрукуваний «текст», а червоним — «керівництво до дії».) Однак частина з нас страждає своїм талантом і перероблює літургійний текст, затверджений Церквою, у власну молитву, наслідком чого нерідко стають логічні неточності, теологічні помилки або просто елементарні дурниці.
Окрім вимудрувань при текстах, є ще, звісно, широкий вибір невербальних дивацтв у служителів. Правиш із таким колегою і по ходу замислюєшся, «а шо зараз буде?» і чи це взагалі ще римо-католицький обряд…
Переклад CREDO за: о. Міхал Любовіцкі, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
